РИНОК МІЖНАРОДНИХ ІНВЕСТИЦІЙ

Капіталізація ринку. Глобалізація світового господарства та прискорення темпів науковотехнічного розвитку обумовлюють істотні зміни на ринку міжнародних інвестицій пов’язані передусім зі зрушеннями у його структурі. Однією з характерних тенденцій що визначає розвиток ринку міжнародних інвестицій у сучасних умовах є проведення національними урядами та міжнародними організаціями політики лібералізації міжнародного інвестиційного простору розроблення універсальних норм інвестиційного співробітництва. Основна тенденція розвитку ринку...

2015-08-25

187.71 KB

2 чел.


Поделитесь работой в социальных сетях

Если эта работа Вам не подошла внизу страницы есть список похожих работ. Так же Вы можете воспользоваться кнопкой поиск


ТЕМА 6
РИНОК МІЖНАРОДНИХ ІНВЕСТИЦІЙ

Структура міжнародних інвестицій. Міжнародні портфельні інвестиції. Перешкоди для іноземних інвестицій. Основні ринки акцій. Капіталізація ринку. Ринки акцій країн, що формуються, та їх типи. Фондова біржа і форми її організації. Системи встановлення рівня цін на фондових біржах. Основні ринки облігацій.

Міжнародна диверсифікація портфелів. Оцінювання інвестицій та управління ними. Інвестиційні механізми та індивідуальні інвестори. Інституційні інвестори.

6.1. Структура міжнародних інвестицій

Одним із процесів, що сприяє глобалізації економічної діяльності, є процес інтернаціоналізації капіталу, котрий нерозривно пов’язаний з інтернаціоналізацією виробничої діяльності та розвитком інформаційних технологій. Перелив фінансових ресурсів із однієї країни в іншу відбувається здебільшого у формі інвестицій, позик і кредитів.

Переміщення капіталу впливає на економіку як країни, що його вивозить, так і країни, що його приймає. З одного боку, експорт капіталу є прибутковою справою, адже до країни-експортера надходить частина світової доданої вартості. Однак якщо вивіз капіталу з країни значно перевищує його приплив, то може виникнути дефіцит інвестиційних ресурсів.

До позитивних наслідків ввезення іноземного капіталу в ту чи іншу країну можна віднести створення нових виробничих потужностей і все, що з цим пов’язано, — збільшення обсягів виробництва, створення додаткових робочих місць, застосування новітніх технологій. Але, з іншого боку, імпорт капіталу є каналом відпливу з країни створеної в ній частини доданої вартості.

В умовах вступу світової економіки у стадію глобалізації виробництва переміщення інвестиційних ресурсів відбувається відповідно до принципу господарської доцільності. Вони концентруються у регіонах, де можна досягти найбільшої ефективності. Приплив іноземних інвестицій стає одним із ключових критеріїв статусу країни, успішності її включення у світове господарство.

Глобалізація світового господарства та прискорення темпів науково-технічного розвитку обумовлюють істотні зміни на ринку міжнародних інвестицій, пов’язані передусім зі зрушеннями у його структурі.

Однією з характерних тенденцій, що визначає розвиток ринку міжнародних інвестицій у сучасних умовах, є проведення національними урядами та міжнародними організаціями політики лібералізації міжнародного інвестиційного простору, розроблення універсальних норм інвестиційного співробітництва.

Взагалі інвестиції — це вкладення наявних на сьогодні ресурсів з метою їх збільшення або збереження у майбутньому.

В основі міжнародного руху капіталу лежить його міжнародний поділ, обумовлений різним ступенем забезпеченості країн матеріальними засобами, грошовими та фінансовими ресурсами, різними історичними традиціями, досвідом виробництва, рівнем розвитку товарного виробництва та ринкових механізмів.

У широкому значенні міжнародні інвестиції — це інвестиції, реалізація яких передбачає взаємодію учасників, що належать до різних держав світу.

Міжнародний рух капіталу класифікують за ознаками:

  •  джерела походження капіталу;
  •  характеру використання капіталу;
  •  строку вкладення капіталу;
  •  цільової орієнтації капіталу.

Згідно з цими ознаками міжнародні інвестиції набувають різних форм існування (рис. 6.1).

Рис. 6.1. Класифікація форм міжнародного руху капіталу

Міжнародна статистика, зокрема статистика Міжнародного валютного фонду, виділяє три групи інвестицій, що включаються у баланс руху капіталів:

  1.  прямі інвестиції;
  2.  портфельні інвестиції;
  3.  інші інвестиції.

Прямі інвестиції — це вкладення капіталу з метою набуття довгострокового економічного інтересу та отримання підприємницького прибутку (доходу), що забезпечує контроль інвестора над об’єктом інвестування.

Портфельні інвестиції — це вкладення капіталу в цінні папери з метою отримання доходу та за відсутності права реального контролю над об’єктом інвестування.

Згідно з рекомендаціями ОЕСР1 та МВФ, підприємство прямого іноземного інвестування визначається як компанія, в котрій іноземний інвестор володіє 10 % і більше акцій із правом голосу або капіталу. При цьому прямий інвестор має реальний контроль над об’єктом інвестування.

Придбаний пакет акцій зарубіжного підприємства (навіть менше 10 %), що дає право інвестору брати участь в управлінні, входить до категорії прямих інвестицій. Придбаний пакет акцій (навіть понад 10 %), що не дає інвестору можливості впливати на управління, належить до категорії портфельних інвестицій.

До складу інших інвестицій входять торговельні кредити, банківські позики, лізинг, придбання валюти та розміщення грошових коштів на депозитах.

У 70-ті роки ХХ ст. домінуючою формою міжнародного інвестування були прямі інвестиції, а вже наприкінці століття спостерігається випереджувальний розвиток портфельного інвестування. За 1970—1990 рр. обсяг прямих інвестицій із сімки провідних промислово розвинених країн зріс у 43 рази, портфельних — у 149 разів (табл. 6.1). З 80-х років вивіз капіталу у формі портфельних інвестицій за своїми обсягами почав перевищувати прямі інвестиції.

Таблиця 6.1

ПРЯМІ ТА ПОРТФЕЛЬНІ ІНВЕСТИЦІЇ ІЗ СЕМИ ПРОВІДНИХ
РОЗВИНЕНИХ КРАЇН СВІТУ (брутто, за рік у млрд дол.)

Вид інвестицій

Роки

1970

1975

1980

1985

1990

1995

1996

1997

1998

1999

2000

Прямі

14

34

83

76

283

369

358

448

439

600

717

Портфельні

5

27

61

233

330

764

1163

1040

653

745

757

Джерело: Рубцов Б. Б. Мировые рынки ценных бумаг. — М.: Экзамен, 2002. — С. 213.

Міжнародні прямі інвестиції — це вкладення капіталу резидентом однієї країни у підприємство-резидент іншої країни з метою набуття довгострокового економічного інтересу та отримання підприємницького прибутку (доходу) в країні інвестування, що забезпечує контроль інвестора над об’єктом інвестування.

Основними причинами збільшення обсягів прямого іноземного інвестування у 1980—1990-ті роки стали:

  •  дерегулювання фінансових систем;
  •  реформа режиму іноземного інвестування;
  •  реформа режиму торгівлі;
  •  демонополізація;
  •  приватизація.

Проте значне зростання прямих іноземних інвестицій було досить нерівномірним. Якщо у 1980-ті роки темпи зростання прямих зарубіжних інвестицій (ПЗІ) значно випереджали темпи зростання зовнішньої торгівлі, то у 1990—1996 рр. реальні темпи зростання цих показників становили лише 1 %. У 1997—2000 рр. значний приріст прямих інвестицій забезпечили операції, що пов’язані зі злиттям та поглинанням.

Понад 90 % експорту та близько 80 % імпорту прямих інвестицій у світі в 1990-ті роки припадає на країни ОЕСР. Із них частка США та Великобританії як за експортом, так і за імпортом становить приблизно половину всіх прямих інвестицій групи ОЕСР.

Частка країн, що розвиваються, дорівнює приблизно 30 % усіх ПЗІ. З них приблизно 1/3 всього припливу надходить у Китай, а на три країни (Китай, Сінгапур, Малайзія) припадає половина всіх ПЗІ поза групою ОЕСР.

Частка країн, що розвиваються, як джерела ПЗІ є незначною (14 %), проте свідчить про певну тенденцію: у минулому країни, що розвиваються, були виключно реципієнтами ПЗІ.

На США та Китай за 1990—2000 рр. припадало 32 % всіх прямих іноземних капіталовкладень.

Основна тенденція розвитку ринку міжнародних прямих інвестицій — поступове підвищення частки розвинених країн та зниження частки країн, що розвиваються, і країн з перехідною економікою.

Рис. 6.2. Структура імпорту інвестицій

У сфері імпорту інвестицій на розвинені країни припадає близько 73 %, а у сфері експорту інвестицій — понад 90 % (рис. 6.2, 6.3).

Рис. 6.3. Структура експорту інвестицій

Збільшення обсягів прямих міжнародних інвестицій в останні десятиліття здійснюється переважно за рахунок взаємного обміну розвинених країн. Глобальна тріада — США, Європейський Союз та Японія — концентрує левову частку загального обсягу ввезення та вивезення інвестицій. Водночас порівняно з кінцем 1970-х років частка США як донора та реципієнта значно скоротилася на користь ЄС. Висунення Євросоюзу на роль провідного світового інвестиційного центру істотно підвищило його статус на міжнародному ринку інвестицій.

Країни ЄС стали найбільшим нетто-інвестором на міжнародному ринку інвестицій. Близько 80 % усього нетто-експорту іноземних вкладень припадає на п’ять європейських держав: Великобританію, Німеччину, Францію, Нідерланди та Швейцарію. А в 1999 р. Великобританія змогла випередити США (вперше з 1913 р.) та вийти на перше місце у світі з експорту інвестицій.

Відбулося посилення позицій країн ЄС й у сфері імпорту прямих інвестицій. Проте завдяки наявності сприятливого законодавства, умов для широкого розвитку венчурного інвестування,
а також високого рівня культури підприємництва лідером з імпорту інвестицій залишається США. Друге місце серед лідерів за обсягами інвестиційних надходжень у 2000 р. посіла Німеччина, третє — Великобританія, а четверте — Бельгія. Це пов’язано, насамперед, з високими темпами зростання припливу прямих міжнародних інвестицій у європейські країни.

При цьому обсяг залучених у Німеччину іноземних інвестицій за 1995—2000 рр. збільшився майже в 4 рази. На думку аналітиків міжнародного інвестиційного ринку, Німеччина може в найближчі часи наздогнати США за рівнем інвестиційної привабливості.

Найвищими показниками вартості прямих іноземних інвестицій на душу населення характеризуються три європейські країни:

  1.  Бельгія — 18,5 тис. дол.;
  2.  Швейцарія — 15,2 тис. дол.;
  3.  Нідерланди — 14,2 тис. дол.

У США ж вартість прямих іноземних інвестицій на душу населення становить 12 тис. дол.

У країнах, що розвиваються, трансграничне інвестування здійснюється здебільшого в межах інтеграційних об’єднань. Масштаби руху інвестицій із країн, що розвиваються, у країни з розвиненою економікою є незначними. Проте до останніх тенденцій у цій галузі можна віднести виникнення нових видів інвестиційних операцій країн, що розвиваються, на розвинених ринках. Так, індійські компанії створили ряд інвестиційних фондів, котрі розміщують на американському ринку свої депозитарні розписки та вкладають закумульовані грошові кошти у придбання акцій американських фірм, особливо в галузі нових технологій.

Країни, що розвиваються, та країни з перехідною економікою на міжнародному ринку інвестицій в цілому виступають нетто-інвесторами. Поступаючись індустріально розвиненим державам за рівнем економічного розвитку, ці країни намагаються залучити іноземні інвестиції шляхом утворення для іноземних інвесторів пільгового режиму господарювання.

Основна частина прямих інвестицій у другій половині 1990-х років припадає на операції, що пов’язані зі злиттям та поглинанням. Збільшення масштабів міжкраїнних злиттів та поглинань національних фірм стало можливим завдяки:

  •  глобалізації інформаційного та господарського обміну;
  •  лібералізації трансграничного руху капіталів;
  •  діяльності потужних фінансових посередників.

Обсяг угод, пов’язаних зі злиттям та поглинанням, у 1990 р. становив 159 млрд дол. У 1997 р. міжкраїнні угоди злиття та поглинання досягли позначки 341 млрд дол. У 1998—1999 рр. відбувся справжній вибух міжкраїнних злиттів та поглинань (1998 р. — 541 млрд дол.; 1999 р. — 798 млрд дол.), причому на зону ЄС припало понад 70 % цих операцій (табл. 6.2). Злиття та поглинання (у тому числі поглинання іноземними інвесторами державних підприємств, що приватизуються) стали домінуючим видом інвестиційних операцій.

Таблиця 6.2

ОБСЯГ МІЖКРАЇННИХ ЗЛИТТІВ ТА ПОГЛИНАНЬ, млрд дол. США

Країна-покупець

Роки

Країна-продавець

Роки

1999

2000

1999

2000

Англія

246

337

США

293

226

США

155

136

Англія

123

199

Німеччина

93

62

Швеція

59

Франція

92

137

Німеччина

56

238

Нідерланди

44

Франція

36

Іспанія

25

Канада

29

125

Японія

20

Нідерланди

27

Джерело: KPMG Corporate Finance (http://www.kpmg.com).

Інвестиції з придбання американських компаній збільшилися на 450 %: з 54 млрд дол. у 1990 р. до 293 млрд дол. у 1999 р. Інвестиції США з придбання іноземних фірм за той самий період збільшилися на 600 %: з 22 до 154 млрд дол.

Було зафіксовано значне збільшення інвестицій, пов’язаних зі злиттям та поглинанням, і в країнах Західної Європи. Так, подібного роду інвестиції в Західну Європу за період з 1990 до 1999 р. збільшилися із 64 до 359 млрд дол., а з країн цього самого регіону — з 97 млрд до 582 млрд дол.

Приплив інвестицій, пов’язаних із придбанням місцевих фірм у Латинській Америці, зріс із 8 до 39 млрд дол., в азіатсько-тихоокеанському регіоні — з 16 до 56 млрд дол., а в Центральній та Східній Європі — з 6 до 13 млрд дол. (у 1999 р. 6 із 13 млрд дол. припадало на Польщу).

У 1998—2000 рр. було виконано 10 найбільших угод останнього десятиліття. До них, зокрема, відносять:

  •  Vodafone — Airtouch (69,3 млрд дол.);
  •  BPAmoco (61 млрд дол.);
  •  BP Amoco — Atlantic Richfield (25 млрд дол.);
  •  Unilever — Bestfoods (20 млрд дол.);
  •  Credit Suisse Group — Donaldson, Lufkin & Jenrette (12,4 млрд дол.);
  •  Vivendi — Seagram (24 млрд дол.);
  •  Vodafone — Mannesman (172 млрд дол.).

Провідними галузями за 1990—1999 рр. стали зв’язок (304 млрд дол.), газо- та нафтовидобування (254 млрд дол.), хімічна промисловість (263 млрд дол.) та фінансово-банківський сектор (226 млрд дол.).

В останньому десятилітті минулого сторіччя саме злиття та поглинання, а не інвестиції у створення нових підприємств, стали основою зростання інтернаціонального виробництва. Ринок злиття та поглинання здебільшого охоплює розвинені країни й у значно меншій кількості — країни, що розвиваються, й постсоціалістичні країни з переважним інвестуванням у створення нових підприємств.

У постсоціалістичних країнах створення сприятливого інвестиційного клімату здебільшого було пов’язане з функціонуванням вільних економічних зон із системою пільг для іноземних інвесторів. Так, у Китаї протягом двох десятиліть підприємствам з іноземними інвестиціями надавався сприятливіший режим господарювання, ніж внутрішнім інвесторам, а численні вільні економічні зони вирізнялись широкою відкритістю для національного та іноземного промислового капіталу.

З 1993 до 1997 р. Китай посідав друге місце серед країн — провідних імпортерів прямих іноземних інвестицій. Максимальний обсяг прямих іноземних інвестицій у цій країні було зафіксовано у 1998 р. — 45,6 млрд дол.

Сьогодні найбільш привабливими для іноземних інвесторів серед ринків, що формуються, є Бразилія, Аргентина, Мексика,
а також Польща та Чехія.

Нарощування припливу іноземних інвестицій у східноєвропейських країнах також пов’язане з політикою встановлення суттєвих податкових пільг для іноземних інвесторів та широкомасштабними програмами приватизації державної власності. Обсяги накопичених прямих інвестицій до 2000 р. досягли в Угорщині — 19,1 млрд дол., у Польщі — 30 млрд дол.

Збільшився приплив прямих іноземних інвестицій в економіку України, обсяг яких на 1 липня 2003 р. становив 6037,5 млн дол., приріст іноземного капіталу в I півріччі 2003 р. — 573,6 млн дол. (10,5 %) (рис. 6.4, табл. 6.3). Проте обсяг прямих іноземних інвестицій на душу населення є одним із найнижчих серед країн Східної Європи та СНД і станом на 1 липня 2003 р. дорівнював 126 дол. США.

Рис. 6.4. Обсяги прямих іноземних інвестицій
в економіку України, млн дол. США
2

Для іноземних інвесторів традиційно інвестиційно привабливими залишаються підприємства зі швидким обігом капіталу. Так, у підприємства харчової промисловості та перероблення сільськогосподарських продуктів у І півріччі 2003 р. вкладено 917,7 млн дол. (15,2 % загального обсягу інвестицій), підприємства оптової торгівлі та посередництва в торгівлі — 871 млн дол. (14,4 %).

Таблиця 6.3

ЧИСТИЙ ПРИРІСТ ПРЯМИХ ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ В УКРАЇНУ

Роки

Чистий приріст прямих іноземних інвестицій

млн дол. США

% до відповідного періоду
попереднього року

1995

413,4

156,5*

1996

541,3

130,9

1997

625,4

115,5

1998

747,1

119,5

1999

471,1

63,1

2000

593,2

125,9

2001

680,3

114,7

2002

908,6

133,6

I півріччя 2003

573,6

208,0**

* Розраховано з урахуванням показника чистого приросту прямих іноземних інвестицій за 1994 р. — 264,1 млн дол. США.

** Розраховано з урахуванням показника чистого приросту прямих іноземних інвестицій за І півріччя 2002 р. — 275,8 млн дол. США.

Джерело: За даними Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України.

Вихід України на ринок міжнародних інвестицій визначається такими важливими факторами, як:

  •  стале економічне зростання;
  •  політична стабільність;
  •  запровадження відповідних правових та економічних механізмів;
  •  вихід на світові фінансові ринки.

Детальніше питання «Пряме іноземне інвестування» розглянуто в темі «Фінанси транснаціональних корпорацій».

6.2. Міжнародні портфельні інвестиції

Міжнародні портфельні інвестиціїце вкладення капіталу в іноземні пайові чи боргові цінні папери з метою отримання доходу без права реального контролю над об’єктом інвестування.

Основою міжнародних портфельних інвестиції є здебільшого приватний підприємницький капітал. Головне завдання портфельного інвестування — поліпшення умов інвестування за рахунок надання сукупності цінних паперів (за умов їх вдалої комбінації) таких інвестиційних характеристик, котрих не надає жоден окремо взятий цінний папір.

Тільки у процесі формування портфеля цінних паперів досягається нова інвестиційна якість із заданими характеристиками. Отже, портфель цінних паперів є тим інструментом, за допомогою якого забезпечується необхідна інвесторові сталість доходу за умов мінімального ризику.

Головним мотивом здійснення міжнародного портфельного інвестування є прагнення вкласти капітал у ту країну та в такі цінні папери, в котрих він приноситиме максимальний прибуток за допустимого рівня ризику. Іноді портфельні інвестиції розглядаються як засіб захисту грошових коштів від інфляції та отримання спекулятивного доходу.

Як зазначалося вище, у 1990-ті роки сукупний обсяг портфельних інвестицій перевищив обсяг прямих інвестицій. Однак на динаміку портфельних інвестицій вкрай негативно вплинула «азіатська криза» 1997—1998 рр., унаслідок чого обсяг портфельних інвестицій у 1998 р. скоротився порівняно з попереднім роком в 1,6 раза. Значною мірою скорочення пов’язане з виведенням коштів із ринків, що формуються.

Портфельні інвестиції, нарівні з позиками, є найбільш динамічною частиною світових фінансових потоків. І тому, враховуючи масштаби подібних інвестицій, їх вільний, неконтрольований перелив здатний відчутно дестабілізувати фінансову систему майже будь-якого ринку, що формується. Звідси і необхідність різного підходу до регулювання прямих та портфельних інвестицій.

6.3. Перешкоди для іноземних інвестицій

При здійсненні міжнародного інвестування може виникнути ряд об’єктивних перешкод та труднощів.

По-перше, це психологічні перешкод, що пов’язані з міжнародним інвестуванням. Вони здебільшого обумовлені незнанням економіки, політики та культури інших країн, іноземних мов, методів торгівлі на фінансових ринках, принципів звітування тощо. Так, американські інвестори віддають перевагу інвестуванню в АДР (американські депозитарні розписки), якість котрих підтверджується американськими банками; інституційні інвестори, як правило, здійснюють міжнародне інвестування через брокерів відповідних національних ринків; індивідуальні інвестори поки що неохоче беруть участь у міжнародному інвестуванні.

По-друге, до перешкод міжнародного інвестування відносять інформаційні труднощі. Інвесторові дещо складно отримати вичерпну інформацію про зарубіжні ринки та зарубіжних емітентів. Набагато простіше отримати ту саму інформацію про учасників національного ринку.

Значна частина інформації про іноземні цінні папери, що торгуються на міжнародних ринках, про фінансовий аналіз та очікувані доходи компаній публікується як на національній, так і на англійській мові.

До міжнародних інформаційних систем, що містять дані, корисні при веденні міжнародної інвестиційної діяльності, належать:

  •  Reuters, Telerate, Tenfore, Forex — інформаційні системи, що містять новини, а також надають інформацію про ціни на окремих ринках та на окремі цінні папери;
  •  Exshare, Telekurs — спеціальні цінові системи, що надають широку інформацію про всі світові ринки, включаючи дані про рух капіталів.

До третьої групи перешкод міжнародного інвестування відносять юридичні труднощі. Вони пов’язані з розміщенням капіталу в країні інвестування та поверненням його разом з отриманим доходом до власної країни. До юридичних труднощів відносять й особливості оподаткування в країні — реципієнті інвестицій.

Зазвичай при операціях іноземного інвестування стягуються такі податки: податок на операції; податок на приріст капіталу; податок на дохід на іноземні інвестиції.

Податок на операції, порівняно з іншими податками, здебільшого невеликого розміру і може бути:

  •  пропорційним обсягу угоди;
  •  пропорційним розміру комісійних (у країнах, де брокери беруть комісійні);
  •  фіксованим.

Податок на приріст капіталу стягується в країні інвестора. Приріст капіталу розраховується як різниця між ціною продажу та купівлі цінних паперів.

Податок на дохід на іноземні інвестиції сплачується юридичною особою однієї країни резидентові іншої країни. Бажання обох країн стягувати цей податок призводить до виникнення проблеми подвійного оподаткування. З метою врегулювання даної ситуації укладаються міжнародні угоди, згідно з якими інвестор отримує в країні інвестування дохід за вирахуванням податку, а також податковий кредит. У власній країні оподатковується загальний обсяг іноземних доходів за вирахуванням податку, що було стягнено в країні інвестування.

Вихід інвестиційної діяльності на міжнародний рівень поставив перед інвесторами питання необхідності управління рядом нових ризиків. До ризиків, пов’язаних із міжнародними інвестиціями, відносять:

  1.  ризики національних ринків (специфіка інвестиційного клімату в країні інвестування);
  2.  політичний ризик — можливість експропріації активів, зміни в політиці оподаткування, обмеження на валютні операції або інші зміни, що торкаються ділового клімату країни інвестування;
  3.  валютний ризик (ризик зміни валютного курсу) — невизначеність у поверненні активів, що обумовлена зміною в обмінних курсах іноземних валют (зокрема, валютою країни — реципієнта інвестицій та валютою інвестора).

Підвищені операційні витрати. Міжнародні інвестиції зазвичай пов’язані з додатковими транзакційними витратами, до складу яких входять:

  •  підвищена комісійна винагорода посередникам на зарубіжних ринках;
  •  підвищена плата за оформлення угод (це пов’язано, зокрема, з багатовалютною системою обліку та звітності);
  •  підвищена плата за управління портфелями міжнародних інвестицій (це пов’язано з дослідженнями міжнародного ринку, підпискою на міжнародні бази даних, вартістю комунікацій тощо).

6.4. Основні ринки акцій

Однією з найважливіших класифікацій ринків цінних паперів є їх поділ на розвинені ринки (developed markets) та ринки, що формуються (emerging markets). За цією ознакою фондові ринки групуються відповідно до:

  •  рівня економічного розвитку країни, яку вони обслуговують;
  •  розміру доходів, що в них генеруються;
  •  ступеня зрілості фінансового сектору країни в цілому;
  •  ступеня зрілості самого фондового ринку.

Основними критеріями належності ринку конкретної країни до розвинених чи ринків, що формуються, є:

  •  показник насиченості господарського обороту цінними паперами;
  •  рівень волатильності ринку цінних паперів даної країни;
  •  рівень ринкового ризику (кредитного, валютного, законодавчого, ризику ліквідності тощо);
  •  роль фондового ринку країни у перерозподілі грошових ресурсів на цілі інвестування.

В основі класифікації Міжнародної фінансової корпорації (International Finance Corporation), що входить до групи Світового банку, лежить критерій рівня розвитку ринку акцій. Так, до групи ринків, що формуються, потрапило 77 країн світу, а до групи розвинених ринків — 24 (табл. 6.4).

Таблиця 6.4

КЛАСИФІКАЦІЯ ФОНДОВИХ РИНКІВ ЗА СТУПЕНЕМ РОЗВИТКУ
(МЕТОДИКА МІЖНАРОДНОЇ ФІНАНСОВОЇ КОРПОРАЦІЇ)

Розвинені ринки

Ринки, що формуються

Австралія

Аргентина

Кенія

Південна
Африка

Австрія

Бангладеш

Киргизстан

Польща

Бельгія

Барбадос

Китай

Росія

Великобританія

Бермудські Острови

Кіпр

Румунія

Данія

Болгарія

Колумбія

Сальвадор

Ірландія

Болівія

Корея

Саудівська
Аравія

Ісландія

Ботсвана

Коста-Рика

Свазіленд

Іспанія

Бразилія

Кот-д’Івуар

Словаччина

Італія

Бутан

Кувейт

Словенія

Канада

Венесуела

Латвія

Таїланд

Люксембург

Вірменія

Литва

Тайвань

Нідерланди

Гана

Ліван

Трінідад
і Тобаго

Німеччина

Гватемала

Маврикій

Туніс

Нова Зеландія

Гондурас

Малайзія

Туреччина

Норвегія

Греція

Марокко

Угорщина

Португалія

Домініканська
Республіка

Мексика

Узбекистан

Сінгапур

Еквадор

Монголія

Україна

США

Естонія

Намібія

Уругвай

Сянган (Гонконг)

Єгипет

Непал

Фіджі

Фінляндія

Замбія

Нігерія

Філіппіни

Франція

Зімбабве

Оман

Хорватія

Швейцарія

Ізраїль

Пакистан

Чехія

Швеція

Індія

Палестина

Чилі

Японія

Індонезія

Панама

Шрі-Ланка

Кайманові
Острови

Парагвай

Югославія

Перу

Ямайка

Джерело: Emerging Stock Markets Factbook 2000. — Washington, 2000.

До групи ринків, що формуються, потрапили Греція та Ізраїль, котрі за загальноекономічною класифікацією3 відносяться до розвинених країн.

Підкреслимо, що повного збігу понять «розвинений ринок» та «економічно розвинена країна» немає, як немає і єдиного визначення розвиненого ринку та ринку, що формується.

Масштаби світового фондового ринку найбільш повно характеризує показник, отриманий у результаті додавання показників обсягу ринків акцій та облігацій. Визначений у такий спосіб загальний обсяг світового фондового ринку становив наприкінці 1997 р. майже 53 трлн дол., 1998 р. — близько 60 трлн, 1999 р. — 72 трлн, 2000 р. — 68 трлн, 2001 р. — 66 трлн дол.

Співвідношення між обсягами ринків акцій та облігацій наприкінці 1990-х років дорівнювало приблизно 40 % до 60 % на користь облігацій. У країнах Східної Азії подібні пропорції помітно посунені на користь пайових цінних паперів (акцій), у країнах Латинської Америки — на користь боргових (облігацій).

Наприкінці 90-х років минулого століття близько половини всього світового ринку цінних паперів припадало на США, приблизно 13 % — на Японію, а в цілому на п’ять країн (США, Японія, Німеччина, Великобританія, Франція) — приблизно 75 %. На початку 1970-х років частка тільки США перевищувала 60 %.
У 1980-ті роки вона зменшилась у зв’язку з підвищенням питомої ваги Японії, а з кінця 1980-х і до середини 1990-х років — ринків, що формуються. Із середини 1990-х років знову відбулося підвищення частки США, насамперед за рахунок зростання ринку акцій.

Частка семи провідних розвинених країн на світовому ринку цінних паперів майже вдвічі перевищує їх частку у світовому ВВП (табл. 6.5).

Таблиця 6.5

ЧАСТКА ОСНОВНИХ ГРУП КРАЇН* У СУКУПНОМУ
СВІТОВОМУ ВВП (2001 рік)

Країни

Кількість
країн

Частка у
ВВП, %
**

Розвинені країни

28

56,3

Провідні індустріальні

7

44,7

США

21,4

Японія

7,3

Німеччина

4,5

Франція

3,2

Великобританія

3,1

Італія

3,1

Канада

2,0

Інші розвинені ***

21

11,6

Країни, що розвиваються

126

37,5

Африка

2,2

Азія

22,2

Китай

12,1

Індія

4,7

Близький Схід і Туреччина

4,9

Центральна та Південна Америка

8,2

Країни з перехідною економікою ****

28

6,2

Росія

2,6

Україна

0,4

* За класифікацією МВФ.

** Частку ВВП визначено за паритетом купівельної спроможності.

*** Австралія, Австрія, Бельгія, Гонконг, Греція, Данія, Ізраїль, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Корея, Люксембург, Нідерланди, Нова Зеландія, Норвегія, Португалія, Сінгапур, Тайвань, Фінляндія, Швейцарія, Швеція.

**** Азербайджан, Албанія, Білорусь, Болгарія, Боснія та Герцеговина, Вірменія, Грузія, Естонія, Казахстан, Киргизстан, Латвія, Литва, Македонія, Молдова, Монголія, Польща, Росія, Румунія, Словаччина, Словенія, Таджикистан, Туркменістан, Угорщина, Узбекистан, Україна, Хорватія, Чехія, Югославія.

Джерела: World Development indicators database, World Bank, 2001 (www.worldbank.org). World Economic Outlook. May 2001 // IMF, Washington, 2001. P. 157. World Economic Outlook Database, IMF, Washington, 2001 (www.imf.org).

Висока частка розвинених країн у сукупному світовому фондовому ринку призводить до того, що світові пропорції повністю визначаються пропорціями фондового ринку розвинених країн за впевненого домінування США.

Однією з основних тенденцій розвитку світових фондових ринків на сьогодні є посилення взаємозалежності національних фондових ринків. Як уже зазначалося, політика дерегулювання та лібералізації створила у свій час передумови для взаємодії та інтеграції національних фондових ринків, розширення масштабів операцій на них, переміщення приватних капіталів між країнами. Позитивну динаміку інтернаціоналізації фондових ринків розкривають дані про співвідношення міжнародних операцій з акціями та облігаціями з ВВП тієї чи іншої країни (табл. 6.6). Якщо у 1975—1979 рр. це співвідношення складало від 3 до 7 %, то у 1999 р. воно збільшилось до 90—350 %.

Таблиця 6.6

МІЖНАРОДНІ ОПЕРАЦІЇ З АКЦІЯМИ ТА ОБЛІГАЦІЯМИ, у % від ВВП*

Країна

Роки

1975—1979

19801989

19901994

1995

1996

1997

1998

1999

США

5,9

43,2

108,7

132,6

156,2

207,9

222,8

178,9

Японія

2,8

73

84,3

64,8

79,5

95,4

90,6

85,1

Німеччина

6,9

32,3

102,5

167,3

195,8

256,3

328,9

334,3

* Валова купівля-продаж цінних паперів між резидентами та нерезидентами.

Джерело: Bank for International Settlements — 70th Annual Report. Basle, 2000. P. 90.

Посилення взаємозалежності національних фондових ринків сьогодні проявляється у синхронному підвищенні чи падінні курсів цінних паперів на національних ринках капіталів різних країн, що забезпечується:

  •  інформаційною прозорістю національних ринків капіталів;
  •  відкритістю національних фондових ринків, де активну роль відіграють іноземні учасники (емітенти та інвестори);
  •  інфраструктурними змінами на національних ринках капіталів у зв’язку з упровадженням електронних технологій;
  •  високою швидкістю передавання інформації;
  •  значним обсягом трансграничних операцій із цінними паперами;
  •  підвищенням ролі інституційних інвесторів на ринку.

Проте не всі ринки однаково залежать один від одного. За нинішніх умов американський ринок капіталів значною мірою визначає кон’юнктуру світового ринку капіталів. Динаміка котирувань цінних паперів на американському ринку значно впливає на курси цінних паперів на інших ринках, а рівень капіталізації американського ринку впевнено перевищує ринок будь-якої іншої країни (табл. 6.7).

Таблиця 6.7

КАПІТАЛІЗАЦІЯ СВІТОВОГО ФОНДОВОГО РИНКУ ТА
ЧАСТКА ФОНДОВИХ РИНКІВ КРАЇН У КАПІТАЛІЗАЦІЇ
СВІТОВОГО ФОНДОВОГО РИНКУ

Рівень капіталізації

Роки

1990

1999

2000
(березень)

2002
(червень)

Усього, трлн дол.

9,3

25

35

20

Частка країн, %:

Розвинені (окрім США)

65

42

36

46

США

30

50

55

50

Країни, що розвиваються

5

8

9

4

Джерело: Мировая экономика: глобальные тенденции за 100 лет / Под ред. И. С. Королева. — М.: Юристъ, 2003. — с. 121.

За даними МВФ, у 2000 р. нерезидентам належало близько 35 % державних облігацій США, 18 % корпоративних облігацій американських компаній, 7 % акцій американських компаній. На фондових ринках інших розвинених країн частка нерезидентів є вищою та дорівнює в середньому 30—50 %. На ринках країн, що розвиваються, частка нерезидентів в операціях на фондових ринках коливається з 50 до 80 %. Ці країни залежать від припливу капіталу з розвинених країн.

6.5. Капіталізація ринку

Масштаби акціонерного капіталу в тій чи іншій країні характеризуються насамперед показниками капіталізації, її частки у ВВП, обсягом торгівлі акціями, кількістю акцій, що мають регулярне котирування (лістинг).

Капіталізація ринку — це сукупна курсова вартість усіх емітованих акцій компаній, що мають регулярне котирування. Цей показник відображає ринкову вартість усіх компаній, що входять до лістингу фондових бірж (ринкова вартість компанії визначається як добуток курсової вартості акції на кількість її акцій, що перебувають в обігу).

За 1980—1999 рр. капіталізація світових ринків акцій збільшилася майже в 13 разів (табл. 6.8), тоді як сукупний ВВП збільшився за той самий період у 2,5 раза. У результаті співвідношення капіталізації та ВВП у світі в цілому підвищилось із 23 до 118 %.

Таблиця 6.8

КАПІТАЛІЗАЦІЯ СВІТОВИХ РИНКІВ АКЦІЙ, у млрд дол.

Країна

Роки

1980

1985

1995

1996

1997

1998

1999

2000

Світ разом

2728,0

4675,3

17782,1

20245,5

23104,0

26886,7

35886,7

32010,2

США

1448,1

2324,6

6857,6

8484,4

11308,8

13451,4

16773,0

15104,0

Японія

379,7

978,7

3667,3

3088,9

2216,7

2495,8

4455,3

3157,2

Великобританія

205,2

328,0

1407,7

1740,2

1996,2

2372,7

2955,0

2577,0

Франція

54,6

79,0

522,1

591,1

674,4

991,5

1503,0

1446,6

Німеччина

71,7

183,8

577,4

671,0

825,2

1094,0

1432,2

1270,2

Канада

118,3

147,0

366,3

486,3

567,6

547,8

789,2

842,1

Швейцарія

37,6

90,0

433,6

402,1

575,3

689,2

693,1

792,3

Італія

25,3

58,5

209,5

258,2

344,7

569,7

728,2

768,4

Нідерланди

29,3

59,4

356,5

378,7

468,7

603,2

695,2

640,5

Сянган
(Гонконг)

39,1

34,5

303,7

449,4

413,3

343,6

609,1

623,4

Інші розвинені ринки

222,2

213,1

1140,4

1405,3

1486,5

1820,0

2303,5

2176,6

Усі розвинені ринки

2631,1

4496,6

15842,1

17955,6

20877,4

24978,9

32936,8

29398,3

Китай

42,1

113,8

206,4

237,1

319,7

591,0

Тайвань

6,1

10,4

187,2

237,6

287,8

260,5

376,5

247,6

Бразилія

9,2

42,8

147,6

217,0

255,5

160,9

228,0

226,2

Південна Африка

55,4

280,5

241,6

232,1

150,7

192,7

204,3

Корея

3,8

7,4

182,0

138,8

41,9

114,6

306,1

148,4

Індія

7,6

14,4

127,2

122,6

128,5

105,2

184,6

148,1

Мексика

13,0

3,8

90,7

106,5

156,7

91,7

154,0

125,2

Малайзія

12,4

16,2

222,7

307,2

93,7

95,6

139,9

113,2

Росія

15,9

37,2

128,2

20,6

41,4

38,9

Україна

3,7

0,6

0,9

1,9

Інші ринки, що формуються

44,8

28,3

644,1

767,6

692,2

670,3

1037,7

767,1

Усі ринки, що формуються

96,9

178,7

1940,0

2289,9

2226,6

1907,8

2981,5

2611,9

Джерела: Emerging Stock Markets Factbook, IFC, Washington 1994—1999; World Development Report. Selected World Development Indicators. The World Bank, Washington, 2000.
P. 274;
база даних World Federation of Exchanges (www.fibv.com), дані окремих бірж.

Збільшення рівня капіталізації може відбуватися за рахунок двох факторів:

  1.  зростання курсової вартості акцій;
  2.  збільшення загальної кількості компаній, що випускають акції для продажу широкому колу інвесторів.

Фактор збільшення кількості компаній, які випускають акції, має суттєве значення тільки на ринках, що формуються. На розвинених ринках кількість компаній, цінні папери яких входять до лістингу на організованому ринку, являє собою досить стабільний показник. Він збільшується помірними темпами. Так, за 1985—1999 рр. кількість емітентів на розвинених ринках зросла з 18 до 23 тис. Зовсім іншу картину спостерігаємо на ринках, що формуються: за той самий період кількість емітентів збільшилася більш ніж удвічі — з 9 до 20 тис.

Частка розвинених ринків у сукупній капіталізації у 1993 р. становила 88 %. У другій половині 1990-х років темпи зростання розвинених ринків виявилися вищими за темпи зростання ринків, що розвиваються. 1997 р. видався особливо складним для ринків, що формуються. Азіатські ринки зазнали досить відчутної кризи, негативних наслідків якої остаточно не було подолано навіть у 1999 р. За 1997 р. капіталізація Кореї та Малайзії скоротилась приблизно на 2/3 (табл. 6.8). Унаслідок значного послаблення позицій ринків, що формуються, у 1998 р. частка розвинених ринків у сукупній світовій капіталізації підвищилася до 93 %.

У 1999 р. левову частку світової капіталізації (67 %) забезпечували лише три країни — США, Японія та Великобританія. На сімку провідних розвинених ринків припадає понад 75 % світової капіталізації.

Протягом більш ніж 20 років абсолютним лідером з капіталізації залишаються США (від 30 до 55 % світової капіталізації у 1980—2002 рр.). Проте був коротенький період, коли на перше місце з капіталізації вийшла Японія (1988—1989 рр.). Причинами того були:

  1.  надспекулятивне розбухання фіктивного капіталу в Японії у 1980-ті роки;
  2.  високий курс японської єни, що вплинув на кількісні показники країни при переведенні їх у долари США (фактор валютного курсу продовжував відігравати важливу роль аж до 1995 р., коли багаторічна тенденція зростання курсу єни змінилася на протилежну).

Значне скорочення капіталізації Японії у 1996—1998 рр. у доларовому виразі є наслідком як глибокої фінансової кризи країни в цілому, так і зниженням курсу єни відносно долара США з 1995 аж до 1999 р.

Висока кон’юнктура фондових ринків розвинених країн наприкінці ХХ ст. відігравала певну роль у підтримці високої ділової активності в західних країнах, стимулюванні науково-технічного прогресу, модернізації виробництва та концентрації капіталу. Спостерігалося посилення взаємозв’язку між фінансовим і реальним секторами економіки. Так, у Великобританії 60 % загального обсягу щорічних інвестицій в економіку вкладалося в компанії, діяльність яких пов’язана з інформаційними технологіями. Водночас значно активізувалися процеси приватизації. У Західній Європі за період з 1990 до 2002 р. було реалізовано державної власності на суму 675 млрд дол.

Проте виявилося, що позитивний вплив високої кон’юнктури фондового ринку на реальну економіку багато в чому перебільшувався. Значний обсяг капіталу, залученого в компанії нових технологій, було витрачено непродуктивно. Значна частка підприємств залишилася під контролем держави, а ті з них, що були приватизовані, працювали недостатньо ефективно. Було також виявлено недосконалість норм та правил корпоративного управління. У зв’язку з цим компанії не спромоглися забезпечити дохід за акціями, адекватний їх високому курсу на ринку. Це і стало основною причиною масового падіння курсів акцій з березня 2000 р. Ситуація, коли помітне зростання курсів акцій перестає відповідати реальній ситуації в економіці й компанії не спроможні забезпечити належну прибутковість акцій, може стати однією з причин виникнення фінансової кризи.

Для власників акцій — інституційних інвесторів та приватних осіб — падіння котирувань означає номінальне зниження вартості їхніх активів. Для промислових компаній падіння котирувань означає обмеження власної інвестиційної активності за рахунок залучення коштів з ринку капіталів. Наслідки падіння курсів акцій поширюються також і на фінансово-валютну сферу.

В основі динаміки фіктивного капіталу, втіленого в акціях, лежить динаміка реального капіталу. Рух цін акцій у довгостроковій перспективі в цілому збігається з динамікою ВВП та промислового виробництва і, відповідно, має циклічний характер. Разом із тим фіктивний капітал має і власні закономірності розвитку, що не пов’язані з рухом реального капіталу.

Як зазначав К. Маркс, цінні папери являють собою товари, ціна яких має особливий рух та особливим способом встановлюється. Їх ринкова вартість отримує відмінне від їх номінальної вартості визначення, не пов’язане зі зміною вартості справжнього капіталу (хоча і пов’язане зі збільшенням цієї вартості)4.

Амплітуда коливань ринків акцій значно вища за амплітуду коливань макроекономічних показників, а рух фіктивного капіталу іноді зовсім не пов’язаний із рухом реального капіталу. Навіть на розвинених ринках він може за один рік як зрости на 30—60 %, так і зменшитись на 30—40 %, незалежно від економічної ситуації в країні.

Як свідчать численні спостереження за ринком акцій, коли вектори руху промислового циклу та ринку акцій збігаються, темпи їх динаміки різняться досить помітно. Темпи зростання (спаду) ринку акцій у 2—3 рази перевищують темпи зростання (спаду) реального сектору. Унаслідок  випереджувального зростання ринку акцій виникають так звані бульбашки (bubbles), що пояснюється відривом фіктивного капіталу від своєї бази — від реального капіталу. Рано чи пізно «бульбашка» лопає, що призводить до втрати сотень мільярдів доларів.

Природа виникнення подібних «бульбашок» полягає в тому, що дії інвесторів на ринку не завжди можна назвати раціональними (іноді інвестори схильні проявляти стадний інстинкт). Рух цін угору підігрівається взаємним очікуванням подальшого підвищення цін. Навіть у випадку, якщо основні показники свідчать про те, що піднесення вже вичерпало себе і ринок перегрітий, багато інвесторів продовжують купувати акції, сподіваючись на подальше зростання ринку.

У ситуації, коли надмірне збільшення фіктивного капіталу досягає надзвичайно великих розмірів, достатньо незначного поштовху для того, щоб ціни почали стрімко падати. І в цьому разі спрацьовує психологічний фактор, що змушує інвесторів рухатись в одному напрямі. Як наслідок, ціни опускаються нижче за рівень рівноваги.

Як зазначалося вище, динаміка ринку акцій у цілому збігається з динамікою економіки (реального сектору). Разом з тим ситуація на фондовому ринку може чинити зворотний вплив на реальний сектор економіки. Піднесення на фондовому ринку створює додаткові можливості для залучення інвестиційного капіталу компаніями через додатковий випуск акцій. Від курсової вартості акцій компаній залежать і можливості залучення банківського кредиту. Тобто за інших рівних умов зростання ринку акцій сприяє зростанню виробництва.

Показник насиченості господарського обороту цінними паперами та роль фондового ринку у перерозподілі грошових ресурсів на цілі інвестування можна оцінити за індикатором «Капіталізація ринку акцій / ВВП». Розподіл ринків за ступенем насиченості господарського обороту цінними паперами у 2000 р. наведено у табл. 6.9.

Таблиця 6.9

РОЗПОДІЛ НАЦІОНАЛЬНИХ РИНКІВ ЗА СТУПЕНЕМ НАСИЧЕНОСТІ
ГОСПОДАРСЬКОГО ОБОРОТУ ЦІННИМИ ПАПЕРАМИ у 2000 році

Капіталізація фондового ринку / ВВП, %

Класифікація фондових ринків за ступенем розвитку

розвинені ринки

ринки, що формуються

0—5

Румунія, Словаччина

>5—10

Венесуела, Ліван, Пакистан, Бангладеш, Україна,
Шрі-Ланка, Еквадор

>10—20

Австрія

Індонезія, Кенія, Колумбія, Кот-д’Івуар, Литва, Намібія, Нігерія, Польща, Росія, Словенія, Туніс, Хорватія

>20—30

Угорщина, Гана, Єгипет, Марокко, Таїланд,
Перу, Чехія

>30—40

Нова Зеландія

Бразилія, Зімбабве, Індія, Корея, Латвія, Маврикій, Мексика, Філіппіни, Естонія

>40—60

Данія, Норвегія, Португалія

Аргентина, Ізраїль, Китай, Трінідад і Тобаго

>60—80

Німеччина, Італія, Японія

Йорданія

>80—100

Австралія, Ірландія,
Бельгія, Іспанія

Чилі

>100—150

Канада, Франція, Швеція

Малайзія

>150

Великобританія, Люксембург, Нідерланди, Сінгапур, США, Гонконг, Швейцарія

Південна Африка

Ринків разом

22

45

Джерела: FIBV Annual Report 2000; IMF World Economic Outlook, May 2001; S&P/IFC Emerging Stock Markets Review January 2001.

Як свідчать дані табл. 6.9, капіталізація переважної більшості розвинених ринків становить 40—60  % ВВП, і навпаки, капіталізація більшості ринків, що розвиваються, — менше 40—60 % ВВП. Для України значення індикатора «Капіталізація ринку акцій / ВВП» у 2000 р. дорівнювало 6,2 % [(1,88 млрд дол. / 30,35 млрд дол.) 100 %].

Показник частки капіталізації у ВВП часто використовується для порівняльної характеристики ступеня розвиненості акціонерного капіталу в економіці тієї чи іншої країни. Як свідчить табл. 6.9, акціонерний капітал є більш розвинений у країнах, що успадкували англійські норми права (США, Канада, Австралія, Південна Африка, Сінгапур). У провідних країнах континентальної Європи частка курсової вартості акцій у ВВП у 2—3 рази нижча, ніж у США, Англії та Канаді. Це пов’язано з тим, що випуск акцій відіграє тут значно меншу роль у забезпеченні промислових підприємств фінансовими ресурсами. В Європі значно важливішу роль у забезпеченні промислових підприємств довгостроковим капіталом традиційно відіграють банки, що надають довгострокові позики.

Показник «Капіталізація ринку акцій / ВВП» не є мірилом ступеня розвитку економіки країни. Він здебільшого характеризує національні особливості залучення капіталу підприємствами. Проте в Німеччині багато економістів вважають, що менш розвинений ринок акцій Німеччини порівняно з англосаксонськими країнами є недоліком її фінансової системи. Це означає, що розвинений ринок акцій розглядається як фактор, що підвищує конкурентоспроможність національної економіки. І не випадково у 1990-ті роки на урядовому рівні в Німеччині вживаються заходи щодо стимулювання розвитку національного ринку акцій.

Водночас швидкі зміни у фінансовій системі Франції (1980—1990-ті роки) свідчать про її поступовий перехід від континентальної моделі, що спирається переважно на банки (bank-based system), до англосаксонської — з опорою на ринок цінних паперів (market-based system).

6.6. Ринки акцій країн, що формуються, та їх типи

Як ми вже зазначали раніше, до групи ринків, що формуються (emerging markets), належать майже 80 держав світу (див. табл. 6.4). Саме з цією групою країн пов’язані найбільш суттєві зміни на світовому фондовому ринку в 1980—1990-ті роки. Майже за шість—сім років фондові ринки деяких держав, що розвиваються, Латинської Америки та Азії досягли рівня розвитку фондових ринків деяких країн Європи.

Країни з ринками, що формуються, становлять дуже неоднорідну групу:

  1.  ринки деяких країн цієї групи (Бразилія, Китай, Корея, Мексика, Малайзія, Тайвань) за масштабами перевищують ринки розвинених країн, водночас у групу входять країни з ринком невеликого розміру (Угорщина, Чехія, а тим більше Маврикій та Кіпр);
  2.  у групі є ринки як з високим (Греція, Польща), так і з низьким (Нігерія, Пакистан) ступенями прозорості;
  3.  деякі ринки функціонують протягом більш ніж 100 років (Індія, ринки країн Латинської Америки), інші — трохи більше 10 років (країни Східної та Центральної Європи, країни СНД).

Єдине, що зближує країни групи ринків, що формуються, — високе значення волатильності фондових ринків та їх залежність від зовнішніх фінансових ресурсів. Чим більш зрілими є ринки, що формуються, тим вони стійкіші і тим менший рівень ринкового ризику вони відчувають у довгостроковій перспективі. Відповідно, меншим є і спад на таких ринках у період значних скорочень попиту міжнародних інвесторів на цінні папери, що на них обертаються.

У 90-ті роки ХХ ст. відбувалося значне зростання ринків акцій у країнах, фондові ринки яких пребувають на стадії формування. Капіталізація їх ринків у період з 1990 до 1998 р. зросла більш ніж утричі. Відбулося зростання ринків акцій країн Азії, Латинської Америки, Африки, країн СНД, Центральної та Східної Європи.

Збільшенню кількості зареєстрованих на біржі компаній у 1990-ті роки сприяв процес приватизації державних підприємств та рішення приватних компаній про випуск акцій для відкритого продажу. У результаті цього частка ринків, що формуються, в капіталізації світового фондового ринку зросла з 7 % у 1990 р. до 11 % у 1996 р. Згодом фінансові кризи зменшили у 1998 р. частку капіталізації до 7 %, проте вже з 1999 р. цей показник знов почав зростати (1999 р. — 9 %).

Процес зростання ринків деяких країн Південно-Східної Азії розпочався ще у 80-ті роки ХХ ст. і продовжувався аж до 1997 р. Найбільш помітно зросли у 1990-ті роки ринки акцій країн Латинської Америки. Так, розмір капіталізації основних ринків цієї групи країн за період з 1990 р. до 1997 р. збільшився у 8 разів (табл. 6.10).

Таблиця 6.10

РИНКИ АКЦІЙ ОКРЕМИХ КРАЇН ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ

Країна

Капіталізація
ринку, млн дол.

Обсяг торгівлі
акціями, млн дол.

Кількість національних лістингових
компаній

1990

1997

2001

1990

1997

2001

1990

1997

2001

Аргентина

3268

59252

33384

852

25702

7532

179

136

116

Бразилія

16354

255478

186238

5598

203260

64606

581

545

426

Мексика

32725

156695

126258

12212

52646

69661

199

198

167

Перу

812

17586

9790

99

4033

935

294

248

204

Чилі

13645

72046

56310

783

7445

4282

215

295

249

Разом:

66804

561057

411980

19544

293086

147016

1468

1422

1162

Джерела: Emerging Stock Markets Factbook, IFC, Washington 1998, 1999; база даних World Federation of Exchanges (www.fibv.com).

Зростання окремих ринків країн Африки було досить суттєвим, однак для більшості країн цього регіону (окрім північноафриканських країн та Південної Африки) він почався з надто низького вихідного рівня. Зростання ринків, що формуються, в Центральній та Східній Європі у 1990-х роках виявилося достатньо динамічним, хоча і з перепадами (табл. 6.11).

Таблиця 6.11

РИНКИ АКЦІЙ ОКРЕМИХ КРАЇН ЦЕНТРАЛЬНОЇ ТА СХІДНОЇ ЄВРОПИ

Країна

Капіталізація
ринку, млн дол.

Обсяг торгівлі
акціями, млн дол.

Кількість національних лістингових компаній

1995

1997

2000

1995

1997

2000

1995

1997

2000

Польща

4564

12135

31279

2770

7977

19305

65

143

225

Словаччина

1235

1826

436

832

2165

535

18

872

845

Словенія

311

1613

3100

345

352

925

17

26

149

Угорщина

2399

14975

11908

355

7684

12100

42

49

58

Чехія

15664

12786

9746

3630

7055

6898

1635

276

57

Разом:

24173

43335

56469

7932

25233

39763

1777

1366

1334

Джерела: Emerging Stock Markets Factbook, IFC, Washington 1998, 1999; база даних World Federation of Exchanges (www.fibv.com.).

На багатьох ринках, що формуються, рідко здійснюються операції з цінними паперами лістингових компаній. Більше того, у зв’язку з високою часткою внутрішніх акціонерів, що не торгують своїми акціями, в обіг здебільшого потрапляє менша половина акцій. Прикладами того є великі пакети акцій засновників конгломератів та державні пакети акцій частково приватизованих компаній.

Тенденція екстремальної концентрації власності спостерігається зокрема, в Угорщині, Польщі та Чехії. Схожі тенденції з концентрації власності на акціонерні капітали, що перешкоджають формуванню масового та ліквідного ринку акцій, характерні також для країн СНД. У цих країнах у 1995—1997 рр. зафіксовано підвищення частки менеджерів як власників із правом контролю та зниження частки персоналу в акціонерній власності на підприємствах. Роль великих корпоративних інвесторів (особливо іноземних) на підприємствах нині зростає.

Незважаючи на підвищення рівня капіталізації та кількості національних лістингових компаній, левова частка ринку, як правило, припадає на незначну кількість компаній. Так, на азіатських ринках, де ступінь концентрації є найменшим, на 10 найбільших компаній у 1997 р. припадало в середньому 40 % загальної капіталізації ринку. У країнах Латинської Америки частка 10 найбільших компаній у капіталізації ринку в той самий період становила близько 50 %. Зростання капіталізації ринку в країнах Африки також пов’язане з підвищенням вартості акцій обмеженого кола провідних компаній. Подібний показник у країнах Центральної та Східної Європи, а також у країнах СНД свідчить про різну політику цих країн у сфері приватизації.

Сьогодні конкуренція національних ринків цінних паперів щодо залучення інвестицій є дуже жорсткою. У групі фондових ринків, що формуються, у довгостроковому періоді (1987—2000 рр.) можна виділити:

  •  ринки, що втрачають власну ринкову нішу (частку в сукупному обсязі інвестиційних ресурсів, що залучаються) відносно інших ринків (Тайвань, Південна Корея, а в останні роки і Малайзія);
  •  ринки, що поступово збільшують ринкову нішу (Бразилія, Індія);
  •  ринки, котрі швидко збільшують свою ринкову нішу (Індонезія, Китай, Туреччина, Мексика).

Загальновизнаним є те, що група ринків, що формуються, характеризується більш високим значенням волатильності та ринкового ризику, ніж розвинені ринки. У зв’язку з цим важливою є психологічна готовність ринку до екстремальної волатильності та до управління ринковим ризиком, а не тільки до постійного та неминучого зростання в момент, коли почнеться приплив довгострокових іноземних інвестицій через фондовий ринок.

Для оцінювання ринкового ризику має значення регіональне групування ринків. Рівень взаємного впливу ринків усередині регіонів дуже великий. Так, наприкінці 1990-х років із регіонального підходу іноземних інвесторів, ринки, що формуються, країн Латинської Америки, Центральної та Східної Європи були більш зрілими, ніж ринки Південно-Східної Азії та країн СНД. Вплив спекулятивних потоків капіталу на більш зрілі ринки з числа тих, що формуються, виявився меншим, а рівень волатильності деяких ринків країн Латинської Америки, Центральної та Східної Європи був у 2—4 рази меншим, ніж у країнах СНД та Азії.

У кризові 1997—1998 рр. ринки, що за ступенем розвитку наближаються до індустріальних країн (Греція, Польща, Туреччина, Угорщина, Чехія), зазнали менш значного падіння фондового ринку, ніж країни Азії, Латинської Америки та країни СНД.

Серед ринків, що формуються, в 1995—2000 рр. утворилася група країн, які характеризуються високим значенням ринкового ризику (Індонезія, Таїланд, Малайзія, певною мірою країни СНД, Туреччина, Філіппіни). Таїланд та Індонезія мають найбільшу волатильність ринку акцій (оцінювання проведено за коефіцієнтом варіації значень фондових індексів). Коефіцієнт варіації, розрахований на підставі місячних значень фондових індексів країн за 1995—2000 рр., склав 84,08 % для Таїланду та 75,34 % для Індонезії. Найменші значення коефіцієнта варіації серед ринків, що формуються, за той самий період зафіксовано в Аргентині (13,99 %), Польщі (14,73 %) та Чехії (14,93 %). Для порівняння: найменше значення коефіцієнта варіації серед розвинених ринків зафіксовано в Австралії (6,46 %).

Розмір ринкового ризику нарівні з обсягом інвестицій, що залучаються через фондовий ринок, має стати ключовим параметром, котрий свідчитиме про успіхи або невдачі ринків, що формуються.

6.7. Фондова біржа та форми її організації

Фондова біржа — це організований ринок цінних паперів, на якому власники фондових цінностей здійснюють угоди купівлі-продажу через членів біржі, що виступають як посередники.

Відомо, що найстарішою фондовою біржею є Амстердамська. Вважається, що вона почала своє існування з 1611 р., коли торговельні посередники для своїх операцій придбали постійне приміщення.

В останні десятиліття у світі відбувалися процеси концентрації фондових бірж, результатом чого стало загальне скорочення їх кількості. Так, у Великобританії формальне об’єднання всіх фондових бірж, що там функціонували, відбулось у 1973 р., в Австралії — у 1987 р., у Франції — фактично в 1991 р., у Швейцарії та Італії — в середині 1990-х років. Загальна кількість фондових бірж у США скоротилася з 38 на початку 1930-х років до 8 (з урахуванням NASDAQ) у теперішній час.

У багатьох країнах з розвиненими ринками та ринками, що формуються, всі операції провадяться на одній єдиній у країні біржі. У тих країнах, де все ще існує значна кількість бірж, левова частка торгів припадає на 1—2 найбільші з них (табл. 6.12).

Таблиця 6.12

КІЛЬКІСНА ХАРАКТЕРИСТИКА ФОНДОВИХ БІРЖ
У 40 КРАЇНАХ ІЗ НАЙБІЛЬШИМИ РИНКАМИ
5

Країна

Кількість фондових бірж

Примітки

США

8 (у т.ч. NASDAQ)

На Нью-Йоркську фондову біржу та NASDAQ припадає більше 95 % біржового обігу

Японія

8

На Токійську фондову біржу припадає 80 % обігу

Великобританія

1 (2)

Формальне об’єднання різних англійських бірж відбулось у 1973 р. Усі регіональні біржі перетворилися на підрозділи Лондонської фондової біржі (ЛФБ). З кінця 1980-х років на регіональних майданчиках торгівля не провадиться. З 1996 р. діє електронна система Tradepoint6, що має ліцензію фондової біржі. На Tradepoint провадяться торги з тими самими акціями, що й на ЛФБ, проте електрона система в обігу є лише незначною часткою від ЛФБ

Німеччина

8

Абсолютно домінує Франкфуртська фондова біржа

Франція

1

Формально у Франції до 1998 р. існувало сім фондових бірж, проте торгівля всіма цінними паперами (у тому числі тими, що отримали лістинг на регіональних біржах) провадилася тільки в автоматизованій системі Паризької фондової біржі. З вересня 2000 р. відбулося злиття Паризької біржі з Амстердамською та Брюссельською

Швейцарія

1

З 1996 р. усі торги здійснюються в рамках електронної системи Швейцарської біржі (Цюріх). Торговельні майданчики бірж у Базелі та Женеві закрито

Канада

3

Торонто, Монреаль Вінніпег

Нідерланди

1

Гонконг (Сянган)

1

Продовження табл. 6.12

Країна

Кількість фондових бірж

Примітки

Італія

1

Протягом 1990-х років відбулося повне передавання всіх функцій 10 італійських бірж одній загальнонаціональній — Італійській фондовій біржі (Мілан)

Іспанія

4

Мадрид, Барселона, Більбао, Валенсія

Тайвань

1

Австралія

1

Об’єднання шести австралійських бірж відбулось у 1987 р.

Швеція

1

Бразилія

9

Абсолютно домінують біржі в Сан-Паулу та Ріо-де-Жанейро

Південна Африка

1

Йоганнесбург

Китай

2

Шанхай та Шеньжен

Мексика

1

Бельгія

1

Індія

22

Найбільша в Бомбеї

Росія

15

Майже весь обіг припадає на ММВБ, РТС та МФБ. Ще у 1995 р. загальна кількість організацій, що мали ліцензію фондової біржі, перевищувала 60

Сінгапур

1

Данія

1

Малайзія

1

Нова
Зеландія

1

Фінляндія

1

Чилі

3

Найбільша — Фондова біржа Сантьяго (80 % обороту)

Норвегія

1

Туреччина

1

Саудівська Аравія

1

Закінчення табл. 6.12

Країна

Кількість фондових бірж

Примітки

Аргентина

11

З них лише п’ять можуть працювати в автономному режимі

Ізраїль

1

1

2

3

Корея

1

Португалія

1

До 1994 р. діяла ще одна біржа

Австрія

1

Греція

1

Люксембург

1

Філіппіни

1

Об’єднання двох бірж закінчилось у 1994 р.

Індонезія

1

Кувейт

1

Джерело: Рубцов Б. Б. Мировые рынки ценных бумаг. — М.: Экзамен, 2002. — С. 152.

Існування великої кількості бірж спостерігається в країнах, що мають федеративну структуру (США, Канада, Німеччина, Індія, Бразилія) та/або значну територію. У країнах, де існує єдиний ринок цінних паперів, відбувається підвищення його ліквідності, а отже, й ефективності.

Загальна кількість класичних фондових бірж (за винятком суто деривативних) у всіх країнах світу станом на кінець 2000 р. становила приблизно 180, з них у країнах із розвиненими ринками — 49. До найбільших деривативних бірж, що діють окремо від класичних фондових (основні інструменти — акції та облігації), відносять три чиказькі деривативні біржі — Чиказька торговельна палата (Chicago Board of Trade, CBOT), Чиказька товарна біржа (Chicago Mercantile Exchange, CME), Чиказька біржа опціонів (Chicago Board Options Exchange, CBOE) — та лондонська LIFFE (London International Financial Futures Exchange).

Серед бірж, що входять у Світову федерацію бірж (СФБ)7, на 80 % торги здійснювались і з акціями, і з облігаціями; на 20 % — тільки з акціями. Приблизно 30 % бірж проводили операції з ф’ючерсами та 50 % — з опціонами.

Порівняння розмірів фондових бірж свідчить, що найпоширенішими є показник капіталізації національних емітентів, які мають лістинг на відповідній біржі. За цим показником безперечним лідером залишається Нью-Йоркська фондова біржа (36 % світової капіталізації у 2000 р.), на другому місці — Токійська фондова біржа (10 %), на третьому — Лондонська фондова біржа (8 %). На систему NASDAQ8 у 2000 р. припало трохи більше 11 % світової капіталізації (табл. 6.13).

Таблиця 6.13

ДЕСЯТЬ НАЙБІЛЬШИХ ФОНДОВИХ БІРЖ СВІТУ — ЧЛЕНІВ СФБ ЗА
КАПІТАЛІЗАЦІЄЮ НАЦІОНАЛЬНИХ ЕМІТЕНТІВ (станом на кінець 2000 р.)

Біржа

Капіталізація, млрд дол.

Частка, %

Нью-Йоркська фондова біржа

11442

35,7

Токійська фондова біржа

3157

9,9

Лондонська фондова біржа

2577

8,0

Паризька фондова біржа

1447

4,5

Німецька біржа

1270

4,0

Швейцарська фондова біржа

792

2,5

Торонтська фондова біржа

770

2,4

Італійська фондова біржа

768

2,4

Амстердамська біржа

640

2,0

NASDAQ

3579

11,2

Джерело: FIBV Annual Report 2000. P., 2000. Р. 92.

Ураховуючи те, що показник капіталізації є досить рухливим, як і весь фіктивний капітал, позиції фондових бірж схильні до постійних змін. Більш стабільним у цьому плані є показник кількості лістингових компаній.

Загальна кількість компаній, акціями яких торгують на фондових біржах, може становити від кількох десятків до кількох тисяч. Як свідчить табл. 6.14, перше місце за кількістю емітентів серед членів Світової федерації бірж посідає NASDAQ.

Таблиця 6.14

ДЕСЯТЬ НАЙБІЛЬШИХ ФОНДОВИХ БІРЖ СВІТУ — ЧЛЕНІВ СФБ ЗА
КІЛЬКІСТЮ ЛІСТИНГОВИХ КОМПАНІЙ (станом на кінець 2000 р.)

Біржа

Національні емітенти

Іноземні
емітенти

Компаній
разом

NASDAQ

4239

487

4726

Лондонська фондова біржа

2428

501

2929

Нью-Йоркська фондова біржа

2035

433

2468

Токійська фондова біржа

2055

41

2096

Торонтська фондова біржа

1379

42

1421

Австралійська фондова біржа

1330

76

1406

Осакська фондова біржа

1310

0

1310

Паризька фондова біржа

1021

164

1185

Мадридська фондова біржа

1019

17

1036

Німецька біржа

744

245

989

Джерело: FIBV Annual Report 2000. P., 2000. Р. 106

Наступною найважливішою характеристикою біржі є показник обороту торгівлі акціями. Тут лідерами є Нью-Йоркська фондова біржа (НФБ), NASDAQ і Лондонська фондова біржа (ЛФБ). Оборот торгівлі акціями на НФБ та NASDAQ за рік становив наприкінці 1990-х років 10—20 трлн дол. Денний оборот НФБ у 2000 р. дорівнював 44 млрд дол., а NASDAQ — 79 млрд дол.

Значення фондових бірж у торгівлі облігаціями в різних країнах є різним. Незважаючи на те, що у США багато облігацій мають лістинг на НФБ, частка фондових бірж у торгівлі облігаціями зовсім незначна. Торгівля державними облігаціями на біржах США практично не ведеться. Японія також характеризується незначними обсягами торгів з облігаціями на біржах.

У європейських країнах картина дещо інша. Тут лістинг на фондових біржах має більша частина облігацій і через біржу проходить значна кількість угод як з державними, так і з приватними облігаціями. Значна кількість біржових торгів з облігаціями припадає на державні боргові інструменти. Париж, Лондон і Мілан є основними центрами біржової торгівлі облігаціями у світі.

Найбільшою біржею фінансових ф’ючерсів до кінця 1990-х років залишалась Чиказька торговельна палата, що була заснована у 1848 р. Її спеціалізація — ф’ючерси на казначейські облігації. Другий за розміром ринок ф’ючерсів Америки — Чиказька товарна біржа, що була заснована у 1919 р. Її спеціалізація — ф’ючерси на фондові індекси, процентні ставки та іноземну валюту.

Чиказьку біржу опціонів було створено у 1973 р. як дочірню структуру Чиказької торговельної палати. Вже наприкінці 1990-х років тут здійснювалася торгівля опціонами на акції (близько 1500 акцій), біржові індекси, валюту, казначейські облігації та ф’ючерсні контракти.

Серед неамериканських бірж найбільшою тривалий час залишалася Лондонська міжнародна біржа фінансових ф’ючерсів (LIFFE). У 1998 р. німецька EUREX (об’єднання німецької Deutsche Termin Boеrse зі швейцарською SOFFEX у 1998 р.) вийшла на перше місце в Європі та у 1999 р. — на перше місце у світі за кількістю проданих контрактів (379 млн).

У 2000 р. EUREX залишилася на першому місці серед деривативних бірж за обсягом торгівлі (445 млн контрактів). Чиказька біржа опціонів посідає друге місце у світі (326 млн контрактів),
а третє місце належить Паризькій біржі
9 (236 млн контрактів). Четверте та п’яте місця посіли відповідно Чиказька торговельна палата (233 млн контрактів) та Чиказька товарна біржа (231 млн контрактів).

За принципом організації (ролі держави у створенні бірж) виділяють три типи бірж:

  •  публічно-правові (державні біржі);
  •  приватно-правові (приватні біржі);
  •  змішані біржі.

Фондові біржі, що належать до публічно-правових, контролюються державою та створюються на основі Закону про біржі. Членом публічно-правової біржі може стати будь-який підприємець даного району, що занесений у торговельний реєстр та має оборот певного розміру. Особи, що не є членами біржі, за разовими квитками можуть також бути допущені до здійснення угод. Біржі даного типу були здебільшого поширені в Європі (Франція, Бельгія, Нідерланди).

У Німеччині фондові біржі перебували під постійним контролем держави, котра сама їх засновувала та всебічно регулювала їхню діяльність. Біржі Німеччини мали відкритий характер і називалися публічними.

В Англії та Америці фондові біржі були самостійними установами, що функціонували у формі корпорацій або приватних установ. Держава в цих країнах не втручалась у діяльність бірж, які мали приватноправовий характер. На біржі Англії та США доступ було відкрито тільки вузькому колу осіб, що входили до біржової корпорації. Біржі такого типу, як правило, є пайовими товариствами, а число їх членів обмежено. Уставний фонд бірж ділиться на певну кількість паїв (сертифікатів), і кожний член біржі має бути власником принаймні одного паю (сертифікату). Це дає йому право укладати угоди в приміщенні біржі.

Для фондових бірж змішаного типу характерним є те, що держава володіє частиною акцій біржі (якщо вона є акціонерним товариством). Це дає їй право контролювати діяльність біржі шляхом направлення в органи її управління представників виконавчої влади. Біржі змішаного типу були поширені у континентальній Європі (Віденська фондова біржа).

За формою участі відвідувачів у біржових торгах розрізнюють:

  •  закриті біржі;
  •  відкриті біржі.

На закритих біржах у торгах беруть участь її члени, що виконують роль біржових посередників. Іншим особам (безпосереднім покупцям та продавцям) доступ до біржового залу заборонено. Саме з появою бірж закритого типу виникла потреба у створенні системи збору та обробки замовлень від клієнтів на здійснення операцій. Яскравими представниками закритих фондових бірж були Нью-Йоркська та Лондонська біржі.

На відкритих біржах, окрім постійних її членів та біржових посередників, у торгах можуть брати участь і відвідувачі, учасники господарських відносин. При цьому виділяють два типи відкритих бірж:

  •  «ідеально» відкрита біржа, де контрагентів не зобов’язують користуватися послугами посередників;
  •  відкрита біржа змішаного типу, де з покупцями та продавцями угоди можуть укладати дві групи посередників: брокери та дилери.

До відкритих бірж належать, зокрема, біржі Німеччини (Берлін, Гамбург), Паризька біржа, Віденська біржа.

Для визначення сучасних особливостей організаційного устрою фондових бірж скористаємось інформацією СФБ, до складу якої входить близько третини бірж світу та на яку припадає
95—97 % світового біржового ринку акцій.

Близько 77 % бірж — членів СФБ — це компанії (корпорації), 49 % з яких перебувають у власності членів біржі, а решта бірж (28 %) виступають у вигляді асоціацій (15 %) та інших юридичних форм (13 %, у тому числі державні та напівдержавні організації).

У 1970—1990-х роках цілий ряд бірж перетворився з асоціацій та державних організацій на корпорації. До них, зокрема, належать:

  1.  Нью-Йоркська фондова біржа, що у 1972 р. із асоціації перетворилася на корпорацію. Вона перебуває у власності своїх членів (зараз постає питання про перетворення її на звичайну корпорацію).
  2.  Італійська фондова біржа у минулому була державною установою, а сьогодні є акціонерним товариством Börsa Italiana S.p.A. 63 % її акцій належить банкам, 29 % — компаніям з цінних паперів та 8 % — інституційним інвесторам (вересень 1997 р.).
  3.  У 1997—1998 рр. держава зменшила свою частку в капіталі Афінської фондової біржі до 45 %, продавши контрольний пакет акцій брокерським фірмам, емітентам та страховим компаніям.
  4.  Австралійська фондова біржа у жовтні 1998 р. перетворилась із «взаємної» установи, що належала виключно своїм членам, на публічну компанію і незабаром отримала лістинг. Вона стала піонером у процесі отримання біржами лістингу на власній біржі. Нині на Австралійській фондовій біржі торгують її власними акціями, а загальна кількість акціонерів зросла з 606 до більш ніж 8000.
  5.  Стокгольмську фондову біржу у 1993 р. було перетворено на компанію з обмеженою відповідальністю, де її членам та емітентам належало по 50 % капіталу. У 1999 р. біржа перетворилася на публічну компанію, акції якої торгуються на власній біржі.
  6.  Лондонська фондова біржа у 1986 р. перетворилася із асоціації в приватну компанію з обмеженою відповідальністю (private limited company), що належить своїм членам, а в 2000 р. —
    у відкриту (публічну) компанію (
    public limited company). У липні 2001 р. вона отримала лістинг на власній біржі.
  7.  Біржа Осло у травні 2001 р. успішно провела IPO10 і стала публічною компанією.
  8.  Euronext влітку 2001 р. провела IPO та перетворилась на лістингову компанію.
  9.  Німецька біржа у березні 2000 р. оголосила про проведення акціонування та публічної пропозиції своїх акцій. У лютому 2001 р. вона здійснила перший публічний випуск власних акцій (IPO) та перетворилася на лістингову компанію. Сама Німецька біржа (Deutsche Borse AG) являє собою відкрите акціонерне товариство, 81 % акцій котрого належить банкам, 10 % — регіональним біржам та 9 % — маклерам. У свою чергу, Німецька біржа надає ресурси для роботи Франкфуртській фондовій біржі (Frankfurter Wertpapierborse), що згідно з німецьким законодавством (Закон про біржі 1896 р.) є публічно-правовою установою, та біржі строкових контрактів (EUREX).
  10.  Віденську фондову біржу було перетворено з установи публічного права на акціонерне товариство Wiener Borse AG.
  11.  NASDAQ перетворилася на публічну корпорацію шляхом продажу акцій широкому колу інвесторів (у липні 2002 р. закінчився дворічний мораторій на продаж її акцій).

За оцінками фахівців, у найближчі роки процес перетворення фондових бірж на публічні корпорації продовжуватиметься. Деякі біржі планують отримати або вже отримали лістинг на власній біржі.

Проте слід підкреслити, що значна частина бірж — членів СФБ все ще належить виключно своїм членам (66 % у 1998 р., 49 % у 1999 р.), а 17 % європейських бірж — членів СФБ у 1998 р. зберігали статус державної установи, в котрій держава є основним, а іноді і єдиним власником.

Інтеграційні процеси помітно впливають на зміну інфраструктури фондового ринку. Застосування комп’ютерних і телекомунікаційних технологій загострює конкурентну боротьбу всіх інфраструктурних елементів фондового ринку та його учасників, змушує їх удосконалюватись у технічному, технологічному та організаційному аспектах.

Фондові біржі під впливом конкуренції почали змінювати напрями своєї діяльності. Натиск конкурентів змушує біржі виходити за національні рамки та пропонувати свої послуги на зовнішньому ринку. Намагаючись ефективно діяти на фінансовому ринку, біржі надають клієнтам максимально широкий спектр послуг, поєднуючи організацію торгівлі з кліринговою діяльністю, наданням послуг з депозитарного та розрахункового обслуговування, широкого спектра інформаційних послуг.

Торгівля методом «відритого вигуку» все частіше замінюється електронними системами введення наказів, так званим безперервним аукціоном, що знижує значимість географічного розташування ринку і відкриває можливості віддаленого доступу. Таким чином, глобалізація світового ринку позичкових капіталів, інтернаціоналізація діяльності його учасників і стрімкий розвиток технологій обумовили зміни, що відбуваються в даний час на світовому фондовому ринку.

Раніше ми вже згадували про тенденцію фондових бірж до комерціалізації. Фондові біржі стикаються з конкуренцією з боку іноземних бірж і приватних торговельних систем, що змушує їх змінювати власний організаційний устрій. Найбільш впливовим фактором у конкурентній боротьбі є технологічна модернізація, яка вимагає значних витрат капіталу. Для залучення капіталу, фондові біржі стають корпораціями, іноді публічними, відкриваючись для широкої групи інвесторів, а не тільки для вузького кола членів біржі.

Наступні зміни у системі функціонування фондових бірж — це їх консолідація та універсалізація. Намагаючись ефективно конкурувати на ринку фінансових послуг, фондові біржі прагнуть підвищувати ліквідність ринків і конкурентоспроможність цін активів. Використовуючи можливість віддаленого доступу, керівництво й акціонери бірж консолідують торговельні системи, котрі разом із біржами надають своїм клієнтам максимально широкий спектр послуг. Відбувається поєднання власне організації торгівлі різними фінансовими інститутами з кліринговою діяльністю, наданням послуг депозитарного та розрахункового обслуговування, широкого спектра інформаційних послуг. Таким чином, біржі перетворюються на універсальні інститути фінансового ринку.

Однією з основних тенденцій розвитку світового фондового ринку є автоматизація торгівлі цінними паперами та впровадження комп’ютерних систем у біржову індустрію. Автоматизація насамперед торкнулася системи розрахунків та клірингу, яка сьогодні не може працювати без використання потужної обчислювальної техніки. Потім почалося впровадження комп’ютерів безпосередньо в процедуру подання заявок на біржу і, зрештою, у процес торгівлі. Станом на 2000 р. із 51 фондової біржі — члена Світової федерації бірж тільки на 18 торгівля акціями та облігаціями проходила методом «відкритого вигуку», причому на більшості з цих 18 бірж одночасно використовувалась і комп’ютерна система.

Алгоритм виконання наказів у торговельній системі являє собою набір правил, які визначають послідовність ранжування заявок, що надійшли для виконання, та цін, за якими має бути укладено угоди. Причому ціна зазвичай виступає головним пріоритетом.

6.8. Системи встановлення рівня
цін на фондових біржах

Ціни у процесі біржової торгівлі формуються кількома способами (залежно від практики, що використовується різними біржами). Загалом можна виділити три основні системи встановлення рівня цін на фондових біржах:

  •  «залповий» аукціон (онкольний ринок);
  •  безперервна торгівля (аукціон);
  •  безперервно-дилерська торгівля.

Залповий спосіб установлення цін на біржі означає, що заявки клієнтів на купівлю та продаж накопичуються, а потім один або кілька разів (на ліквідних ринках) на день вони викидаються («вистрілюються залпом») у торговельний зал для одночасного виконання під контролем брокерів або співробітників біржі. Введення заявок може проводитися як в усній, так і в письмовій формі.

При усному введенні заявок уповноважений біржі проводить аукціон за кожним випуском, відштовхуючись від ціни останньої угоди вчорашнього дня. У міру надходження заявок на купівлю та продаж він збільшує або зменшує ціну доти, доки не настане найменший дисбаланс або баланс попиту та пропозиції. Зазначимо, що при усному введенні заявок трейдер може змінити своє первісне замовлення.

За письмового введення заявок початкова ціна встановлюється офіційним брокером, котрий збирає та порівнює замовлення на купівлю та продаж з метою вибору ціни, що максимізує біржовий оборот. На відміну від усного введення заявок, при письмовому трейдер позбавлений можливості змінити своє первісне замовлення.

«Залповий» аукціон сприяє встановленню єдиної, найбільш справедливої з погляду ринку ціни. До найбільших «залпових» ринків відносять біржі Австрії, Бельгії, Німеччини та Ізраїлю. Часті залпи свідчать про наявність постійного попиту та пропозиції на цінні папери, про ліквідність ринку, що дозволяє переходити до безперервної торгівлі (аукціону).

Безперервна торгівля (аукціон) передбачає здійснення угод у будь-який час протягом торговельної сесії біржі. Тут агентами клієнтів виступають брокери. Цей спосіб установлення цін має три різновиди: книга замовлень, табло та натовп.

Безперервну торгівлю (аукціон) організовано за допомогою книги замовлень, зокрема, на Токійській фондовій біржі. Брокери усно передають заявки клерку (уповноваженому біржі), який заносить їх у книгу та виконує, порівнюючи ціни та обсяги у міру їх надходження. Таким чином здійснюється підбір замовлень, завдяки якому конкретні покупці торгують із певними продавцями, причому в угоді можуть брати участь кілька замовлень. Так, велике замовлення на купівлю може виконуватися кількома замовленнями на продаж, і навпаки.

Другий вид безперервної торгівлі (аукціону) — табло, на якому вказується найкраща пара цін на кожний випуск (найвища — при купівлі, найменша — при продажу). Маклер групує заявки, що надійшли, та визначає за кожним видом цінних паперів курсові побажання (найвища ціна — при купівлі, найменша ціна — при продажу). Ці ціни виводяться на табло або екран робочого місця брокера та служать основою для коригування власних заявок і побудови стратегії гри в процесі біржового торгу. Проаналізувавши ситуацію, брокери самі вводять на табло ціни, котрі може побачити будь-який трейдер у торговельному залі. Замовлення розміщуються на табло у хронологічній послідовності, тому пріоритет часу грає тут визначальну роль. Табло застосовується, зокрема, на біржах Гонконгу та Токіо.

На біржах, де застосовується спосіб «натовпу» (Цюріх), трейдери збираються навколо клерка, який оголошує лише той випуск, що надходить у торгівлю, а потім самі ведуть торгівлю (вигукують котирування, шукаючи контрагента). Угоди в «натовпі» укладаються за різними цінами, причому один покупець може укласти угоду з різними продавцями, не намагаючись визначити якусь загальну ціну.

Як бачимо, на безперервній торгівлі (аукціоні) ціна коливається від угоди до угоди, тому спроба застосувати цей спосіб встановлення цін на ринку, де обсяги попиту та пропозиції незначні або кількість учасників обмежена, може призвести до зростання коливань цін через нерівномірність надходження заявок та, можливо, до біржової паніки.

Третій спосіб формування цін — це безперервно-дилерська торгівля. На Лондонській фондовій біржі цей спосіб називають системою єдиноначальності. Від безперервної торгівлі цей спосіб відрізняється тим, що між брокерами та клієнтами існує посередник — джобер11. До 1986 р. на Лондонській фондовій біржі існував формальний поділ функцій джоберів та брокерів. Брокери лише представляли інтереси своїх клієнтів і не мали змоги бути принципалами12. Раніше джоберів у Лондоні було дуже багато і конкуренція ставала іноді дуже інтенсивною, але зараз їх кількість зменшилася. Після модифікації системи єдиноначальності у 1986 р. брокери отримали можливість бути принципалами.

Деякі безперервні ринки встановлюють початкову ціну «залповим» способом у письмовій чи усній формі, інші використовують порівняння через табло для великих випусків та комп’ютеризовану книгу замовлень — для решти випусків.

За ступенем автоматизації механізму встановлення ціни розрізняють такі торговельні системи (фондові біржі та позабіржові системи):

  1.  пасивна система встановлення цін (ціни виконання беруться з іншого ринку). Ціни можуть коливатися протягом торговельної сесії або може використовуватись єдина ціна (наприклад, ціна закриття). Механізм пасивного визначення ціни використовується багатьма системами виконання невеликих замовлень;
  2.  ціни можуть бути взяті з основного ринку, але до них застосовується спеціальний алгоритм, котрий дозволяє їх покращити;
  3.  може передбачатися можливість торгівлі. Така система допускає можливість здійснювати угоди виходячи з котирувань, що виводяться на екран, та шляхом безпосередньої торгівлі двох контрагентів на анонімній основі;
  4.  безпосереднє виконання заявок виходячи з котирувань, що виводяться на екран;
  5.  онкольний («залповий») ринок. Це автоматизований подвійний аукціон, де заявки на купівлю та продаж накопичуються в електронній системі і потім одночасно виконуються за єдиною ціною, що забезпечує максимальний оборот. Таким шляхом визначається ціна відкриття/закриття в Парижі, Торонто, Франкфурті та Токіо;
  6.  автоматизований безперервний подвійний аукціон (continuous trading). Заявки на купівлю та продаж передаються на постійній основі та автоматично виконуються за наявності зустрічних (таких, що збігаються за ціною) лімітних заявок. Ця система використовується в Парижі (NSC), Франкфурті (XETRA), Торонто (Computer Assisted Trading System, CATS), Токіо (CORES), Австралії (Stock Exchange Automated Trading System, SEATS).

Важливим аспектом комп’ютеризації роботи фондових бірж є стирання відмінностей в особливостях торгівлі на різних національних ринках, що є сприятливим фактором для міжнародного інвестування. Використання комп’ютерних систем веде до створення єдиної системи світової торгівлі цінними паперами.

6.9. Основні ринки облігацій

У другій половині 1990-х років основним способом залучення фінансових ресурсів з-за кордону є емісія облігацій. За своїми масштабами ринок боргових цінних паперів значно перевищує ринок акцій. Для порівняння: у 1998—1999 рр. обсяг торгівлі акціями в США становив приблизно 40—50 млрд дол. на день, тоді як обсяг торгівлі тільки державними борговими зобов’язаннями — 180—200 млрд дол.

За даними Міжнародної фінансової корпорації, у 1991—1995 рр. за рахунок емісії облігацій у чотирьох найбільших промислово розвинених країнах було профінансовано 51 % всіх приватних інвестицій, а за рахунок випуску акцій — 5 %. На ринках, що формуються, ситуація значно відрізняється: за рахунок емісії облігацій профінансовано 6 % приватних інвестицій, а за рахунок емісії акцій — 7 %13. Це пов’язано з тим, що загальною особливістю країн з ринками, що формуються, є опора переважно на банківський кредит, а не на ринок цінних паперів. Проте в цілому можна зробити висновок, що випуск облігацій відіграє набагато важливішу роль в інвестиційному процесі, ніж випуск акцій.

Міжнародний ринок облігацій являє собою сукупність національних ринків облігацій та ринку єврооблігацій. Існує також ринок глобальних облігацій.

На національних ринках обертаються:

  1.  внутрішні (національні) облігації (domestic bonds), що випускаються національними позичальниками та номіновані зазвичай у національній валюті;
  2.  іноземні облігації (foreign bonds), що випускаються іноземними позичальниками, але номіновані зазвичай у національній валюті.

Іноземні облігації відрізняються від внутрішніх (національних) облігацій методикою розміщення, колом потенційних покупців, режимом оподаткування та обсягом інформації, що надається.

До початку 1960-х років на ринку міжнародних облігацій в обігу були представлені тільки іноземні облігації. Залежно від країни емісії іноземних облігацій мають спеціальні назви: Yankee Bonds — в США, Samourai та Shibosai Bonds — в Японії, Bulldog Bonds — у Великобританії, Rembrandt Bonds — у Нідерландах, Matador Bonds — в Іспанії та Chocolate Bonds — у Швейцарії.

Випуск іноземних облігацій є вигідним для їх емітентів завдяки отриманню доступу до національних ринків позичкового капіталу. Теоретично будь-який емітент може випустити облігації на внутрішньому ринку іншої країни, але на практиці доступ на ринок іноземних облігацій мають лише учасники з високим рейтингом кредитоспроможності.

До основних покупців іноземних облігацій належать національні інвестори (переважають інституційні), що зацікавлені у довгостроковому капіталовкладенні. Здебільшого їх приваблює можливість здійснення міжнародної диверсифікації ризиків. Розміщенням іноземних облігацій займаються національні синдикати андеррайтерів.

До найбільших ринків іноземних облігацій відносять:

  •  ринок Швейцарії (Цюріх), що з’явився у 1960-ті роки і на сьогодні є найбільшим за емісіями ринком іноземних облігацій. Швейцарський ринок приваблює іноземних позичальників стійкістю національної валюти та розвиненістю банківської інфраструктури. «Шоколадні» облігації (Chocolate Bonds) випускаються на пред’явника з мінімальним номіналом у 5 тис. швейцарських франків та з річним купоном;
  •  ринок Японії (Токіо), що інтенсивно почав розвиватись лише з другої половини 1980-х років. На ринок іноземних облігацій Японії допускаються емітенти з нижчими, ніж на інших ринках, рейтингами кредитоспроможності (тут доступ мають позичальники із країн з перехідною економікою). Облігації «Самурай» (Samourai Bonds) випускаються в єнах на термін від 3 до 20 років з піврічними купонами. Обсяг емісії становить від 10 до 100 млрд єн. Основні емітенти — національні уряди та банки;
  •  ринок США (Нью-Йорк), що у 1990-ті роки зарекомендував себе як найліквідніший серед індивідуальних ринків. Американський ринок приваблює іноземних позичальників значними розмірами капіталів інституційних інвесторів США та різноманітністю фінансових інструментів. Обсяг емісії максимально становить 500—700 млн дол. США для одного траншу. Емітентами облігацій «Янкі» (Yankee Bonds) зазвичай виступають міжнаціональні інститути, іноземні уряди чи їх агентства, приватні корпорації, банки тощо.

Близько 80—90 % міжнародних облігацій (облігацій, що розміщуються на зарубіжних ринках) припадає на єврооблігації. Типова єврооблігація — це борговий цінний папір на пред’явника у формі сертифіката з фіксованою процентною ставкою, за яким дохід сплачується один раз на рік. Погашення єврооблігації відбувається наприкінці терміну одночасним платежем або протягом певного терміну із фонду погашення.

Єврооблігації (eurobonds) випускаються у валюті, що зазвичай є іноземною для емітента. Розміщуються вони через міжнародний синдикат андеррайтерів серед зарубіжних інвесторів, для яких валюта емісії єврооблігацій також, як правило, є іноземною.

Першим поштовхом до формування та розвитку ринку єврооблігацій у світі були обмеження, введені адміністрацією Д. Кеннеді у 1963 р. на використання іноземними позичальниками ринку капіталів США. Річ у тім, що за період з 1946 р. до 1963 р. іноземні позичальники розмістили в США облігації у доларах США (нині — Yankee Bonds) на суму 14 млрд дол. З метою запобігання втечі капіталу за кордон 18 липня 1963 р. США ввели спеціальний зрівнювальний податок на проценти (Interest Equalization Tax, IET)14. Купівля резидентами США іноземних облігацій (за винятком облігацій Канади, Мексики та Фінляндії) втратила свої переваги.

Потреба у доступі до джерел капіталу за таких умов була задоволена саме за рахунок випуску єврооблігацій. Перші випуски єврооблігацій були виражені в доларах США та зорієнтовані на багатих приватних інвесторів на європейському континенті та швейцарські банки.

Другим поштовхом до розвитку ринку єврооблігацій стали обмеження, що були викликані війною у В’єтнамі. У лютому 1965 р. президент Л. Джонсон оголосив про програму добровільних обмежень на вивіз капіталу (Voluntary Restraint Program). Дочірні компанії американських транснаціональних корпорацій заохочувалися до мобілізації коштів на зарубіжних ринках. У січні 1968 р. кабінет Джонсона увів прямі обмеження на інвестиції за межі США. Саме з цього моменту починається стрімке зростання ринку єврооблігацій.

На середину 1990-х років на єврооблігації припадало близько 2/3 позичкових капіталів, отриманих на міжнародних ринках. Раніше основними позичальниками на ринку єврооблігацій виступали державні емітенти, а на сьогодні — це приватні компанії.

Для виходу на ринок єврооблігацій емітенти повинні мати рейтинг. Без нього, як правило, жоден професійний учасник не візьметься за розміщення єврооблігацій, а інвестори не будуть їх купувати. Вищий рейтинг дозволяє емітенту встановити нижчу процентну ставку та, відповідно, здешевити позику. До найвідоміших рейтингових агентств належать: Standard & Poor`s Corporation та Moody`s Investor Service.

Єврооблігації входять до лістингу двох європейських фондових бірж:

  1.  Лондонської фондової біржі;
  2.  Люксембурзької фондової біржі.

Основним центром торгівлі єврооблігаціями залишається Лондон. До переваг єврооблігацій відносять: надійність емітентів, зручність обігу, можливість уникнення податків, анонімність власників єврооблігацій.

Необхідність розроблення правил, що регулюють діяльність ринку єврооблігацій, привела до створення:

  •  Міжнародної асоціації учасників первинного ринку (International Primary Market Association, IPMA), що об’єднує фінансових посередників, які працюють на первинному ринку акцій та облігацій;
  •  Міжнародної асоціації учасників вторинного ринку (International Securities Market Association, ISMA)15. Діяльність цієї саморегулівної організації спрямована на розв’язання організаційно-технічних проблем вторинного ринку єврооблігацій. Асоціація займається розробленням системи регулювання ринку, включаючи правила здійснення угод, етику поведінки та процедури вирішення конфліктів.

Важливі функції регулювання виконують також клірингові системи Euroclear та Clearstream16.

Найвищим ступенем розвитку міжнародного ринку облігацій є випуск глобальних та паралельних облігацій. До глобальних облігацій (global bonds) відносять довго- та середньострокові облігації, що розміщуються одночасно на ринку єврооблігацій та на одному або кількох національних ринках. Паралельні облігації (parallel bonds) — це облігації одного випуску, що розміщуються одночасно в кількох країнах у валютах цих країн.

Випуск глобальних облігацій було започатковано Міжнародним банком реконструкції та розвитку (МБРР) у 1989 р. США, як найбільша із 181 країни — члена МБРР, надали широку підтримку фінансовому нововведенню. Глобальні облігації мали стати високоліквідним інструментом на доларовому ринку для того, щоб чергові позики МБРР здійснювалися через облігації, деноміновані у доларах США. У зв’язку з цим на внутрішньому американському ринку новий фінансовий інструмент було прирівняно до цінних паперів федеральних агентств США, а також йому було надано значні пільги:

  •  глобальні облігації мають статус привілейованих цінних паперів (exempt securities), на які згідно з американським законодавством не поширюються деякі правила Комісії з цінних паперів та бірж і ФРС США. Зокрема, купівля таких цінних паперів у кредит не вимагає внесення звичайної застави;
  •  глобальні облігації вважаються «прийнятними» цінними паперами (eligible securities). Це означає, що вони розглядаються банківськими установами США як надійний об’єкт капіталовкладення та можуть використовуватись як застава під кредит;
  •  глобальні облігації належать до категорії забезпечених облігацій (collateral bonds) та можуть бути додатковим забезпеченням позики на рахунках Мінфіну США у комерційних банках (Treasury Tax and Loan Account, TT&LA).

У період з 1989 р. до 1996 р. ринок глобальних облігацій зріс майже у 80 разів. У 1996 р. розмір ринку було оцінено в 116,26 млрд дол. Основною валютою глобальних облігацій став долар США. Крім того, глобальні облігації деномінувались і в інших валютах (німецьких марках, японських єнах, канадських доларах тощо). Після введення євро переважна більшість глобальних облігацій почала випускатись у доларах США та євро.

На відміну від традиційних інструментів міжнародного ринку цінних паперів, ринок глобальних облігацій не має власної інфраструктури для торгівлі та розрахунків. Операції, що проводяться з глобальними облігаціями, деномінованими в доларах США, користуються послугами двох європейських клірингових систем (Euroclear, Clearstream) та системи ФРС США (Fedwire). Сектор глобальних облігацій, деномінованих в японських єнах, не має власної інфраструктури та обслуговується трьома міжнародними розрахунково-кліринговими системами: Euroclear, Clearstream та американською Depository Trust Company (DTC).

Операції з глобальними облігаціями здійснюються на ринках США, Японії, у країнах Європи, Далекого та Близького Сходу. Провідним ринком глобальних облігацій залишається ринок США.

У широкому значенні термін «міжнародні облігації» (international bonds) включає як довгострокові боргові інструменти (власне облігації — bonds), так і середньострокові боргові інструменти (ноти — notes). Проте відмінності між цими інструментами мають достатньо умовний характер: іноді вони не відрізняються один від одного навіть за строками. Основна різниця полягає здебільшого у назві та способі виплати доходу:

  •  ноти (середньострокові боргові інструменти), як правило, мають плаваючу купонну ставку (floating rate);
  •  облігації (довгострокові боргові інструменти) зазвичай являють собою інструменти з фіксованою процентною ставкою (fixed rate).

Більшість облігацій на міжнародному ринку боргових цінних паперів випускається з фіксованою процентною ставкою. Основними їх різновидами є:

  •  прості облігації (straight bonds) — облігації з фіксованою процентною ставкою, без права дострокового погашення та конвертації в акції. Прості облігації мають серії щорічних купонів та називаються також «plain vanilla» (простий, без особливих умов та додаткових елементів);
  •  облігації з нульовим купоном (zero coupon bonds, ZR) — облігації без виплати процентів, що випускаються та обертаються з дисконтом до номіналу. Вони не мають ніяких платежів до настання строку погашення; продаються за ціною, що нижче номінальної, чим і забезпечують прибуток власникові;
  •  облігації з глибоким дисконтом (deep discount bonds) — облігації з купонами, що на вторинному ринку продаються з дисконтом. Щорічний процент за цими облігаціями є нижчим за превалюючий ринковий процент;
  •  облігація з можливою зміною процента (retractable bonds) — облігація з купоном, що може бути змінений у конкретний термін, а утримувач (власник) облігації може прийняти нову ставку або погасити облігацію. Такі облігації мають зазвичай строк погашення 12—15 років, але початковий процент може бути змінено через коротший період (3—5 років);
  •  частково оплачені облігації (partly paid bonds) — інвестор спочатку вносить тільки частину вартості облігації (15—30 %), решту оплачує пізніше (через 6—9 місяців). Вимога повної оплати облігації — право емітента, тому інвестор, що не оплачує залишок суми, втрачає початковий платіж та, відповідно, облігацію;
  •  двовалютні облігації (dual currency bonds) — облігації з номіналом в одній валюті (наприклад, у доларах США), а купоном та/або погашенням основної суми — в іншій валюті (наприклад, в японських єнах) за фіксованим курсом.

Найбільш поширеним інструментом з плаваючою процентною ставкою на міжнародному ринку боргових цінних паперів є нота з плаваючою ставкою (floating rate note, FRN). Це облігації, купонні платежі яких один раз на шість місяців установлюються на рівні певної процентної ставки грошового ринку плюс/мінус певна маржа, що визначається ступенем ризику. Термін таких цінних паперів зазвичай становить п’ять років, а орієнтиром виступають здебільшого ставки типу ЛІБОР (LIBORLondon Interbank Offered Rate) та «прайм-рейт» (prime rate), США.

Корпорації різних країн випускають також конвертовані облігації (convertible bonds). Це облігації, які за бажанням інвестора можуть бути конвертовані у прості акції того самого емітента.

Позичальниками на ринку облігацій є:

  •  центральні уряди країни;
  •  урядові організації;
  •  регіональні та місцеві органи влади;
  •  промислові та фінансові корпорації.

Високоризикові позичальники (наприклад, деякі країни Латинської Америки) безпосередньо на міжнародний міжбанківський ринок не допускаються. Проте такі країни можуть отримати позики з цього ринку через посередництво таких наднаціональних організацій, як Міжнародний банк реконструкції та розвитку, регіональні банки розвитку тощо.

Особливо швидке зростання ринку міжнародних облігацій відбувалося у 1980-ті роки. Якщо в середині 1970-х років обсяг емісій (брутто, без урахування погашення існуючої заборгованості) становив приблизно 5 млрд дол. на рік, то в першій половині 1980-х років він перевищив 100 млрд дол., на кінець 1980-х — 200 млрд дол., в середині 1990-х років — наблизився до позначки 500 млрд дол., у 1997 р. перевищив 800 млрд дол., у 1998 р. — 1100 млрд дол., у 1999 р. — майже 1600 млрд дол.

Частка ринків, що формуються, у сукупному обсязі світового ринку облігацій є нижчою за їх частку на ринку акцій. На п’ять провідних промислово розвинених країн (США, Японія, Німеччина, Франція, Великобританія) припадає 77 % всієї заборгованості з цінних паперів (табл. 6.15).

Таблиця 6.15

ЧАСТКА ОКРЕМИХ КРАЇН У СУКУПНІЙ СВІТОВІЙ
ЗАБОРГОВАНОСТІ З ЦІННИХ ПАПЕРІВ, %

Країна

Роки

1990

2000

США

45,4

45,2

Японія

17,8

18,0

Німеччина

6,1

5,8

Франція

5,1

3,7

Великобританія

2,5

4,4

Інші розвинені ринки

20,3

16,5

Розвинені ринки разом

97,2

93,6

Ринки, що формуються

2,8

6,4

Світ разом

100,0

100,0

Джерело: Рубцов Б. Б. Мировые рынки ценных бумаг. — М.: Экзамен, 2002. — С. 51.

Близько 95 % заборгованості припадає на облігації (довго-, середньо- та короткострокові). Основними борговими інструментами міжнародних запозичень у 1990-ті роки на фондовому ринку були прості облігації (straight bonds). Відносно високою була роль облігацій з плаваючою ставкою. Усі інші інструменти мали другорядне значення (табл. 6.16).

Таблиця 6.16

СТРУКТУРА ЕМІСІЇ МІЖНАРОДНИХ БОРГОВИХ ЦІННИХ
ПАПЕРІВ ЗА ІНСТРУМЕНТАМИ (нетто)

Інструмент

1995

1996

1997

1998

1999

2000

млрд дол.

%

млрд дол.

%

млрд дол.

%

млрд дол.

%

млрд дол.

%

млрд дол.

%

Інструменти грошового ринку

17

6

41

8

20

3

7

1

66

5

122

11

Облігації (bonds and notes)

246

94

496

92

554

97

671

99

1149

95

1016

89

Разом емісія міжнародних боргових цінних паперів

263

100

537

100

574

100

678

100

1215

100

1138

100

Джерело: Bank for International Settlements — 68th — 70th Annual Report. — Basle, 1998—2000.

Частка розвинених країн як емітентів міжнародних облігаційних запозичень у другій половині 1990-х років постійно зростала: 1996—1997 рр. — 77—78 %, 1998—1999 рр. — 84—94 %. У 2000 р. цей показник для розвинених країн становив 94 %. Частка ж країн, що формуються, в емісії міжнародних облігацій у 1996—1997 рр. дорівнювала 16 %, у 1998 р. — 6 %, а в 1999 р. знизилась до 3 % (найнижчий рівень з 1990 р.). У 2000 р. даний показник залишився на рівні 3 % (табл. 6.17).

Таблиця 6.17

СТРУКТУРА ЕМІСІЇ МІЖНАРОДНИХ БОРГОВИХ ЦІННИХ
ПАПЕРІВ ЗА ЕМІТЕНТАМИ (нетто), у млрд дол.

Емітент

Роки

1996

1997

1998

1999

2000

1. Розвинені країни

411

449

570

1137

1066

У тому числі:
Європа (єврозона)

243

258

280

491

535

США

132

177

283

482

408

2. Офшорні центри

16

15

12

13

16

3. Інші країни

88

89

41

41

34

4. Міжнародні організації

22

21

55

24

22

Емісія разом:

537

574

678

1215

1138

Джерело: Bank for International Settlements — 68th — 70th Annual Report. — Basle, 1998—2000.

Загальний обсяг чистих (нетто) емісій міжнародних боргових цінних паперів у 2000 р. знизився на 6,3 %. Це пов’язано зі значними обсягами платежів на погашення існуючої заборгованості (майже 40 % від обсягу залучених ресурсів).

Емітентами облігацій можуть бути як приватні підприємства, так і органи державної влади. На кінець 1990-х років 56—59 % усієї світової заборгованості з цінних паперів припадало на державних емітентів і, відповідно, 41—44 % — на приватних. Проте в різних країнах у складі емітентів боргових цінних паперів є відмінності. Якщо для розвинених ринків пропорція «державний емітент/приватний емітент» приблизно однакова для всіх (США — 56/44; Франція — 59/41; Великобританія — 49/51)17, то для ринків, що формуються, пропорції значно різняться. У деяких із них головним емітентом виступає приватний сектор (Аргентина, Корея), а в інших частка держави перевищує 80—90 % (Бразилія, Індія, Мексика, Туреччина, Угорщина).

У більшості випадків провідним емітентом облігацій є держава. До державних цінних паперів (public sector securities) зазвичай відносять папери, що випускаються урядом, урядовими установами та органами влади нижчою рівня (суб’єктами федерації, муніципалітетами тощо).

Обсяг нетто-емісій міжнародних облігацій урядовими агентствами у 2000 р. становив 196 млрд дол., причому 70 % припало на американські організації з урядовими гарантіями, що пов’язані з іпотекою. Фінансові установи (особливо німецькі банки) у 2000 р. знизили свою емісійну активність.

Що стосується валюти емісії міжнародних облігацій, то до 1998 р. приблизно 50—60 % припадало на долари США. Перехід до єдиної європейської валюти євро з січня 1999 р. призвів до підвищення частки позик в євро. Так, у 1999 р. обсяг емісії міжнародних облігацій у євро трохи перевищив обсяг їх емісії у доларах США. У 2000 р. долар знову перетворився на основну валюту емісії міжнародних облігацій. Але, враховуючи тенденції зміцнення євро відносно долара, можна очікувати подальшого підвищення ролі євро як валюти позики на міжнародних ринках.

Найбільшими емітентами в євро виступають європейські емітенти. Німецькі іпотечні банки — провідні емітенти облігацій в євро на міжнародних ринках. У 2000 р. також спостерігалася тенденція зростання обсягів запозичень у японських єнах.

Посилення нестабільності та невизначеності на фінансових ринках сприяло збільшенню у 2000 р. частки облігацій із плаваючою процентною ставкою порівняно з фіксованою.

На міжнародному ринку облігацій діють інвестиційні посередники, що укладають угоди з розміщення міжнародних боргових цінних паперів. Переважна більшість посередницьких послуг концентрується в руках невеликої групи інвестиційних банків. Лідерами ринку послуг з обслуговування емісій боргових цінних паперів державного та приватного сектору залишаються американські андеррайтери (табл. 6.18). Наприкінці 1990-х років ринкова частка 10 банків-лідерів становила близько 80 %.

Таблиця 6.18

ПРОВІДНІ МЕНЕДЖЕРИ З РОЗМІЩЕННЯ
МІЖНАРОДНИХ ОБЛІГАЦІЙНИХ ЕМІСІЙ ДЕРЖАВНОГО
ТА ПРИВАТНОГО СЕКТОРІВ (станом на кінець 1998 р.)

Менеджер з розміщення емісії

Розмір емісії,
млн дол.

Кількість
емісій

  1.  Deutsche Morgan Grenfell

10001,88

49

  1.  Morgan Stanley & Co Inc.

7004,43

21

  1.  Barclays Capital

6149,66

12

  1.  Dresdner Kleinwort Benson

5876,38

24

  1.  Goldman Sachs & Co

5841,24

8

  1.  JP Morgan

5676,78

19

  1.  Paribas

5438,07

16

  1.  ABN AMRO

5381,11

26

  1.  Warburg Dillon Read

5290,06

21

  1.  Salomon Smith Barney International

5276,85

12

  1.  Credit Suisse First Boston

4550,79

17

  1.  Commerzbank AG

4345,66

20

  1.  Bear Stearns & Co

3508,33

4

  1.  Merrill Lynch & Co

3146,23

12

  1.  Nomura Securities Co Ltd.

2593,10

11

  1.  DG Bank Deutsche Genossenschaftsbank

2301,58

15

  1.  HypoVereinsbankBayerische Hypound Vereinsbank AG

1777,43

11

  1.  ING Barings

1540,14

6

  1.  CDC Marches

1388,86

12

  1.  Lehman Brothers

1380,08

7

Джерело: Capital DATA Ltd., 1999.

У 2000 р. та на початку 2001 р. було зафіксовано скорочення обсягів запозичень емітентів із розвинених країн. Активність емітентів із країн з ринками, що формуються, залишилася на попередньому рівні. Більша частина емісій припала на країни Латинської Америки (Аргентина, Бразилія, Мексика). Емітенти з країн Азії, Східної Європи та СНД проявили незначну активність і здебільшого здійснювали викуп та рефінансування боргу.

6.10. Міжнародна диверсифікація портфелів

Портфель цінних паперів — це сукупність цінних паперів, що належить одній фізичній або юридичній особі та виступає цілісним об’єктом управління.

Головна мета формування портфеля цінних паперів полягає у досягненні найбільш оптимальної комбінації ризику та доходу інвестора. Іншими словами, відповідний набір інвестиційних інструментів покликаний знизити ризик вкладника до мінімуму та одночасно збільшити його дохід до максимуму.

Як уже зазначалося, основне завдання портфельного інвестування — поліпшення умов інвестування за рахунок надання сукупності цінних паперів (за умов їх вдалої комбінації) таких інвестиційних характеристик, котрих не має жоден окремо взятий цінний папір. Залежно від цілі інвестування та прийнятного рівня ризику, існують різні типи портфелів. Найважливішою ознакою класифікації типів портфелів цінних паперів є джерело отриманого доходу: зростання курсової вартості чи поточний дохід — процентні або дивідендні виплати (рис. 6.5).

Рис. 6.5. Класифікація основних типів портфелів цінних паперів

Портфель зростання зорієнтований на зростання власної капітальної вартості разом із отриманням дивідендів. Він формується з цінних паперів, курсова вартість яких зростає.

Портфель агресивного зростання (aggressive portfolio) націлений на максимальний приріст капіталу. Цей портфель є досить ризиковим, але високоприбутковим. Він складається виключно з тих цінних паперів, курсова вартість котрих, як очікується, зростатиме.

Портфель консервативного зростання має на меті збереження капіталу. Він є найменш ризиковим і складається з цінних паперів відомих компаній, котрі характеризуються невисокими, але стійкими темпами зростання курсової вартості. Склад такого портфеля залишається незмінним протягом значного проміжку часу.

Портфель середнього зростання націлений на приріст капіталу за умов помірного ступеня ризику вкладень. Він являє собою поєднання інвестиційних якостей агресивного та консервативного портфелів. При цьому надійність визначають цінні папери консервативного зростання, а дохідність — цінні папери агресивного зростання.

Портфель доходу орієнтується на отримання високого рівня поточного доходу — процентних та дивідендних виплат. Він формується з цінних паперів, що характеризуються помірним зростанням курсової вартості та високим рівнем поточних виплат.

Портфель регулярного доходу формується з високонадійних цінних паперів та приносить середній дохід за умов мінімального рівня ризику.

Портфель прибуткових цінних паперів складається з цінних паперів, що приносять високий дохід за умов середнього рівня ризику.

Портфель зростання та доходу формується з метою уникнення можливих втрат на фондовому ринку як від падіння курсової вартості, так і від низьких поточних виплат.

Збалансований портфель містить у певній пропорції цінні папери, курсова вартість яких зростає, та високоприбуткові цінні папери. Тут передбачається збалансованість як доходів, так і ризиків.

Портфель подвійного призначення складається з цінних паперів, що приносять його власнику високий рівень доходу при зростанні вкладеного капіталу. Тут ідеться про два типи акцій, що випускаються інвестиційними фондами подвійного призначення: перший тип акцій приносить високий дохід, другий — приріст капіталу.

За інвестиційною якістю портфелів цінних паперів виділяють: портфель грошового ринку; портфель цінних паперів, звільнених від податку; портфель, що складається з цінних паперів державних структур; портфель, що складається з цінних паперів різних галузей промисловості; конвертований портфель (складається з конвертованих привілейованих акцій та облігацій, котрі можуть обмінюватися на встановлену кількість простих акцій за фіксованою ціною в певний момент часу).

Склад портфеля цінних паперів залежить від цілей інвестора. Портфель вважається збалансованим у тому разі, коли інвестор отримує оптимальне поєднання таких факторів:

  •  безпеки вкладень;
  •  стабільної прибутковості;
  •  зростання капіталу;
  •  ліквідності (швидкості та легкості переведення того чи іншого активу у грошові кошти).

Головним принципом портфельного інвестування є диверсифікація вкладень. Принцип розподілу коштів портфеля розкривається у старовинній англійській приказці: «Do not put all eggs in one basket» — «Не клади усіх яєць в один кошик». Це означає, що інвестору не слід вкладати всі кошти в якісь одні цінні папери, яким би вигідним не здавалося це вкладення.

Проте не завжди збільшення кількості різних активів, що перебувають у портфелі, значно зменшує рівень портфельного ризику. Найефективнішим вважається наявність у портфелі не більше восьми різних активів (тобто видів цінних паперів). Подальше збільшення їх кількості не забезпечує значного зниження портфельного ризику.

Так, у загальному вигляді національний портфель цінних паперів США у 1997 р. виглядав так: акції — 28,5 %; урядові цінні папери — 29,7 %; облігації — 12,8 %; заставні — 22,6 %; цінні папери, що звільнені від податку на дохід — 6,4 %.

Щодо кількості конкретних цінних паперів усіх видів активів у потрфелі інвестора, то максимального скорочення ризику можна досягти з кількістю 4070 різних цінних паперів. Так, стосовно корпоративних цінних паперів ідеться про диверсифікацію між паперами різних емітентів, для державних боргових цінних паперів (облігацій, казначейських зобов’язань) — між паперами різних серій випуску тощо. Можна проводити також галузеву та регіональну диверсифікацію.

Інвестори, що здійснюють інвестування у міжнародному масштабі, проводять до того ж і покраїнову диверсифікацію. Це дає їм можливість визначитись із процентним співвідношенням між цінними паперами різних країн (наприклад, 70 % — американські цінні папери, а 30 % — японські).

Проте надмірне збільшення кількості різних цінних паперів є недоцільним і може викликати ефект надмірної диверсифікації, негативні наслідки якого проявляються у:

  •  відсутності якісного управління портфелем;
  •  високих витратах на пошук цінних паперів (витрати на попередній аналіз тощо) та купівлю невеликих партій цінних паперів;
  •  купівлі недостатньо якісних цінних паперів (низький рівень надійності, прибутковості та ліквідності цінних паперів) тощо.

6.11. Оцінювання інвестицій та управління ними

Для збереження інвестиційних якостей та рівня доходу, що відповідають інтересам власника, потрібно управляти ризиком сформованого портфеля. Залежно від методів та технічних можливостей, що використовуються при управлінні, розрізняють активну та пасивну модель управління портфелем.

Коригування структури портфеля проводиться на основі моніторингу факторів, що викликають зміни його складових. Моніторинг являє собою безперервний і детальний аналіз:

  •  загальних тенденцій розвитку фондового ринку в цілому та окремих його секторів;
  •  фінансово-економічних показників компаній-емітентів цінних паперів;
  •  інвестиційної якості цінних паперів.

Моніторинг є найбільш капітало- та трудомістким елементом управління. Основна ціль моніторингу — відбір цінних паперів, котрі мають ті інвестиційні якості, що відповідають даному типу портфеля. Моніторинг лежить в основі як активної, так і пасивної моделі управління портфелем.

Активна модель управління передбачає ретельне відстежування та негайне придбання тих цінних паперів, що відповідають цілям портфеля, а також швидку зміну його складових — фондових інструментів. При цьому сигналом до коригування сформованого портфеля є ринкові зміни в економіці. Активне управління характеризується доволі високим рівнем витрат.

Алгоритм активного управління містить такі етапи:

  1.  відбір цінних паперів (ефективних — до придбання, низькоприбуткових — до реалізації);
  2.  розрахунок прибутковості та рівня ризику «нового» портфеля з урахуванням ротації цінних паперів;
  3.  порівняння «нового» та «старого» портфелів (їх вартості, прибутковості та рівня ризику) з урахуванням витрат на купівлю нових цінних паперів та продаж низькоприбуткових;
  4.  формування «нового» портфеля.

Здебільшого активним управлінням займаються спеціалізовані фінансові установи, що беруть на себе вирішення усіх питань щодо купівлі-продажу цінних паперів, структурної побудови портфеля клієнта, управління вільними коштами інвестора. Такі послуги надаються на основі договору про управління портфелем цінних паперів (Investment portfolio management treaty).

Пасивна модель управління передбачає створення диверсифікованих портфелів із заздалегідь визначеним на довгострокову перспективу рівнем ризику. Пасивне управління є ефективним для тих портфелів, котрі складаються із низькоризикових довгострокових цінних паперів. За таких умов портфель протягом тривалого часу залишається незмінним та реалізує головну свою перевагу — низький рівень накладних витрат.

Основним сигналом до зміни сформованого портфеля є падіння рівня прибутковості нижче мінімального. До способів пасивного управління, зокрема відносять:

  •  метод індексного фонду (індексний фонд — це портфель, який відображає рух обраного біржового індексу, що характеризує стан усього ринку цінних паперів);
  •  метод стримування портфеля (пов’язаний з інвестуванням у неефективні цінні папери та прагненням отримати дохід у майбутньому від спекулятивних операцій на біржі).

Процес пасивного управління портфелем цінних паперів можна охарактеризувати такими складовими:

  1.  визначення мінімально необхідної прибутковості;
  2.  відбір цінних паперів у добре диверсифікований портфель;
  3.  оптимізація портфеля;
  4.  падіння прибутковості портфеля нижче мінімального рівня;
  5.  формування «нового» портфеля.

Пасивна модель управління передбачає передавання грошових коштів спеціалізованій установі, що займається портфельним інвестуванням з метою вкладення коштів від імені та за дорученням клієнта у різні цінні папери з метою одержання прибутку.
У зарубіжній практиці подібні операції мають назву «
Private banking» (довірчі банківські операції).

6.12. Інвестиційні механізми
й індивідуальні інвестори

Інвесторів можна класифікувати за низкою ознак, проте найбільш значущим вважається їхній статус.

Так, виділяють чотири групи інвесторів:

  1.  держава (урядові організації, місцеві органи влади тощо).
  2.  інституційні інвестори — це група фінансових установ, що стала найважливішою групою утримувачів фінансових активів у другій половині ХХ ст.;
  3.  корпоративні інвестори (підприємства);
  4.  фізичні особи (населення) — це надавніша група інвесторів, що на початкових етапах становлення фондового ринку була єдиною;

Держава здебільшого є стратегічним інвестором, мета котрого полягає у стабілізації ринку, отриманні доходу від вкладення коштів у міжнародні ринки, диверсифікації своїх ресурсів тощо.

Інституційні інвестори — це юридичні особи, що активно інвестують власні кошти та кошти клієнтів в акції та інші фінансові активи на професійній основі.

Корпоративні інвестори (підприємства), з одного боку, емітують цінні папери з метою залучення фінансових ресурсів, а з іншого — шукають шляхи прибуткового розміщення своїх тимчасово вільних коштів. Скорочення обсягів власного виробництва та джерел його фінансування, зокрема, спонукають підприємства до вкладень у державні цінні папери.

Фізичні особи (індивідуальні інвестори) вважаються основною групою інвесторів. Вони використовують свої заощадження для купівлі цінних паперів з метою отримання додаткових доходів і виступають у ролі постачальника капіталу на ринок цінних паперів.

Майже всі інвестиції здійснюються в умовах невизначеності та обмеженості фінансових ресурсів. Інвесторам доводиться розглядати безліч інвестиційних активів і вирішувати: що купувати, як купувати, де купувати і коли купувати. Але перш ніж відповісти на ці запитання, інвестор має визначитись із цілями вкладення коштів у фінансові активи: вимога до прибутковості (return requirement) та схильність до ризику (risk tolerance). Вони відображають прийнятний для даного інвестора баланс «дохід-ризик».

Цілі інвестора визначаються низкою факторів, розуміння котрих стає для інвестора запорукою ефективності капіталовкладення, допомагає визначити адекватні цілі інвестування. Професійним інвесторам це допомагає у розробленні відповідної політики для кожного зі своїх клієнтів.

Для індивідуальних інвесторів найважливішим фактором у визначенні цілей інвестування та розробленні інвестиційної політики є вік інвестора. Тому інвестиційна стратегія фізичних осіб тісно пов’язана з відповідними етапами життєвого шляху.

Інвестиційні рішення більшості людей у перші роки працездатного віку пов’язані з капіталовкладенням у «людський капітал» (отриманням освіти). Основний актив на цій стадії життєвого шляху — здатність людини заробляти гроші на основі своєї професії та кваліфікації. Тому фінансовий ризик, пов’язаний із втратою працездатності, є для них вищим за фінансовий ризик, пов’язаний із дохідністю їх портфелів фінансових активів.

У зрілому віці більшість інвесторів вибирають портфель, що характеризується відповідним ступенем ризику та підвищеним рівнем дохідності. У міру старіння та накопичення коштів людина все більше переорієнтовується з «людського капіталу» на фінансовий. На цій стадії життєвого циклу підвищується важливість вибору відповідного складу портфеля зі зменшеним рівнем ризику.

Так, у віці від 20 до 50 років індивідуальні інвестори віддають перевагу акціям, що забезпечують, як правило, підвищену довготермінову дохідність. При цьому у віці близько 30 років у збалансованому портфелі інвестора частка акцій становить близько 75 %, а ближче до 50 років — приблизно 60 %. На цьому етапі життєвого шляху портфель інвестора містить 15—25 % облігацій та 10—15 % інструментів грошового ринку.

Після 50 років збалансований портфель фінансових активів індивідуального інвестора передбачає зменшення ризику шляхом скорочення частки акцій в середньому до 50 %. Після виходу на пенсію основну частку збалансованого портфеля індивідуальні інвестори відводять облігаціям (45 %), збільшується і частка інструментів грошового ринку (20 %).

Завдання фінансового планування на весь період людського життя для більшості осіб є непосильним. Більше того, індивідуальні інвестори у процесі інвестування стикаються з багатьма проблемами управління портфелем фінансових активів, що пов’язані з диверсифікацією ризику, вибором прийнятної інвестиційної політики, невеликим спектром інвестиційних операцій, достовірністю інформаційних джерел тощо. У зв’язку з цим сформувалася ціла галузь, єдине завдання котрої — консультування людей з різних фінансових питань.

Деякі індивідуальні інвестори здійснюють купівлю-продаж цінних паперів самостійно, однак все частіше вони звертаються до послуг фінансових посередників. Останні, у свою чергу, залучають грошові кошти індивідуальних інвесторів та вкладають їх у достатньо широкий спектр цінних паперів або в інші види фінансових активів. До таких посередників відносять, зокрема, інвестиційні фонди (компанії), взаємні фонди, головною метою котрих є об’єднання активів.

До позитивних аспектів співпраці з професійними інвесторами належать:

  •  диверсифікація ризику (об’єднуючи грошові кошти своїх інвесторів, професійні інвестори дають їм можливість володіти частками різних цінних паперів);
  •  професійне управління (більшість професійних інвесторів мають постійний штат фінансових аналітиків, що працюють задля досягнення максимальної ефективності капіталовкладень своїх інвесторів);
  •  зниження витрат на проведення транзакцій (операції з великими пакетами цінних паперів дозволяють суттєво зекономити на брокерських комісійних).

Проте участь в інвестиційних фондах передбачає стягнення плати за управління, а також інші витрати, що знижують ставку прибутковості інвестора.

Індивідуальні інвестори, що здійснюють інвестування у міжнародному масштабі, купують цінні папери самостійно або віддають свої кошти у розпорядження міжнародних та глобальних інвестиційних (взаємних18) фондів.

Міжнародний взаємний фонд — це інвестиційний фонд, що вкладає кошти в цінні папери різних країн (у тому числі в різних валютах) з метою диверсифікації ризику та підвищення прибутковості.

Глобальний взаємний фонд — це інвестиційний фонд, котрий може вкладати грошові кошти в акції та/або облігації різних країн світу і спеціалізується на інвестиціях у конкретні країни або у фінансові ринки окремих регіонів. На відміну від міжнародних фондів, глобальні фонди вкладають частину коштів і в американські активи.

Усі фінансові посередники, що надають послуги індивідуальним інвесторам, входять до складу інституційних інвесторів.

6.13. Інституційні інвестори

Як уже зазначалося, до інституційних інвесторів відносять юридичних осіб, які активно інвестують власні кошти та кошти клієнтів в акції та інші фінансові активи на професійній основі.

До інституційних інвесторів відносять:

  •  пенсійні фонди;
  •  страхові компанії;
  •  інститути колективного інвестування (ІКІ), що, у свою чергу, включають інвестиційні компанії (фонди) різних типів, хедж-фонди, довірчі департаменти банків.

Найбільшими групами інституційних інвесторів є пенсійні фонди та страхові компанії. У 1998 р. на них припало відповідно 31 і 30 % усіх активів інституційних інвесторів країн ОЕСР19. Третє місце за розміром активів посіли інвестиційні компанії (28 %).

Серед страхових компаній основною групою з погляду інвестування є компанії страхування життя, на які припадає близько 80 % активів цієї групи інвесторів. Такі компанії, як правило, інвестують з метою хеджування своїх боргових зобов’язань. Зобов’язання компаній визначаються страховими полісами, котрі вони виписують. Компанії страхування життя можуть знизити рівень свого ризику шляхом інвестування в активи, що забезпечують більшу дохідність у випадку, якщо покриття страхових полісів виявиться дорожчим.

Компанії майнового страхування мають у своєму розпорядженні кошти для інвестування, оскільки вони здійснюють виплати за позовами після того, як буде зібрано страхові премії. Так компанії, як правило, є консервативними щодо ризику.

Загальний обсяг страхових премій у країнах ОЕСР у 1998 р. становив 2177 млрд дол., 46 % з яких припадає на США, 33 % — на ЄС, 14 % — на Японію. Трохи більше половини страхових премій отримано від страхування життя, решта — від майнового страхування.

Розмір премій на душу населення на кінець 1998 р. у середньому по країнах ОЕСР становив 1816 дол. Перше місце за цим показником посідає США (3357 дол.), друге — Великобританія (3028 дол.), третє — Японія (2334 дол.). У країнах Східної Європи розмір премій менший за середнє значення по групі країн у 11—16 разів (Польща — 114 дол., Угорщина — 114 дол., Чехія — 166 дол. на душу населення).

Пенсійні фонди — це державні або приватні фонди (фінансові інститути), в котрі вносяться регулярні пенсійні внески чи обов’язкові відрахування (працівників, корпорацій) і з котрих сплачуються пенсії. Вільні грошові кошти інвестуються у фінансові активи з метою отримання доходу. Пенсійні фонди організовують корпорації, уряди та профспілки.

У ряді країн (США, Великобританія) пенсійні фонди являють собою найважливішу групу інституційних інвесторів. Значне зростання активів пенсійних фондів відбувається за рахунок тих країн, де традиційно розвивалася накопичувальна система пенсійного забезпечення (funded pension scheme). За цією системою пенсія виплачується за рахунок доходів від фінансових активів, сформованих у минулому за рахунок внесків працівників та/або роботодавців протягом усього періоду зайнятості людини. Такий спосіб фінансування пенсій захищає працівників від банкрутства підприємства або неплатоспроможності держави. Активи пенсійних фондів країн з накопичувальною системою пенсійного забезпечення на кінець 1998 р. становили: у США — 7162 млрд дол., у Великобританії — 1137 млрд дол., у Канаді — 278 млрд дол.

У більшості країн континентальної Європи (за винятком Швейцарії та Нідерландів) головну роль у пенсійному забезпеченні традиційно відіграє бюджет. За бюджетною системою пенсійного забезпечення (unfunded pension scheme) пенсія виплачується за рахунок поточних податкових надходжень (за рахунок теперішніх працівників). Активи пенсійних фондів країн — прихильників даної системи пенсійного забезпечення на кінець 1998 р. становили: у Німеччині — 70 млрд дол., в Італії — 37 млрд дол., в Іспанії — 11 млрд дол.

Причиною нерозвиненості пенсійних фондів у континентальній Європі (за винятком Швейцарії та Нідерландів) є більша соціальна орієнтованість економіки, що змушувала державу брати на себе функції соціального забезпечення. З ринками, що формуються, ситуація зовсім інша: низький рівень розвитку інституційних інвесторів (у тому числі пенсійних фондів) тут безпосередньо пов’язаний із недостатнім рівнем розвитку ринку корпоративних цінних паперів.

Спільним у цілях основних груп інституційних інвесторів — пенсійних фондів та страхових компаній — є необхідність хеджування передбачуваних довгострокових зобов’язань. Інвестиційні стратегії, як правило, передбачають хеджування цих зобов’язань облігаціями з різними термінами погашення.

Інститути колективного інвестування (ІКІ) особливого розвитку набули у 1980-ті та 1990-ті роки в США, Великобританії, Канаді, Франції та Нідерландах. Проте перші інститути колективного інвестування з’явилися в Англії та США ще на початку ХХ ст.

Розрізняють три організаційно-правові форми інститутів колективного інвестування: акціонерне товариство, довірча компанія, контрактна форма організації (без створення юридичної особи). Проте будь-яка з форм передбачає існування трьох осіб, що наділені певними повноваженнями:

  •  власник інвестиційного портфеля (він вносить грошові кошти, купуючи сертифікати, паї пайової участі або акції);
  •  менеджер (фізична або юридична особа, що зобов’язується управляти сукупним інвестиційним портфелем індивідуальних учасників (акціонерів));
  •  довірена особа або банк (зобов’язується зберігати активи інвестиційної компанії та обслуговувати її рахунки).

Основним типом інститутів колективного інвестування є інвестиційні компанії (інвестиційні фонди). Вони являють собою фінансових посередників, що залучають грошові кошти інвесторів та вкладають їх у цінні папери або інші види фінансових активів.

Інвестиційні компанії у різних країнах називаються по-різному, проте їхня економічна сутність не змінюється та полягає в акумуляції заощаджень широких верств населення за рахунок випуску власних цінних паперів (акцій, паїв, сертифікатів), переданні цих заощаджень професійному керуючому та їх інвестуванні в різні активи.

У США інвестиційні компанії класифікуються відповідно до Закону про інвестиційні компанії від 1940 р. Так, вони можуть бути або пайовими інвестиційними трастами, або так званими керованими інвестиційними компаніями.

Пайовий інвестиційний траст (unit investment trust) акумулює кошти інвесторів та вкладає їх у фіксований портфель активів, що не змінюється протягом усього терміну дії фонду. Інвестиційний траст формується на основі трастового договору, де визначається структура та розмір портфеля активів. Цей тип ІКІ ще називають «некерованим». Трасти випускають власні сертифікати пайової участі.

Решту інвестиційних компаній називають «керованими» через потребу в управлінні, адже цінні папери в їх інвестиційному портфелі постійно купуються та продаються. «Керовані» інвестиційні компанії поділяють на:

  •  інвестиційні компанії відкритого типу (open-end investment company) або взаємні фонди (mutual funds)20;
  •  інвестиційні компанії закритого типу (closed-end investment company).

Взаємний фонд — це інвестиційний фонд відкритого типу, котрий може постійно випускати додаткові акції, продавати їх інвесторам та викуповувати (на першу вимогу своїх акціонерів) за вартістю чистих активів21. Це означає, що обсяг загальних ресурсів взаємних фондів заздалегідь не фіксується, а їх акції не котируються на фондових біржах.

Інвестиційні компанії закритого типу випускають обмежену кількість акцій та не зобов’язуються викуповувати їх у своїх акціонерів. Розмір власних коштів (капіталізація) таких компаній є заздалегідь фіксованим, а їх акції можуть обертатися на фондовій біржі.

У США переважна більшість інвестиційних компаній є компаніями відкритого типу (більше 90 % всіх активів).

У Великобританії функціонують два основні типи інститутів колективного інвестування (ІКІ):

  •  пайові фонди або юніт-трасти (unit trust). Це установи, що вкладають свої кошти переважно в цінні папери. Ресурси юніт-трастів складаються з різних паїв, що продаються невеликим інвесторам та вільно викуповуються за більш низькою ціною. На відміну від пайових інвестиційних трастів США, юніт-трасти Великобританії можуть бути як з фіксованим (fixed unit trust), так і зі змінним складом інвестиційного портфеля (flexible unit trust);
  •  інвестиційні трасти (investment trust). Якщо юніт-трасти відносяться до фондів відкритого типу, то інвестиційні трасти являють собою фонди закритого типу.

У Франції виділяють три різновиди ІКІ:

  1.  інвестиційні компанії відкритого типу або взаємні фонди (Societe d`Investissement a Capital Variable, SICAV);
  2.  інвестиційні компанії закритого типу (Societe d`Investissement a Capital Fixe, SICAF);
  3.  пайові фонди (Fonds Communs de Placement) та інвестиційні фонди підприємств (Fonds Communs de Placement Enterprise), що з’явилися відповідно у 1979 р. та 1964 р.

Найпоширенішим у Франції є інвестиційні компанії відкритого типу, SICAV.

Контрактні типи інвестиційних компаній найбільш поширені в Австрії, Німеччині та Швейцарії. Форму корпорації з обмеженою відповідальністю інвестиційні компанії мають в Італії та Нідерландах.

Найбільші розміри активів інвестиційних фондів (відкритого та закритого типу) на кінець 1998 р. зафіксовано у: США (5089 млрд дол.), Франції (715 млрд дол.), Люксембурзі (655 млрд дол.)22, Німеччині (647 млрд дол.) та Італії (410 млрд дол.).

Хедж-фонди (hedge funds) являють собою звичайні інвестиційні компанії (фонди), що використовують техніку хеджування для обмеження ризику втрат. Зазвичай тут маються на увазі спекулятивні фонди, що використовують похідні цінні папери (ф’ючерсні, форвардні контракти) та мають на меті отримання максимального прибутку за будь-яких умов.

Зазвичай хедж-фонди існують у формі товариства з обмеженою відповідальністю. По суті, хедж-фонд вважається закритим клубом багатих інвесторів через те, що мінімальний розмір інвестицій для вступу у фонд коливається від 100 тис. до 5 млн дол. Найбільш поширеним є внесок у розмірі 1 млн дол.

За різними оцінками, загальна кількість хедж-фондів у 1998 р. становила від 1200 до 4000, розмір активів — 400 млрд дол.

Ключові терміни і поняття

Міжнародні портфельні інвестиції — international portfolio investments

Міжнародні прямі інвестиції — international direct investments

Прямі зарубіжні інвестиції — foreign direct investments

Офіційний капітал — official capital

Приватний капітал — private capital

Пайові (акціонерні) цінні папери — equity securities

Боргові цінні папери — debt securities

Політичний ризик — political risk

Валютний ризик — exchange rate risk

Капіталізація ринку — market capitalization

Фондова біржа — stock Exchange (SE, St.Ex.)

Розвинені ринки — developed markets

Ринки, що формуються — emerging markets

Міжнародна фінансова корпорація — International Finance Corporation

Нью-Йоркська фондова біржа — New York Stock Exchange (NYSE)

Автоматизовані котирування Національної асоціації дилерів з цінних паперів (НАСДАК) — National Association of Securities Dealers Automated Quotations (NASDAQ)

Інвестиційна біржа «Трейдпойнт» — Tradepoint Investment Exchange (Tradepoint)

Світова федерація бірж — World Federation of Exchanges

Первісна публічна пропозиція акцій — initial public offering (IPO)

Публічна компанія з обмеженою відповідальністю (Великобританія) — public limited company (PLC)

Приватна компанія з обмеженою відповідальністю — private limited company (Ltd.)

Маркет-мейкер — market maker

Інститути колективного інвестування — collective investment institutions

Іноземні облігації — foreign bonds

Глобальні облігації — global bonds

Єврооблігації — eurobonds

Міжнародні облігації — international bonds

Внутрішні (національні) облігації — domestic bonds

Паралельні облігації — parallel bonds

Державні цінні папери public sector securities

Зрівнювальний податок на проценти — interest Equalization Tax, IET

Міжнародна асоціація учасників первинного ринку International Primary Market Association, IPMA

Міжнародна асоціація учасників вторинного ринку International Securities Market Association, ISMA

Континентальна модель фінансової системи — bank-based system

Інститути колективного інвестування — collective investment institutions

Портфель цінних паперів — portfolio; investment portfolio

Портфель агресивного зростання — aggressive portfolio

Договір про управління портфелем цінних паперів — investment portfolio management treaty

Контрольні питання

  1.  Охарактеризуйте структуру міжнародних інвестицій. За яким основним критерієм інвестиції поділяють на «прямі» та «портфельні»?
  2.  Дайте визначення терміну «міжнародні прямі інвестиції». Назвіть основні тенденції розвитку ринку міжнародного прямого інвестування.
  3.  Дайте визначення терміну «міжнародні портфельні інвестиції». Порівняйте зміну обсягів прямого та портфельного інвестування протягом останніх десятиліть ХХ ст.?
  4.  Які основні групи перепон виникають на шляху здійснення міжнародного інвестування? Поясніть їх сутність.
  5.  Охарактеризуйте масштаби світового фондового ринку. Назвіть основні тенденції його розвитку?
  6.  Дайте визначення терміну «капіталізація ринку». Які країни характеризуються найбільшою капіталізацією ринку акцій?
  7.  Розкрийте особливості ринків акцій країн, що формуються.
  8.  Дайте визначення терміну «фондова біржа». Які існують форми її організації?
  9.  Яку роль відіграють фондові біржі на світовому фінансовому ринку?
  10.  У чому полягає сутність основних систем встановлення рівня цін на фондових біржах?
  11.  Охарактеризуйте масштаби ринку міжнародних облігацій та структуру емісії міжнародних боргових цінних паперів.
  12.  Розкрийте сутність міжнародної диверсифікації портфелів. Опишіть основні моделі управління портфелем.
  13.  Дайте визначення терміну «інституційний інвестор». Охарактеризуйте основні групи інституційних інвесторів.
  14.  Поясніть економічну сутність функціонування інвестиційної компанії. У чому полягає відмінність інвестиційних компаній закритого та відкритого типу?

Проблемні питання

  1.  Проаналізуйте та поясніть, чому операції злиття та поглинання стали основою зростання інтернаціонального виробництва в останньому десятилітті ХХ ст.?
  2.  Проведіть ранжування основних перепон міжнародного інвестування за ступенем їх впливовості у ХХІ ст. Аргументуйте власну думку.
  3.  Сформулюйте основні причини низького рівня капіталізації вітчизняного ринку акцій.
  4.  Обміркуйте, як основні тенденції розвитку світових фондових бірж впливають на вітчизняний фондовий ринок? Поясніть твердження.

Література

  1.  Боди Зви, Кейн Алекс, Маркус Алан. Принципы инвестиций. — 4-е изд.: Пер. с англ. — М.: Издат. дом «Вильямс», 2002. — 984 с.
  2.  Игонина Л. Л. Международный рынок инвестиций: современные тенденции развития // Финансы. — 2002. — № 9. — С. 75—77.
  3.  Міжнародна інвестиційна діяльність: Підручник / Д. Г. Лук’яненко, Б. В. Губський, О. М. Мозговий та ін.; За ред. д-ра екон. наук, проф. Д. Г. Лук’яненка. — К.: КНЕУ, 2003. — 387 с.
  4.  Мировая экономика: глобальные тенденции за 100 лет / Под ред. И. С. Королева. — М.: Юристъ, 2003. — 604 с.
  5.  Мозговий О. М. Фондовий ринок: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 1999. — 316 с.
  6.  Мозговой О. Н. Зарубежный фондовый рынок. — К.: УАННП «Феникс», 1998.
  7.  Петрашко Л. П. Міжнародні фінанси: Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисц. — К.: КНЕУ, 2003. — 221 с.
  8.  Ромашко О. Ю. Регулювання міжнародних фондових ринків: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2000.
  9.  Рубцов Б. Б. Мировые рынки ценных бумаг. — М.: Экзамен, 2002. — 448 с.
  10.  Рынок ценных бумаг: Учебник / Под ред. В. А. Галанова, А. И. Басова. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: Финансы и статистика, 2002. — 448 с.
  11.  Федоров Б. Г. Новый англо-русский банковский и экономический словарь. — СПб.: Лимбус Пресс, 2000. — 848 с.
  12.  Черкасов В. Е. Международные инвестиции: Учеб.-практ. пособие. — М.: Дело, 1999. — 160 с.
  13.  Bank for International Settlements — 68th—70th Annual Report. Basle, 1998—2000 (www.bis.org).
  14.  World Development Indicators Database, World Bank (www. worldbank.org).
  15.  World Federation of Exchanges (www.world-exchanges.org), FIBV Annual Report (www.fibv.com).
  16.  World Economic Outlook Database, IMF (www.imf.org).
  17.  

  1.  

IFC Emerging Stock Markets Review (www.ifc.org).

1 ОЕСР (Організація економічного співробітництва та розвитку) — провідна міжурядова організація, що узгоджує економічну політику в інвестиційній сфері та розробляє єдині наднаціональні підходи до регулювання інвестицій. ОЕСР об’єднує 30 країн (станом на вересень 2001 р.). До них відносяться: Австралія, Австрія, Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Корея, Люксембург, Мексика, Нідерланди, Німеччина, Нова Зеландія, Норвегія, Польща, Португалія, Словаччина, США, Туреччина, Угорщина, Фінляндія, Франція, Чехія, Швейцарія, Швеція, Японія. Штаб-квартира організації розташована в Парижі.

2 За даними Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України.

3 Мається на увазі класифікація Міжнародного валютного фонду (МВФ), де в основі лежать загальноекономічні критерії, а не рівень розвитку ринку акцій. МВФ виділяє три групи країн та територій: розвинені; ті, що розвиваються; та країни з перехідною економікою.

4 Маркс К. Капитал. Т. 3. Ч. 2. // Маркс К., Энгельс Ф. Соч. Т. 25. — С. 515.

5 Ранжування за розміром капіталізації станом на кінець 2000 р.

6 Tradepoint Investment Exchange (інвестиційна біржа «Трейдпойнт») — електронна фондова біржа, що розпочала свою роботу в Лондоні в жовтні 1995 р. Tradepoint пропонує зведення наказів на купівлю та продаж цінних паперів, тоді як Лондонська фондова біржа (ЛФБ) базується на постійному котируванні маркет-мейкерами своїх цін купівлі та продажу, на основі яких інвестори приймають рішення. У 1996 р. інвестиційна біржа підписала угоду, згідно з якою 55 тис. терміналів ЛФБ можна буде використовувати для укладання угод у рамках Tradepoint.

7 Світову федерацію бірж (World Federation of Exchanges) було засновано в 1961 р. вісьмома фондовими біржами та двома асоціаціями фондових бірж. Мета створення: обговорення загальних проблем, координація досліджень, збір інформації. Штаб-квартира організації розміщена в Парижі. Станом на 2000 р. у категорію повних членів СФБ входила 51 біржа (біржові ринки та прирівняні до них ринки типу NASDAQ) із 42 країн світу. На них припадає близько 97 % світової капіталізації. Річна плата членів СФБ — від 75 тис. до 750 тис. фр. фр. До осені 2001 р. організація мала назву Federation internationale des Bourses de valeurs (FIBV) — Міжнародна федерація фондових бірж (фр.), МФФБ.

8 NASDAQ вважається позабіржовим ринком, проте фактично за своїми функціями не відрізняється від фондових бірж.

9 У червні 1999 р. дві французькі деривативні біржі — біржа опціонів MONEP (Marche des Options Negotiables de Paris) та біржа ф’ючерсів MATIF (Marche a Terme d`Instruments Financiers) — об’єднались із Паризькою фондовою біржею, утворивши групу ParisBourseSBF SA (з 2000 р. — Euronext Paris).

10 Initial public offering (IPO) — первісна публічна пропозиція акцій: перший випуск корпорацією своїх акцій на ринок.

11 Джобер (jobber) — фірма, що спеціалізується на угодах із цінними паперами за свій рахунок, або маркет-мейкер (фінансова компанія, що виступає дилером на біржовому та позабіржовому ринку цінних паперів та завдяки масштабам своєї діяльності бере участь у визначенні ринкових цін на папери, які вона котирує. Маркет-мейкер виступає як формувач ринку). У США джоберами також називають дилерів, що торгують сумнівними цінними паперами.

12 Принципал (principal) — особа, що діє за власний рахунок; основний учасник угоди.

13 www.ifc.org

14 Уведення цього податку було здійснено з метою скорочення обсягів іноземних запозичень у США шляхом зменшення привабливості американських процентних ставок. Закон діяв до 1974 р.

15 З моменту створення (1969 р.) і до 1992 р. організація ISMA називалося «Асоціація міжнародних облігаційних дилерів» (Association of International Bond Dealers, AIBD). Секретаріат ISMA розміщується у Швейцарії (Цюріх), проте її діяльність в основному здійснюється в Лондоні, де рошташована її дочірня компанія.

16 З моменту створення (1970 р.) і до 2000 р. установа мала назву Cedel.

17 У відсотках на кінець 2000 р.

18 Взаємний фонд — це загальноприйнята назва інвестиційних фондів відкритого типу.

19 З 1997 р. ОЕСР почала видавати спеціальний статистичний довідник щодо інституційних інвесторів — Institutional Investors. Statistical Yearbook.

20 Часто цей термін використовується стосовно всіх інститутів колективного інвестування (як у США, так і в інших країнах), що є не зовсім коректним.

21 Вартість чистих активів (net asset value, NAV) — це різниця між ринковою вартістю всіх активів інвестиційного фонду та його зобов’язаннями у розрахунку на одну акцію.

22 Люксембург являє собою «податкову гавань» для інститутів колективного інвестування: тут немає податку на проценти та дивіденди (withholding tax) і тому зареєстровано більшість інвестиційних компаній ЄС.



 

Другие похожие работы, которые могут вас заинтересовать.
10933. Інноваційна форма інвестицій 203.66 KB
  Фінансова підтримка інноваційної діяльності 5. Економічна сутність інновацій та інноваційного процесу Основною формою реальних інвестицій є інноваційні інвестиції які реалізуються у процесі інноваційної діяльності підприємства. Під інновацією розуміють використання результатів наукових досліджень і розробок націлених на вдосконалення процесу діяльності виробництва економічних правових і соціальних відносин у сфері науки культури освіти та інших сферах діяльності суспільства.1 Класифікація інновацій Ознака класифікації Види інновацій За...
4914. Ринок цінних паперів 50.13 KB
  Ринок цінних паперів як складова частина інфраструктури ринкової економіки. Законодавче регулювання ринку цінних паперів. актуальність теми полягає важливості розвитку та вдосконалення ринку цінних паперів задля збільшення частки капітальних вкладень у валовому національному продукті залучення вітчизняного й іноземного капіталу в економіку збалансованості попиту та пропозиції капіталу та ін.
14271. МІЖНАРОДНИЙ РИНОК БАНКІВСЬКИХ КРЕДИТІВ 92.92 KB
  Роль міжнародного кредиту в процесі відтворення. Форми міжнародного кредиту. Процес організації міжнародного кредиту. Валютнофінансові і платіжні умови міжнародного кредиту.
14269. СВІТОВИЙ ФІНАНСОВИЙ РИНОК І ЙОГО СТРУКТУРА 72.75 KB
  Особливості функціонування та структура міжнародного фінансового ринку. Учасники міжнародного фінансового ринку. Міжнародні фінансові активи та їхні властивості Міжнародні фінансові активи це специфічні неречові активи акції облігації векселі казначейські зобов’язання що обертаються на світовому фінансовому ринку і являють собою законні вимоги їхніх власників на отримання грошового доходу в майбутньому. Осіб які інвестують кошти в діяльність інших суб’єктів ринку купуючи певні фінансові активи називають інвесторами та власниками...
9379. СУЧАСНИЙ РИНОК: СУТНІСТЬ, ТИПИ, ВИДИ, СТРУКТУРА 15.06 KB
  Сутність поняття ринок. Структура ринку Класифікація ринків Сутність поняття ринок. Ринок – це сукупність відносин між продавцями і покупцями взаємодія між якими приводить до встановлення ціни. Головні функції ринку: Інформаційна за допомогою цін які постійно змінюються ринок надає об’єктивну інформацію про необхідну кількість асортимент і якість товарів і послуг.
7944. Ринок кінцевої будівельної продукції та послуг: попит і пропозиція 37.06 KB
  Ринок кінцевої будівельної продукції та послуг: попит і пропозиція План Суть і функції ринку. Кінцева будівельна продукція на ринку як форма інвестиційного товару. Перспективні напрямки розширення ринку будівельної продукції в Україні. Суть і функції ринку Ринок як розвинута система відносин товарного обміну це система окремих взаємопов'язаних ринків елементів великого ринку див.
14267. СИСТЕМА МІЖНАРОДНИХ ФІНАНСІВ 27.9 KB
  Предмет вивчення науки про міжнародні фінанси. Функції міжнародних фінансів. Чинники становлення та розвитку міжнародних фінансів. Світове фінансове середовище та його взаємозв’язок зі світовим економічним середовищем. Глобалізація фінансового ринку і фінансова революція. Фінансова інновація: фінансові інструменти та технології.
10757. Теорії міжнародних систем 24.04 KB
  Зміна системи передбачає різні процеси що відбуваються як з її елементами так і зі зв’язками та відносинами між ними. Фундаментом системи є зв’язки між елементами але існують також відносини що не є зв’язками. Змінювання та стабільність є діалектично пов’язаними аспектами системи. Вираженням стабільності системи у суперечливому процесі розвитку є структура як реалізація певних відносно усталених відносин.
8480. СИСТЕМА МІЖНАРОДНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН (МЕВ) 29 KB
  СИСТЕМА МІЖНАРОДНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН МЕВ Суть МЕВ. Світове господарство як об’єкт МЕВ. Форми МЕВ їх суттєва характеристика і взаємозв’язок. Суб’єкти МЕВ фізичні особи юридичні особи держава міжнародні організації.
8476. фОРМИ МІЖНАРОДНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН 75.65 KB
  В сучасних умовах у міжнародній торгівлі приймають участь всі суб’єкти світового господарства. В її основі лежить міжнародний поділ праці. Розвиток міжнародної спеціалізації виробництва та поглиблення вищеназваного розподілу праці (у виді загального, часткового та одиничного) породжує різноманітність форм і напрямків міжнародної торгівлі. Глибокий вплив на неї справляє науково-технічна революція, що прискорила якісні перетворення всіх елементів продуктивних сил і зрушення в географічній та товарній структурі світових товаропотоків.
© "REFLEADER" http://refleader.ru/
Все права на сайт и размещенные работы
защищены законом об авторском праве.