Судові докази: поняття, властивості та види

Діяльність суду зводиться до того, щоб у процесі розгляду і вирішення кожної справи досягти вірного знання про фактичні обставини, характерних для спірного правовідносини, і точно застосувати до встановлених юридичних фактів норму або ряд норм матеріального права, тобто надати судовим рішенням, як результатом процесу, захист існувавшим до процесу субєктивним правам, або відмовити в такому захисті, якщо встановлено відсутність субєктивного права.

2015-08-10

105.01 KB

3 чел.


Поделитесь работой в социальных сетях

Если эта работа Вам не подошла внизу страницы есть список похожих работ. Так же Вы можете воспользоваться кнопкой поиск


PAGE   \* MERGEFORMAT 95

Національний університет «Одеська юридична академія»

кафедра ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУ  

ДИПЛОМНА РОБОТА

«Правознавство»

(освітньо-кваліфікаційний рівень)

на тему: « Судові докази: поняття, властивості та види » .                                             

Виконав: студент 6 курсу

Напряму підготовки          

0304 «право»,

спеціальність 7.03040101 «Правознавство»

ФИО

Керівник: к.ю.н., доцент ФИО

Рецензент: к.ю.н., доцент ФИО

Одеса – 2015 року


                                           

                                                          ЗМІСТ

[0.0.1]

[1]
Розділ І.

[2] Загальна характеристика судових доказів в цивільному процесі.

[2.1] Поняття та правова природа судових доказів

[2.2] 1.2. Засоби доказування як процесуальна форма доказів.

[3]
Розділ ІІ.

[4] Ознаки судових доказів.

[4.1]
2.1 Належність судових доказів.

[4.2] За джерелом отримання даних.

[4.3] За відношенням до встановлюваного факту.

[5]
Висновки

[6]
Список використаних джерел.


Вступ

У відповідності зі ст.124 Конституції України правосуддя здійснюється тільки судом, а чинним законодавством на суди покладається обов'язок в межах своєї компетенції, у встановлений законодавством термін, і правильно вирішувати справи, що виникають із цивільних, трудових, житлових, сімейних, адміністративно-правових та інших правовідносин. Завдання суду в широкому сенсі визначені у ст. 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» 1, де вказано, що суд, Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.. Відповідно до ст. 2 ГПК завданням цивільного судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави шляхом всебічного розгляду та вирішення цивільних справ у повній відповідності з чинним законодавством.

     Важливим є положення ч.2 ст. 124 Конституції України, відповідно до якого юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. У свою чергу в постановах Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» N 9 від 01.11.962 та «Про посилення судового захисту прав і свобод людини і громадянина» N 73 від 30.05.97 зазначено, що суди не вправі відмовляти особі в прийнятті заяви чи скарги лише на тій підставі, що його вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законодавством досудовому порядку. Такий стан свідчить не тільки про збільшення ролі суду в суспільному житті, а й про те, що з прийняттям Конституції збільшилася кількість справ, що розглядаються судами, істотно підвищилися вимоги і до якості розгляду справ, дотриманню при цьому прав громадян та юридичних осіб.

     Діяльність суду зводиться до того, щоб у процесі розгляду і вирішення кожної справи досягти вірного знання про фактичні обставини, характерних для спірного правовідносини, і точно застосувати до встановлених юридичних фактів норму або ряд норм матеріального права, тобто надати судовим рішенням, як результатом процесу, захист існувавшим до процесу суб'єктивним правам, або відмовити в такому захисті, якщо встановлено відсутність суб'єктивного права.

     Судова помилка суттєво порушує права та охоронювані законом інтереси громадян та інших суб'єктів права.

     У підвищенні рівня здійснення правосуддя велику роль відіграє юридична наука. Однією з найважливіших складових частин юридичного пізнання є теорія судових доказів, бо тільки докази дають можливість встановити опосередкованим шляхом факти, недоступні для безпосереднього пізнання, тобто ті юридичні факти, з якими норми матеріального права пов'язують виникнення, зміну і припинення правовідносин.

     Розробка теорії судових доказів пов'язана зі значними труднощами, бо в ній тісно переплітаються проблеми чисто юридичного характеру з найскладнішими проблемами теорії пізнання, логіки, психології та інших наукових знань.

     Інститут судових доказів, як один з основних інститутів цивільного процесуального права України привертає до себе увагу з багатьох причин.

     По-перше, будучи невід'ємною частиною цивільного процесуального законодавства, інститут судових доказів відіграє найважливішу роль при вирішенні завдань, що стоять перед цивільним судочинством, до яких належить захист прав і законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави шляхом всебічного розгляду та вирішення цивільних справ у повній відповідності з чинним законодавством. Даний інститут багато в чому визначає стан цивільно-правової практики.

     Для ефективного дослідження судових доказів необхідно мати достатні знання про їх сутності, про їх відмінні ознаки і про особливості їх окремих видів.

     Слід зауважити, що інститут судових доказів у цивільному процесі, що знову-таки підтверджує його значимість, завжди користувався інтересом. Даній темі приділялася чимала увага в науковій літературі, як радянських часів, так і пострадянського періоду, дана тема і надалі не загубить своєї значущості, доки існуватиме цивільне правосуддя і наука цивільного процесуального права.

Існує цілий ряд областей людської діяльності, де, як правило, необхідно пізнати події, які мали місце в минулому. Саме з такими об'єктами мають справу археологія, історія. Пізнання минулих явищ - основне завдання суду.

Наведена проблема,  виділяється з ряду інших в процесуальній науці, тому що має не тільки вагоме теоретичне, а й набагато важливіше практичне значення. Актуальність даної теми важко переоцінити. Своєчасне і повне з'ясування судом обставин справи і справедливе вирішення цивільних спорів, цілком залежить від ступеню розвитку процесу пізнання фактів об’єктивної дійсності, які мають вирішальне значення для встановлення істини у будь-якому  судовому спорі. Це обумовлено тим, що заключной метою представлення та використання доказів є формування на їх основі внутрішнього суддівського переконання, яке визначає зміст будь-якого акту правосуддя.

Теоретичною базою роботи стали праці Д.О. Бочарова, О.С. Захарової, В.В. Комарова, Д.Д. Луспеника, В.В. Масюка, Р.В. Тертишнікова, С.Я. Фурси, Т.В. Цюри, Звягінцевої Л. М., Клеймана А. Ф., Плюхина М. А., Решетнікової І.В., Треушникова М.К., Харитонова Е.О, Штутіна Л. Я., Юдельсона К. С. Осипова Ю.К., Пучинского В.К., Захарова О.С. , М.С. Шакарян., В. В. Комарова, Штефана М. Й. , В.А. Мусина, Давтян А.Г, Жукова Ю.М. , Гуреева Ю.В., Червоного Ю. С.  ,  Васильєва С.В.,  Васьковского Е.В. , Власова А.А. , Гамбарова Ю.С.  присвячені дослідженню питань доказів і доказування. У роботі також використані праці інших науковців.

При написанні роботи використовувалося чинне законодавство, література з цивільного права і цивільного процесу, спеціальні літературні джерела, пов'язані з певних розділів теорії доказів та інших наук, досягнення яких використовуються при доведенні в ході цивільного судочинства.

Об’єктом дослідження у даній роботі є нормативні акти (передусім Цивільний процесуальний кодекс України як визначальний законодавчий акт, за яким регулюються питання, що стосуються доказів в цивільному процесі), матеріали судової практики та наукові праці присвячені інституту доказів.

Предметом дослідження є  правова природа, класифікація, процесуальна форма судових доказів, а також правила їх застосування.

Основним методом даної роботи є порівняльний метод, застосований у історичному, теоретичному та практичному аспектах. Також були використані: історико-правовий – застосовано у процесі аналізу літератури та динаміки розвитку доказового права; формально-логічний – при тлумаченні положень законодавства; моделювання – при формулюванні пропозицій щодо перспектив розвитку  теорії  права та його практичного застосування.

Мета і задачі дипломної  роботи полягають в тому, щоб, ґрунтуючись на результатах порівняльного аналізу, сформувати засади та перспективи сучасного розуміння інституту доказів у цивільному судочинстві України.

Структурно робота включає в себе вступ, основну частину, висновки, список використаних джерел. Основна частина складається з трьох розділів, поділених на підрозділи. Смисловим змістом основної частини, згідно наданого завдання, є всебічне, детальне дослідження судових доказів, а також виявлення нових напрямків розвитку, що надають перспективи  якісного зростання пізнання та єфективності виявлення істини в процесуальній науці.


Розділ І.

Загальна характеристика судових доказів в цивільному процесі.

  1.  Поняття та правова природа судових доказів

Правосуддя здійснюється судом і полягає в застосуванні закону до встановлених в ході судового розгляду фактичних обставин. Перед тим як застосувати правовий акт, необхідно пам'ятати, що виявлені в суді обставини абсолютно відповідають дійсності. Найчастіше суду доводиться дізнаватися необхідні для нього явища і факти дійсності не прямо, а опосередковано, за допомогою доказів. В деякій мірі докази є засобом встановлення юридичних фактів та обставин і оскільки сфера їх застосування пов'язана з діяльністю юрисдикційних органів, вони можуть назватися юридичними доказами. Застосовувані в суді юридичні докази називаються судовими.

Цивільний процесуальний кодекс України розкриває поняття докази: «Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи».4

Завдання доказів має істотне значення в судовому процесі. Одним з основних завдань доказів у суді вважається встановлення фактичних обставин справи. Суд повинен охороняти права громадян, організацій та інших суб'єктів. Перед тим як здійснити охорону, треба з'ясувати, чи належить позивачеві то право, яке він собі приписує та чи порушено це право відповідачем.

Суду необхідно здійснити ряд дій в певній процесуальній формі для з'ясування фактичної обстановки справи. В процесі встановлення фактів, сторони, які зацікавлені в результаті справи, самі повинні повідомляти суду про ті факти, які лежать в основі позову і заперечень. Обов'язок двох сторін заявити суду про факти, які лежать в основі позову або заперечень, є так званий тягар доказування.

Для того, щоб прийти до внутрішнього переконання про те, що насправді мали місце певні юридичні факти суд повинен перевірити твердження сторін.

Аргументом встановлення дійсних фактичних обставин є докази. Суд одержує необхідні відомості про юридичні факти, з наданого джерела, які мають істотне значення для вирішення спору між сторонами.

В залежності від об'єкта доказування виділяють поняття доказів, такі як судові та логічні. У навчальній літературі з логіки можна зустріти таке формулювання поняття докази: «Доказом називається виведення істинності якого-небудь судження, тобто твердження або заперечення з інших суджень, які визнані істинними».5

Відповідно до думки вченого-процесуалістів К.І. Малишева доказ в широкому сенсі це все те, що переконує наш розум в істинності чи хибності будь-якого факту або положення. У даному трактуванні поняття про доказ належить до області логіки. У технічному сенсі нашої науки, судовими доказами називаються законні підстави для переконання суду в існування чи не існування спірних юридичних фактів. Спірні факти в процесі засвідчуються доказами, і тому саме на них зосереджується боротьба сторін.6

У логічному доказі розрізняють певну структуру, знання якої дозволяє відрізняти судові докази від логічних. Те, що підлягає доведенню в логічному доведенні характеризують тезою. Теза є судження. Доведення тези втілюється в життя за допомогою аргументів, тобто інших суджень, доведених раніше положень, відомих думок. Істинність таких суджень доведена або не потребує підтвердження - все це виступає в якості доказів по відношенню до тези. Способом доведення називають перехід від аргументів до доведеності тези, іменується демонстрацією. З цього випливає, що логічне доведення є оперування думками і судженнями.

У судовій діяльності доводиться існування або відсутність фактів реальності, з якими закон пов'язує виникнення, зміну або припинення правовідносин.  Вчений-процесуаліст Ю.С. Тамбаров розрізняє поняття доказів у широкому і у вузькому юридичному сенсі. На його думку, доказом у широкому сенсі називаються встановлення істини, тобто відповідності між твердженням і дійсністю, а у вузькому сенсі доказом називають тільки те, що служить для переконання судді в істинності тверджень.7 Вчений відрізняє юридичне поняття судового доказу від доказу в логічному сенсі. Рівним чином юридичне поняття розглядається ним як:

- Засіб переконання;

- Підстава переконання;

- Процес доказування.

Д.І. Азаревіч вважає доказами ті засоби, через які розум доходить до відкриття істини. У процесі доказами називаються ті засоби, які здатні переконати суддю в правоті затвердження даних спірних питань - докази в логічному сенсі.8

Існує багато визначень судових доказів. У першій половині ХХ століття автори і вчені давали такі визначення. Докази - це способи і засоби, за допомогою яких суд встановлює наявність або відсутність юридичних фактів.9 Засоби, за допомогою яких проводиться доведення, називаються доказами.

На відміну від логічних доказів, судові повинні, обов'язково, містити в собі інформацію, яку вилучено з встановлених у законі засобів доказування. Такими засобами вважаються:

- поясненнями сторін, третіх осіб та їхніми представниками, допитаних як свідків;

- показаннями свідків;

- письмовими доказами;

- речовими доказами, зокрема звуко- і відеозаписами;

- висновками експертів

Дані засоби - це процесуальна форма доказів, отриманих в іншій процесуальній формі, не передбаченій законом, перебувають за межами поняття процесуальних доказів.

У юридичній літературі проблема сутності судових доказів є дискусійною. Окремі автори розглядали судові докази, як відомі факти, за допомогою яких можливе встановлення невідомих шуканих фактів. Наприклад, С.В. Курильов вважав, що судовим доказом є факт, отриманий з передбачених законом джерел і у передбачений законом спосіб. Перебуваючи з шуканим у судовому процесі фактом у певному зв'язку завдяки якому він може служити засобом встановлення об'єктивної  істинності шуканого факту. Таким чином, сутність доказів, на думку автора, полягає у зв'язку відомого факту, по суті доказу, з невідомим шуканим фактом. Відомі явища, за допомогою яких суд, ґрунтуючись на знанні об'єктивних зв'язків, пізнає невідоме, служать засобом встановлення об'єктивної істинності наявності або відсутності шуканих фактів.

Точка зору про судові докази, тільки як про факти, викликають заперечення, оскільки це веде до відриву змісту доказів від їх процесуальної форми, без якої судовий доказ не може бути залучено в процес. На думку професора М.Х. Хутиз не можуть бути доказами ні відомості про факти окремо від засобів доказування, ні останні окремо від відомостей про факти.10

Якщо автор мав на увазі докази тільки як факти, то в закон не можна було б вносити, наприклад, норму про допустимість доказів. Дане правило допустимості не зв'язується в законі з фактичними даними, а має відношення тільки до процесуальної  форми доказів, тобто до засобів доказування.

Розкриємо погляди представників іншого напрямку, які розглядали судові докази, як явища, що мають подвійну природу. На їх думку, поняття судове доказ має два значення, які вживаються як синоніми. По-перше  - доказові факти, а по-друге - джерела доказів.

Прихильники двоїстого розуміння доказів схильні подолати одностороннє визначення доказів або як відомих фактів, фактичних даних, або тільки як процесуальних засобів доказування. Ті автори, які поділяють цю позицію, дають таке визначення судовим доказам. Судові докази - це всі фактичні дані (факти, відомості про факти), а також засоби доказування, які в передбачених законом процесуальних формах використовуються в суді для всебічного і повного дослідження обставин і винесення законного справедливого рішення.11

А.К. Сергун дотримується аналогічної точки зору. Він вважає, що складність у розумінні категорії судових доказів пов'язана з тим, що доказами називають не тільки кожен засіб доказування в цілому, скажімо, представлений стороною письмовий документ або отримане судом висновок експерта, а й окремі відомості, тобто фактичні дані про обставини справи, які суд з них отримує. Отже, судові докази - це передбачені і регламентовані законом процесуальні засоби доказування. Доказами також називають отримані з них фактичні дані, на підставі яких суд встановлює обставини справи.12

Розглянувши норми закону, можна зробити висновок, що законодавець наділяє термін «доказ» різним вмістом залежно від контексту ситуації. Виділяє два значення цього слова: у словосполученні «доказами є отримані в установленому порядку відомості» та «докази є будь-які фактичні дані», а також у словосполученні «письмові докази» і «речові докази».

У першому випадку доказом вважається їх інформаційне, логічний зміст, по - друге - процесуальна форма, з якої виходить фактична інформація у вигляді суджень.

Як би там не було двояке вживання «докази» в тексті закону і в судовій практиці не означає, що судові докази за своєю природою є двоїстим поняттям. Просто одним словом «доказ» характеризуються дві різні сторони правової категорії «судові докази».

Вивчаючи погляди авторів-теоретиків з даного питання, представляється усвідомлено говорити не про подвійність поняття доказів, а про двуєдність, де складання двох значень дає підсумковий і неподільний результат. На відміну від подвійного розуміння доказів розкриття сутності доказів подібним чином вказує на нерозривний зв'язок фактичних даних і засобів доказування. Судові докази - єдине поняття, в якому взаємопов'язані фактичні дані і засоби доказування як зміст і процесуальна форма.

Судові докази є такими лише за наявності трьох умов, властивостей і характеристик одночасно:

- Наявність змісту, а саме інформація про шукані фактати володіє властивістю относимости;

- Процесуальна форма, як засіб доказування;

- Певний процесуальний порядок отримання та дослідження доказової інформації і самих засобів доказування.

Дані ознаки є носіями правової природи судових доказів, тобто доказ, позбавлене його пізнавального змісту, або позбавлене процесуальної форми втягнуте в процес судового пізнання з порушенням процесуального порядку, перестає бути таким.

Дана концепція «двоєдності» знайшла своє відображення у численності авторів. Так Т.В. Сахнов  вважав, що розуміння судового докази як діалектичної єдності змісту і форми відповідають смислу процесуального закону.13

В.В. Молчанов вважав, що в дослідженнях судових доказів на аргументі філософської теорії відображення знайшов вагомі підтвердження про те, що докази є засобами встановлення фактичних обставин справи. Дані про факти можуть бути використані в процесі встановлення істини у справі внаслідок того, що відтворюють факти реальної дійсності, є їх відображенням. В якості гарантії достовірності одержуваних відомостей виступає процесуальна форма доказів.14

Без доказів не може бути судового доказування як логіко-практичної діяльності.

Докази здійснюють три функції:

- Перша функція - докази виступають як засоби організації дій по доведенню, займаючи в структурі доказування проміжне місце між метою і результатами пізнавальної діяльності;

- Друга функція - відображально-інформаційна. Відповідно до даної функції, інформація про факти може бути використана в процесі для досягнення істини у справі, внаслідок того, що відтворює факти реальної дійсності;

- Третя функція - посвідчуюча.

Виконуючи посвідчуючу функцію, докази, іноді, називають «остаточними». Цим поняттям автори підкреслюють, що доказ прийнято судом в результаті його оцінки. В якості логічного аргументу обґрунтування, існування чи не існування юридичного або іншого факту, що має значення для кінцевих висновків суду, висловлених в акті правосуддя.15

Судові докази виступають у цивільному процесі не тільки як засоби отримання знання, але і є після оцінки доказів аргументами обгрунтування підсумкових висновків суду в судовому рішенні.

Проаналізувавши все вищесказане, можна навести таке поняття судових доказів, що найбільш повно характеризує їх правову природу і відповідає сучасному рівню розвитку науки цивільного процесу. Судові докази в цивільному процесі - це фактичні дані (відомості), що володіють властивістю належності, здатні прямо чи опосередковано підтвердити факти, що мають значення для правильного вирішення судової справи, які виражені в передбаченій законом процесуальній формі (засобах доказування), а також отримані та досліджені в строго встановленому процесуальним законом порядку.

З цього випливає, що сутність доказів полягає у зв'язку відомого факту, по суті доказу з невідомим шуканим фактом. Відомі явища, за допомогою яких суд, ґрунтуючись на знанні об'єктивних зв'язків, явищ, пізнає невідоме, служить засобом встановлення об'єктивної істини, наявності або відсутності шуканих фактів.

1.2. Засоби доказування як процесуальна форма доказів.

Процесуальний закон розглядає як джерела відомостей про факти такі засоби доказування: пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази і висновки експертів. (ст.57 ЦПК)

Відповідно до ЦПК України до засобів доказування віднесено також пояснення представників сторін і третіх осіб, допитаних як свідків, а також звуко- та відеозапису.

Вони призначені для того, щоб встановити фактичні дані (докази), на основі яких у визначеному законом порядку суд приходить до висновку щодо наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Інші докази не можуть бути використані в процесі судового доказування. Більше того, закон встановлює, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст.59 ЦПК).

Підпорядковуючись загальним правилам зборів, дослідження та оцінки доказів, всі види засобів доказування одночасно володіють певною специфікою з точки зору як всього змісту, так і процесуальної форми використання. Ця обставина вимагає самостійного дослідження кожного із засобів доказування.

 

   Пояснення сторін, третіх осіб та їх представників допитаних як свідків.

Джерелом відомостей про факти і обставини, що мають значення для справи, можуть бути пояснення сторін, третіх осіб, та їх представників допитаних як свідки про відомі їм оставини, що мають значення для справи.

Будучи матеріально зацікавленими суб”єктами, ці особи можуть давати різні міркування по суті справи. Позивач, виступаючи в процесі, може, наприклад, заявити про відмову від позову або про намір укласти мирову угоду. Відповідач може повідомити суд, що він визнає позов. Третя особа може заявити самостійні вимоги щодо предета спору. Виступаючи в дебатах, сторони і інші особи можуть висловлювати думку про те, яка норма права повинна бути застосована по справі, відкидати і погоджуватися з висновками і міркуваннями інших осіб. Вказані особи, нарешті, можуть повідомляти суду різні обставини і факти, що мають значення для справи. Позивач, наприклад, може вказати на конкретні обставини (хто, де, коли), при яких йому було нанесено каліцтво, відповідач може визнати один з фактів, на які посилається позивач, і, у свою чергу, послатися на інші обставини і т.д.16

Розглянемо, чому сторони, треті особи стають носіями певної доказової інформації, а їх пояснення стають засобами доказування.

Сторонами в цивільному процесі виступають суб'єкти матеріально-правових відносин, що лежать в основі виниклої суперечки, що підлягає вирішенню суду. Будучи учасниками правовідносин, позивач і відповідач, а також інші особи, які відстоюють свої інтереси в процесі, краще, ніж будь-хто інший, знають про існування чи відсутності фактичних підстав, з якими пов'язане виникнення, зміна та припинення правовідносин.

Як правило, виникнення, зміни та припинення правовідносин пов'язано з діями (бездіяльністю) самих сторін - рідше - з подіями. Сторони можуть помилятися, давати фактам свою інтерпретацію, по-своєму пояснювати факти. Але при будь-якій ситуації боку є носіями доказової інформації про факти, оскільки правовідносини породжуються, змінюються і припиняються у зв'язку з їх діями або бездіяльністю, а також у зв'язку з фактами безпосередньо сприймаються самими сторонами, відомими ім.

У юридичній літературі дано аналіз відмінних рис сторін як джерел доказів на відміну від свідків та експертів.17

По - перше, сторони - учасники спірних правовідносин і юридично зацікавлені в результаті справи. Вони одночасно є і особами, що у справі, від дій яких залежить виникнення, розвиток і закінчення процесу, і джерелами доказів.

Звідси в поясненнях сторін необхідно виділяти як вимоги розпорядчого характеру, що є проявом принципу диспозитивності процесу, так і повідомлення сторін про факти, які є доказами.

Повідомлення сторін про факти пов'язані з обов'язком по доведенню і висловлюють принцип змагальності цивільного процесу.

По - друге, повідомлення суду відомостей про факти можна розглядати одночасно як право сторони, і як її обов'язок.

Рушійною силою, що стимулює сторони, треті особи до дачі правильних відомостей про факти і в повному обсязі, виступає інтерес в отриманні справедливого, правильного і обгрунтованого рішення.

Процесуальне становище сторони, зокрема позивача, можуть займати прокурор, органи державної влади та місцевого самоврядування, що пред'являють позови на захист прав інших осіб (ст. 45 ЦПК).

Щоб у поясненнях сторін і третіх осіб виділити доказовий зміст, тобто те, що має відношення до процесу доказування, їх слід умовно розділити на складові частини.

У своїх поясненнях сторони, а також треті особи, які заявляють самостійні вимоги, можуть заявляти клопотання, викладати позовні вимоги, збільшувати або зменшувати їх, пропонувати укладення мирової угоди, викладати свої доводи і міркування з усіх виникаючих у ході судового розгляду питань, заперечувати проти клопотань, доводів, міркувань інших осіб, а також повідомляти відомості про юридичних та доказову факти (ст.27 ЦПК).

У поясненнях сторін всі ці неоднакові за своїм значенням заяви можуть перебувати в самих різних поєднаннях. У позовній заяві зазвичай містяться волевиявлення, спрямовані на збудження процесу, доводи правового характеру та ряд повідомлень про факти, що мають юридичне значення.

У юридичній літературі висловлені загальновизнані думки, що серед різноманітних дій і суджень сторін і третіх осіб засобами доказування є тільки ті, в яких сторони і треті особи подають відомості про факти, що мають значення для встановлення спірних правовідносин.18

Таким чином, у поясненнях сторін слід виділяти:

1. повідомлення, відомості про факти, тобто докази;

2. волевиявлення;

3. судження про юридичну кваліфікацію правовідносин;

4. мотиви, аргументи, за допомогою яких кожна сторона висвітлює фактичні обставини у вигідному для себе аспекті;

5. вираження емоцій, настроїв.19

Засобами доказування є тільки пояснення сторін у частині, що містить відомості про фактичні обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, для застосування норми матеріального права.

Волевиявлення, доводи, аргументи, правова оцінка подій судовими доказами не є.20

Отже, поясненнями сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, як засобами доказування виступають відомості про факти, що мають значення для правильного вирішення справи, що повідомляються суб'єктами спірних матеріально-правових відносин, отримані, досліджені у встановленому законом процесуальному порядку.

 Пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, як засоби доказування в теорії доказів прийнято класифікувати на окремі види. Це допомагає глибше розкрити сутність даних засобів доказування.

З точки зору практичної знання класифікації дозволяє правильно оперувати даними засобами доказування, в повній відповідності з процесуальним законом здійснювати процесуальні дії по доведенню.

За способом доведення до суду відомостей про факти розрізняють письмові та усні пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Таким чином, зміст пояснень сторін і інших осіб багатоманітний. Проте доказове значення для суду мають не всі пояснення сторін і інших осіб, а лише та їх частина, яка містить в собі відомості про обставини і факти, що мають значення для справи. Саме ця частина пояснень дозволяє зіставити відомості, одержані від сторін і інших осіб, з відомостями, одержаними за допомогою інших засобів доведення, і в результаті комплексної оцінки зробити висновок про наявність або відсутніснь оставин, які мають значення для вирішення справи.

Не дивлячись на суб”єктивну зацікавленість сторін, третіх осіб і інших суб”єктів, їх пояснення можуть бути використані для встановлення фактів і піддані об”єктивній перевірці. Зацікавленість сторони зобов”язала суд особливо уважно підійти до перевірки і оцінки їх пояснень (ст. 176 ЦПК України). Разом з тим пояснення сторін і інших осіб можуть дати суду важливі матеріали для визначення предмету доказування, кола доказових фактів і т.д. Навіть явно недостовірні пояснення (після встановлення їх невірогідності) можуть допомогти суду у встановленні шуканих фактів.

Процесуальний закон не дає переваг одній формі пояснень сторін перед іншою. Навпаки, цивільний процес побудований на поєднанні усній і письмовій форми цих пояснень.

Письмова і усна форми пояснень сторін доповнюють один одного. У письмовій формі пояснення як докази містяться в позовній заяві, яке є необхідним процесуальним документом у цивільній справі, і у відгуку на позовну заяву.

Позивач в позовній заяві зобов'язаний вказати обставини (тобто юридичні факти), на яких він обгрунтовує свої вимоги, і докази, що підтверджують ці обставини

У позовній заяві позивач письмово викладає відомі йому відомості про факти, тобто наводить докази у формі своїх пояснень (ст.119 ЦПК).

Відповідач має право дати письмові заперечення суду, в яких може визнати факти, вказані позивачем, повністю або частково, заперечувати їх, повідомляти відомості про інші факти, тобто формулювати свої твердження (ст.128 ЦПК).

Аналогічні правила застосовуються і по відношенню до третіх осіб як заявляють, так і не заявляють самостійних вимог. Додатково до позовної заяви позивач може дати окремі письмові пояснення суду.

Усні пояснення сторін як докази застосовуються в тому випадку, якщо сторона особисто бере участь у процесі. Особиста участь сторін а процесі доказування є бажаним з метою виявлення всіх обставин у справі, тому що в письмових поясненнях сторін не завжди дається повна інформація про відомих сторонам фактах.

В усному і гласному судовому розгляді 2сторона здатна дати більш повні і докладні відомості про фактах.Устние пояснення боку, як правило, є початковим доказом, першоджерелом.

Позовну заяву, письмові заперечення, письмові пояснення можуть складатися і не самої стороною, наприклад, адвокатом (представником) або іншою особою і тільки підписуватися стороною або іншими особами, що у справі.

В даному випадку письмові пояснення будуть носити похідний характер, що не може не враховуватися судом при оцінці пояснень сторін.

За ознакою юридичної (процесуальної) зацікавленості пояснення сторін як засоби доказування поділяються на затвердження і визнання.

Твердженнями називаються відомості про факти, які відповідають процесуальним інтересам каже сторони або іншої особи, що у справі.

Пояснення сторони можуть бути спрямовані на підтвердження юридичних, доказову і інших фактів, що мають значення у цивільній справі.

Наведені відомості про факти будуть мати форму тверджень сторони.

Особливим видом пояснень є визнання. Визнання - пояснення, в якому міститься підтвердження фактів або обставин, повідомлених протилежною стороною. Розрізняють визнання позову, правовідношення або факту. Визнання позову не є доказом, оскільки є актом розпорядження матеріальним правом (аналогічним відмові від позову). Визнання правовідношення або визнання факту повинне розглядатися як доказ, оскільки підтверджує певні факти і обставини, на які посилається інша сторона. Таке підтвердження повинне відповідати об”єктивній дійсності і може бути прийняте судом, якщо у нього немає сумнівів в тому, що визнання відповідає обставинам справи. Визнання особою факту, на який посилається інша сторона, не завжди означає визнання правовідносини21. Відповідач, наприклад, може визнати факт сумісного мешкання і ведення загального господарства з позивачкою до народження дитини, але не визнати своїх батьківських обов”язків, посилаючись на те, що позивачка народила дитину від іншого чоловіка. З другого боку, визнаючи правовідносини, відповідач може робити це на підставі не тих фактів, на які вказує позивач. Суд може вважати визнаний факт встановленим, якщо у нього немає сумнівів в тому, що визнання відповідає дійсним обставинам справи і не зроблено під впливом обману, насильства, погрози, помилки або з метою приховання істини.

Іншими словами, визнання є повідомлення сторони про фактах, яке йде проти її процесуальних інтересів і обов'язок доведення яких лежить на іншій стороні.

Проблема визнання як доказ тривалий час розглядалася в комплексі з визнанням як розпорядчим актом, визнанням позову, правовідносини, тобто в рамках одного інституту визнання. Ця обставина породила багато розбіжностей серед вчених у визначенні процесуального значення визнання, у розкритті його змісту.

У юридичній літературі більшістю авторів прийнята класифікація визнання фактів на судове та позасудове.22

Якщо сторона визнала існування певних фактів в судовому засіданні, таке визнання називають судовим. Судовим визнанням є і письмові пояснення сторони у разі її неявки в судове засідання, адресовані суду і досконалі в передбаченій законом процесуальній формі.

Позасудовим визнанням називають відомості боку підтверджує характеру про факти, виражені поза процесом, поза процесуальної форми.

Таке визнання суд не може сприйняти безпосередньо, тому воно повинне бути доведено тією особою, яка посилається на нього. В процесі доказування позасудове визнання гратиме роль доказового факту. Розрізняють просте (без застереження) та кваліфіковане (із застереженням) визнання. Просте визнання не містить яких-небудь обмовок або умов, в кваліфікованому визнанні міститься обмовка, яка частково паралізує визнання. Так, відповідач, наприклад, визнає факт спричинення шкоди позивачу, але посилається на те, що він мав місце в результаті необережності самого потерпілого. Особа, що зробила кваліфіковане визнання, зобов”язана довести зроблену нею обмовку.

Проти поділу визнання на судове і позасудове виступив С.В. Курильов, який знаходив такий розподіл неправильним. Його аргументація зводилася до того, що позасудове визнання не можна взагалі розглядати як судове доказ, оскільки воно відбувається поза процесуальних форм отримання доказів.

Позасудове визнання є за своєю природою доказовий факт. Тому терміном «позасудове визнання» позначається не пояснення боку як доказ, а доказовий факт, що мав місце поза зв'язку з цивільним процесом, до процесу.23

Процесуальне значення визнання фактів стороною має оцінюватися з точки зору відповідності його дійсності.

Теорія доказів і цивільний процесуальний закон не ставлять визнання в особливе становище порівняно з іншими доказами пояснення сторони, що містять визнання: вони повинні бути досліджені й оцінені в сукупності з іншими доказами. Прямого знаку рівності між визнанням фактів та їх істинністю закон не ставить.

Звичайно, не можна заперечувати того, що визнання фактів стороною полегшує процес доказування і досягнення істини, знімає в окремих випадках дія правил допустимості доказів. Але абсолютизувати визнання не можна.

Необхідно відрізняти визнання як доказ від визнання стороною предмета позову, тобто позовних вимог, від визнання позову в цілому, від визнання правового відносини.24

К.С. Юдельсон визнання позову, правовідносини пов'язував з дією принципу змагальності і не знаходив підстав для розгляду визнання позову як розпорядчого дії, пов'язаної з принципом диспозитивності. Він вважав, що оскільки суд обов'язково повинен встановити, чи обгрунтовано визнані правовідносини (визнаний позов) відповідними фактами, остільки вихідним моментом для суду незалежно від форми визнання є факти, і тільки факти, а все інше - похідне. Об'єктом визнання, на думку названого автора, є лише факти підстави позову (заперечення).25

Слід зауважити, що в підручнику "Цивільний процес" (1972 р) К, С. Юдельсон по-іншому викладав цю проблему. Він писав, що з визнанням як доказом не можна змішувати визнання відповідачем права позивача. І далі, визнання права не дозволяє автоматично вважати, що воно означає і визнання обставин, на які вказує позивач.26

В.К. Пучинский піддав критиці позицію К.С. Юдельсона. На думку В.К. Пучінского, позови є самостійним об'єктом визнання.27

С.В. Курильов вважав за необхідне чітко розмежовувати визнання фактів як доказ, пов'язане з дією принципу змагальності, і визнання позову як самостійна процесуальна дія, пов'язана з дією принципу диспозитивності. «За юридичною природою, - писав С.В. Курильов, - визнання позову - волевиявлення, спрямоване на ліквідацію спору на користь позивача »28 Визнання позову - не тільки повідомлення сторони про фактах, але і розпорядчий акт. Визнання позовних вимог набуває юридичної сили, коли воно прийняте судом.

Таким чином, у цивільному процесі розрізняються два інститути: інститут визнання фактів стороною (позивачем або відповідачем) як доказ і інститут визнання позову як волевиявлення, як акт розпорядження матеріальним і процесуальним правом тільки відповідача.

Витяг доказової інформації з пояснень сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, забезпечується встановленим у законі процесуальним порядком отримання та дослідження даних засобів доказування.

Пояснення за загальним правилом даються перед тим судом, який розглядає і вирішує справу по суті.

Як виняток, пояснення сторін, третіх осіб можуть бути отримані іншим судом у порядку судового доручення (ст. 133 ЦПК) або забезпечення доказів (ст. 136 ЦПК).

Протоколи, в яких містяться пояснення сторони або третьої особи, дані в порядку виконання судового доручення або забезпечення доказів, пересилаються до суду, який розглядає справу.

Під дослідженням засобів доказування розуміють їх вивчення безпосередньо тим складом суду, який покликаний винести судове рішення, з метою вироблення переконання у суддів щодо істинності фактів.

Спосіб дослідження пояснень сторін визначається їх формою.

Якщо сторони та треті особи беруть участь у процесі особисто і дають пояснення усно, способом дослідження виступають заслуховування цих пояснень, постановка питань перед стороною або третьою особою (ст.176 ЦПК).

Якщо пояснення сторін і третіх осіб дано письмово або отримані в порядку судового доручення іншим судом, способом дослідження виступає оприлюднення письмових пояснень або отриманих судом протоколів.

Після розгляду у справі всіх доказів, головуючий зобов'язаний запитати у сторін та третіх осіб, не бажають вони доповнити проведене дослідження доказів.

Головна увага при дослідженні пояснень сторін і третіх осіб у судовому засіданні приділяється з'ясуванню того, як сформувалося знання про факти, чи не було факторів, що вплинули на якість збереження в пам'яті сторін отриманих відомостей, на з'ясування і ліквідацію суперечностей в поясненнях сторін і третіх осіб.

Повне і всебічне дослідження пояснень з дотриманням всіх норм процесуального закону дає можливість суду правильно оцінити дані засоби доказування з урахуванням всіх інших доказів.

Як правило, у судовій практиці зустрічаються дві помилки, що допускаються судами в процесі отримання і дослідження пояснень сторін і третіх осіб.

По-перше, суди іноді не сповіщають і не викликають у судове засідання осіб, чиї пояснення отримані в порядку судового доручення або забезпечення доказів, тоді як за ними залишається право особистої участі в процесі і дачі усних пояснень.

По-друге, суди часто не оголошують і не досліджують по суті письмові пояснення сторін, посилаючись в той же час на них в судовому рішенні.

Ці помилки є результатом відступу від норм процесуального закону, спрощенством у дослідженні доказів і призводять до винесення необґрунтованих рішень.


   
Показання свідків.    

Засвідчення в суді - високий громадський обов'язок кожного громадянина, від точного виконання якого залежить доля людей, захист правосуддям стану законності в суспільстві.

Свідок - це юридично незацікавлена ​​в результаті справи особа, що викликається в суд для повідомлення відомостей про безпосередньо їм сприйнятих або повідомлених йому факти, що мають значення для справи. Оскільки свідок не є учасником матеріально-правових відносин, він відрізняється від осіб, що у справі, тим, що не має юридичної зацікавленості у результаті справи.

Але аналогічної зацікавленості в результаті справи не мають і експерти як джерела доказів. Отже, одної цієї ознаки недостатньо, щоб відрізнити свідка від інших джерел доказів.

Свідок, на відміну від експерта, який сприймає доказову інформацію після того, як йому це доручить суд, і в результаті цілеспрямованого спеціального дослідження ніяких досліджень не проводить. Він стає носієм відомостей про факти саме в результаті збігу обставин, в результаті того, що він потрапляє в якесь відношення з сприймаються фактами.

Хоча свідок і є юридично незацікавленим особою, ця обставина не виключає наявності у нього зацікавленості в результатах вирішення справи, яка витікає з відносин товариства з стороною, родинних відносин, симпатій і антипатій, зв'язків по роботі і т.д.

Можливість наявності у свідка інший, неюридичної зацікавленості не дає підстав до того, щоб взагалі не використовувати таку особу як джерело доказів.

У той же час не можна не бачити тут труднощі, що йде в область специфіки дослідження та оцінки показань такого свідка судом.

Не випадково в законі йдеться про те, що головуючий виявляє ставлення свідка до осіб, які беруть участь у справі. Знання інший, неюридичної зацікавленості свідка необхідно суду для правильної побудови допиту свідка і оцінки його свідчень.

В якості гарантії отримання достовірних показань свідка і етичних міркувань ЦПК встановив, що в якості свідків не можуть бути викликані і допитані: особи, які в силу своїх фізичних чи психічних недоліків, не здатні правильно сприймати факти або давати про них правильні показання (ст. 51 ЦПК).

Свідком може бути будь-який громадянин, здатний правильно сприймати і відтворювати події навколишнього світу (ст. 41 ЦПК). Здатність бути свідком законом не зв'язується з наявністю певного віку, тому свідками можуть бути і діти.

Порядок допиту неповнолітніх свідків має специфіку. Допит свідків, які не досягли п'ятнадцяти років, - обов'язково, а неповнолітніх від 15 до 18 років - на розсуд суду ведеться в присутності педагога або близьких для свідка осіб (батьків, усиновителів, опікунів, піклувальників), якщо воно не зацікавлені в результаті справи. Зазначені особи можуть з дозволу суду задавати свідкові запитання (ст. 182 ЦПК).

Свідкам, які не досягли 16 років, головуючий роз'яснює обов'язок правдиво розповісти, що їм відомо по справі, але вони не попереджаються про відповідальність за відмову від дачі показань або за дачу завідомо неправдивих показань.

Звичайно, при виклику як свідків дітей не можна не враховувати розумні вікові межі, так як правильне сприйняття світу приходить з певним рівнем розвитку людини.

Наявність окремих розладів у психіці людини, а також фізичних вад (поганий зір, глухота) ще не означає, що дана особа не може свідчити в суді. Людина з поганим слухом може отримати візуально певну інформацію про факт так само, як і особа з втраченим або зниженим зором може сприйняти факти на слух. У даному випадку суду необхідно проявити особливу увагу до з'ясування процесу формування показання свідків.

Якщо у суду виникає сумнів, чи може бути свідком особа зі зниженим слухом або зором, а також страждає на психічний розлад, то суд має право призначити судово-медичну або психіатричну експертизу.

Свідок є носієм, джерелом відомостей про факти.

Судовим же доказом є відомості про факти, що містяться в показаннях свідків. Тому свідок і показання свідків - різні поняття. Свідок - джерело докази, а показання свідків - засіб доказування, що містить певну інформацію.

Зміст показань свідка ділиться на дві частини: загальну і спеціальну.

До загальної частини відносяться відомості про факти, що встановлюють особу свідка, його ставлення до сторін і до справи.

До спеціальної частини відносяться відомості про шуканих, доказових фактах у справі, тобто власне те, що має доказове значення.

Слід звернути увагу також на проблему імунітету свідків.

Відповідно до ч.4 ст. 50 свідок може відмовитися від дачі показань у встановлених законом випадках.

У свою чергу ст. 63 Конституції України закріплює, що особа не несе відповідальності за відмову від дачі показань або пояснень щодо себе, членів сім'ї та близьких родичів, коло яких визначено законом. Оскільки Конституція - нормативний акт прямої дії, то норма, яка міститься в названій статті, повинна застосовуватися.

Свідок у цивільному процесі наділений законом такими правами і несе такі обов'язки, які виступають в якості гарантій належного виконання свідком свого боргу перед суспільством, органами правосуддя і які забезпечують участь свідка в пошуках істини, а також достовірність його свідчень.

Особи, викликані як свідки, мають права, що забезпечують їм реальну можливість явки до суду для усного викладу своїх свідчень, а також найбільш повного і правильного викладу відомостей про факти, відповідають дійсності.

По-перше, закон гарантує за час виконання обов'язків свідка збереження місця роботи (посади). Свідок має також право на відшкодування витрат, пов'язаних з викликом до суду, і на отримання грошової компенсації у зв'язку з втратою часу (ст.86ЦПК).

По-друге, свідок, який не володіє мовою, якою ведеться судочинство, має право давати показання рідною мовою. Він має право користуватися послугами перекладача.(ст. 50 ЦПК)

По-третє, при дачі показань свідок може користуватися письмовими нотатками в тих випадках, коли його показання пов'язані з будь-якими цифрами іншими даними, які важко утримати в пам'яті ці замітки пред'являються судові та особам, які беруть участь у справі, і можуть бути долучені до справи за ухвалою суду (ст.181 ЦПК).

Свідок у цивільному процесі може скористатися й іншими правами, а саме: просити дозволу вийти із залу суду до закінчення розгляду справи, просити провести його вторинний допит, просити у встановлених випадках про допит в місці свого перебування або за місцем свого постійного проживання.

Свідок може бути допитаний судом у місці свого перебування, якщо він внаслідок хвороби, старості, інвалідності або інших поважних причин не в змозі з'явитися за викликом суду (ст.180 ЦПК).

За відмову від дачі показань з підстав, не передбачених законом, і за дачу завідомо неправдивого показання свідок несе відповідальність, передбачену Кримінальним кодексом України (ст.ст. 384, 385 КК).

Особа, яка подала клопотання про виклик свідка, зобов'язана зазначити, які обставини, що мають значення для справи, може підтвердити свідок .

Суддя або суд попередньо повинні проаналізувати всі зібрані в порядку підготовки справи інші засоби доказування з тим, щоб вирішити питання, задовольняти дане клопотання чи ні, скільки буде потрібно свідків для досягнення вірних знань.

 Забуття цих процесуальних правил призводить до порушення принципу процесуальної економії, відриву від повсякденної практичної діяльності великої кількості людей, зниженню культури процесу.29

Процесуальний порядок отримання та дослідження показань свідка визначається, по-перше, характером формування та способом збереження доказової інформації свідком; по-друге, віковими особливостями особистості свідка.

Всі свідки видаляються із зали судового засідання до отримання пояснень сторін. Цей захід дозволяє виключити можливість впливу пояснень сторін на показання свідків.

Кожен свідок попереджається індивідуально про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань і за необгрунтовану відмову від дачі показань і допитується окремо.

Свідки, які ще не дали показань, не можуть перебувати в залі судового засідання під час розгляду справи. Допитаний свідок залишається в залі засідання до закінчення розгляду справи.

Закон передбачає такий порядок дослідження показань свідків, який побудований на поєднанні вільного оповідання і питально-відповідної форми.

По-перше, об'єктом дослідження в показаннях свідків є процес сприйняття свідком фактів, а саме час скоєння тих чи інших дій, подій, умови, за яких ті чи інші факти свідком сприймалися. З'ясовуються всі фактори, що впливають на правильне сприйняття явищ свідком.

По-друге, досліджується процес збереження в пам'яті, свідка сприйнятих ним фактів, з'ясовується, наскільки добре і детально закарбувалися сприйняті події та дії, які цікавлять суд.

По-третє, суд в процесі дослідження показань свідків усуває наявні суперечності в окремих доказах, в показаннях різних свідків.

Цій меті, зокрема, служить вторинний допит свідка, очна ставка між свідками.

Письмові докази.

 

     Предмети, на яких за допомогою знаків висловлені певні думки, що містять відомості про факти і обставини, які мають значення для справи, є письмовими доказами. В законі перераховуються окремі види письмових доказів: акти, документи, довідки листи службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставнини, які мають значення для справи (ст. 64 ЦПК України). Вказаний перелік не є вичерпним, оскільки до числа письмових доказів відносяться: креслення, карти, схеми, музичні ноти і т.д.

Письмові докази - це предмети, на яких за допомогою знаків зафіксовані думки, містять інформацію про факти, встановлення яких необхідно для вирішення справи.30

Таке визначення письмових доказів відбиває основні й істотні ознаки цього виду доказів, але містить один недолік. Він полягає в тому, що дане визначення не дозволяє чітко відмежувати письмові докази від інших особистих доказів (пояснень сторін, висновків експертів), виконаних у письмовій формі.

Під наведене визначення письмових доказів підпадають і письмові пояснення сторін, і укладання експерта (ів), оскільки вони виконуються на предметі (папері) і за допомогою знаків висловлюють думки, містять інформацію про факти, що мають значення для справи.

Отже, письмовий доказ не можна визначити повно, не вказавши на джерело цього засобу доведення, походження цього виду доказів.

Щоб відрізнити письмовий доказ від інших засобів доказування у письмовій формі, потрібно до перерахованих ознак доповнити інший, а саме: для письмового доказу характерно, як правило, те що відомості про факти письмово виходять від осіб, які не займали ще процесуального становища сотрони, третьої особи, експерта.

Речову основу письмового доказу складають предмети об'єктивного світу (найчастіше папір, дерево, метал) будь-якої форми і якості, здатні зберігати нанесення письмові знаки. На думку В.В. Комарова до таких предметів можна віднести також комп'ютерні сайти.31

Юридичну силу документам надає присутність необхідних реквізитів. У документа в якості реквізитів повинні міститися: найменування організації, ім'я творця документа, місцезнаходження організації, дата виготовлення документа, код особи, відповідальної за виготовлення документа, код особи, яка затвердила документ.

Крім цього документ повинен бути таким, який містить загально зрозумілу інформацію, розшифровку закодованих даних.

Ця вимога випливає із загальних правил судочинства, які передбачають безпосередність сприйняття суддями інформації, що міститься в джерелах доказів.32

Питання про документи, виготовлених з використанням електронно-обчислювальної техніки, має два аспекти: по-перше, проблема підготовки та передачі документів із застосуванням ЕОМ; по-друге, авторизація цих документів, т. е. використання системи електронного підпису.

Записи ЕОМ, за своїми характеристиками можуть бути віднесені до числа документів, але за наявності у них юридичної сили.33

Спосіб нанесення письмових знаків у письмовому доказі повинен залишати на предметі матеріальні сліди, доступні до сприйняття і прочитання.

Знаки можуть бути нанесені хімічними засобами (тушшю, фарбою, чорнилом) або механічними засобами шляхом зміни поверхні предмета різанням, штампуванням, випалюванням, будь-яким способом, що гарантує встановлення достовірності докази.

Письмові докази бувають різних видів: акти; договори;документи; ділові листи;. листи особистого характеру і т. д.

У науці цивільного процесуального права є загальноприйнятим думка, що, як правило, письмовий доказ у процесі свого утворення проходить кілька стадій:

1) сприйняття суб'єктом дійсності;

2) збереження отриманих відомостей в пам'яті;

3) закріплення відомостей на предмет за допомогою умовних знаків (букв, цифр, нот);

4) передача закріплених відомостей;

5) їх зберігання.

Достовірність письмового доказу залежить від ступеня зацікавленості суб'єкта в закріпленні фактів, уважності при складанні документа, уміння правильно і чітко викладати думки і фіксувати сприйняття в письмовій формі, зберігати інформацію в незмінному вигляді. Саме по процесу формування письмових доказів та їх джерела вони відрізняються від письмових пояснень сторін, третіх осіб, висновків експертів.

Письмові пояснення сторін, третіх осіб, висновки експертів формуються після того, як виник процес у цивільній справі, і дані учасники займають строго певний процесуальне становище.

Докази, які виходять в письмовій формі від цих суб'єктів, адресуються суду в певному процесуальному порядку і формі.

Письмові пояснення сторін, третіх осіб, висновку експерта (ів) виходять від даних суб'єктів із заздалегідь заданою метою, і адресовані ці засоби доказування завжди суду, а через нього і учасникам процесу.

Письмові ж докази виникають, як правило, до процесу, незалежно від нього, хоча деякі письмові докази, наприклад, довідки, розрахунки, порівняльні відомості можуть формуватися сторонами і у зв'язку з судовими процесом.

Письмові докази різноманітні і розрізняються за своїм походженням, процесу формування, зовнішній формі, внутрішньому змісту.

З метою більш детального вивчення специфіки окремих письмових доказів в теорії доказів прийнято їх класифікувати.

Побудовою класифікації досягається більш поглиблене опис і розкриття специфічних рис письмових доказів в залежності від їх приналежності до певного виду.34

Залежно від групової приналежності того чи іншого письмового доказу визначаються характер його судового дослідження, належність до справи, допустимість.35  Групова приналежність письмового доказу впливає також на оцінку письмових доказів і насамперед на вирішення питань їх достовірності.

Класифікація письмових доказів проводиться по декількох підставах. Різні підстави не можна розглядати як взаємовиключні або конкуруючі один з одним. Така класифікація сприяє систематизації накопичених знань про письмові докази, забезпечує правильне використання їх у процесі судового доказування, допомагає суду враховувати особливості при їх дослідженні та оцінці.

У юридичній літературі найбільш стійка класифікація письмових доказів по:

1) суб'єкту походження письмового доказу;

2) характером внутрішнього змісту письмового доказу;

3) формі;

4) процесу формування.36

По суб'єкту, від якого виходять письмові докази, їх поділяють на офіційні письмові докази і приватні (неофіційні) письмові докази.

Офіційні письмові докази по своїй суті є документи, оскільки вони виходять від державних органів, посадових осіб, організацій при здійсненні ними своїх функцій.

До офіційним письмовим доказам відносять, наприклад, свідоцтва про народження, про реєстрацію шлюбу, накази про зарахування на роботу, про звільнення з роботи, постанови органів суду, слідства, якщо вони використовуються при розгляді цивільних справ, установчі документи.

Офіційні письмові докази (документи) характеризуються тим, що вони відображають, по-перше, повноваження органів та посадових осіб, які видали документ; по-друге, форму та реквізити, встановлені законом для складання даного акта; по-третє, певний порядок складання та видачі документа.

Акти, які виходять від немаючих належних повноважень органів та посадових осіб, видані з порушенням компетенції посадової особи або органу (завжди є недійсними повністю або в частині) як суперечать закону або іншого нормативного джерела не можуть служити підставою виникнення правовідносин. Їх не можна використовувати в якості письмових доказів, які обгрунтовують рішення.37

Неофіційними (приватними) називають письмові докази, які виходять від громадян. Якщо письмовий доказ виходить одночасно від організації і громадянина, наприклад, письмовий трудовий договір у передбачених у законі випадках, то такий доказ слід відносити до офіційним письмовим доказам.

При дослідженні неофіційних письмових доказів увага зосереджується на виконанні умов їх формування (свободи волевиявлення, часу складання, місця складання, встановлення особи, що склала документу).

За змістом письмові докази поділяються також на дві групи:

1) розпорядчі

2) довідково-інформаційні.

     Розпорядчими називаються письмові докази, зміст яких свідчить про факти, що мають владно-вольовий характер. У них реалізується воля учасників матеріально-правових відносин.

До розпорядчих доказам ставляться:

а) акти органів державної влади, місцевого самоврядування, не мають нормативного характеру;

б) акти організацій, їх органів, що видаються в межах компетенції;

в) акти, які видаються керівниками підприємств, установ, посадовими особами;

г) угоди, що оформляються сторонами письмово.

До довідково-інформаційним (осведомітельних) письмових доказів відносяться різного роду довідки, акти, звіти, протоколи засідань, листи ділового і особистого характеру, висновок санепідемстанції про непридатність житлового приміщення до проживання і т.д.

У довідково-інформаційних письмових доказах міститься опис, підтвердження подій, фактів, що мають значення у справі.

Специфіка окремих письмових доказів з погляду розподілу їх на розпорядчі та осведомітельних полягає в тому, що письмові докази можуть одночасно містити відомості як розпорядчого, так і просто інформаційного характеру. Наприклад, дата видання наказу керівника підприємства, його номер носять інформаційний характер, тоді  як резолютивна частина наказу виражає волю керівника, сам владно-розпорядчий факт.

За формою письмові докази можуть бути класифіковані на чотири групи:

1) документи простої письмової форми (наприклад, договір позики (ст. 1047 ЦК);

2) письмові докази обов'язкової форми та змісту (комерційний акт, акт про нещасний випадок, свідоцтво про народження, про реєстрацію шлюбу, про реєстрацію організації);

3) нотаріально засвідчені договори без їх після дующей реєстрації в органах управління (заповіт, дарування (ст. 1247, п.5 ст. 719 ЦК);

4) письмові договори, які потребують подальшої реєстрації в органах управління (купівля-продаж (ст.657 ЦК).

Класифікація письмових доказів за вказаною ознакою враховується судом при вирішенні питань допустимості доказів.

Класифікацію письмових доказів по розглянутим трьох підстав В.І. Коломицев доповнив поділом письмових доказів по четвертій підставі - способом формування. За вказаною підставі письмові докази поділяються на: 1) справжні і 2) копії.38

Як видається, поділ письмових доказів по процесу їх формування на справжні і копії має надзвичайно важливе практичне значення. Такий поділ грунтується на законі.

Цивільний процесуальний закон передбачає можливість скоєння судом певних процесуальних дій залежно від того, оригінал або копія письмового доказу представлені в суд.

Письмові докази, як правило, подаються в оригіналі. Якщо подано копію документа, суд вправі у разі потреби вимагати подання оригіналу.

Перед судом встають додаткові питання при дослідженні та оцінці копій письмових доказів, а саме, з'ясування можливих помилок при знятті копії з оригіналу.

Однак відмовити у прийнятті письмового доказу за мотивацією, що представлена ​​копія, а не оригінал, з цивільного процесуального права можна.

Письмові докази стають об'єктом дослідження після подання їх особами, що у справі, або після витребування письмових доказів судом за клопотанням зацікавлених осіб.

За загальним правилом судового доказування письмові докази подаються сторонами та іншими особами, що у справі, якщо вони мають фактичну можливість подати письмові докази.

Якщо ж особи, що у справі, такої можливості не мають, або якщо подання ними письмових доказів важко, суд за клопотанням зацікавлених осіб витребує письмові докази як від осіб, що у справі, так і від осіб, які не беруть участь у справі. Витребуванню письмових доказів передують процесуальні дії за вказівкою на письмові докази (ст. 137 ЦПК).

По-перше, особа, що представляє письмовий доказ або подала клопотання про його витребування, зобов'язана зазначити, які обставини, що мають значення для справи, можуть бути встановлені цим доказом.

По-друге, особа, яка подала клопотання перед судом про витребування якого-небудь письмового доказу, повинна позначити цей доказ, тобто  вказати його індивідуальні риси, місце знаходження і вказати підстави, за якими вона вважає, що доказ знаходиться у даної особи або в організації.

Саме процесуальні дії за вказівкою на докази, а не їх фактичному поданням передбачені в якості вимоги, що пред'являється до форми позовної заяви.

У законі сказано, що позивач зобов'язаний вказати в позовній заяві обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги і докази, що підтверджують підстави позовних вимог (ст. 131 ЦПК).

Посадові особи будь-яких організацій та громадяни, які беруть у цивільному процесі, зобов'язані представляти суду витребувані їм письмові докази у встановлений судом строк. Підставою виникнення цього обов'язку є визначення або запит суду або судді.

Не беруть участь у справі організації або громадяни, що не мають можливості представити необхідний письмовий доказ або представити його у встановлений судом строк, зобов'язані повідомити про це суд із зазначенням причин (ст. 137 ЦПК).

Дослідження письмових доказів є сукупність процесуальних дій по їх безпосередньому сприйняттю судом, особами, що у справі, а також іншими учасниками процесу. Ці дії відбуваються під час судового розгляду і спрямовані на вивчення змісту письмових доказів і перевірку правильності розкритих ними фактів (ст. 185 ЦПК).

Застосування методу дослідження доказів визначається цивільним процесуальним законом залежно від сутності підлеглого дослідженню засоби доказування, його предметної форми з урахуванням діючих принципів безпосередності, усності та гласності судового розгляду.

Письмові докази в процесі дослідження перевіряються за допомогою інших засобів доказування: пояснень сторін, показань свідків, висновків експертів.

В результаті дослідження письмових доказів виробляється внутрішнє переконання суду щодо належності змісту письмових доказів до підлягає встановленню фактів, вірності розкритих письмовими доказами відомостей, достатності інформації для висновку про існування фактів.

Достовірність відомостей, що містяться в письмовому доказі, і достовірність самих фактів, які з письмового джерела докази, не може бути визначена без належної оцінки всього процесу формування доказу.

Оцінка письмових доказів проводиться з урахуванням пояснень сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, з урахуванням наведених ними відомостей про факти.


Речові докази
.

 

Дії людей, а також події, встановленням яких займається суд в процесі судового доказування, відбуваються завжди в певній обстановці, ситуації, у взаємозв'язку і взаємодії з іншими об'єктами, речами.

Ці дії можуть залишати про себе інформацію (фактичні дані) як у свідомості людей, так і на об'єктах навколишнього оточення шляхом безпосереднього впливу на властивості, зовнішній вигляд, розташування цих об'єктів.

Відсутність дії, тобто. бездіяльність, також може викликати зміни в стані оточуючих нас предметів, наприклад, псування речі, доведення до старості будови.

Відсутність змін в обстановці, в предметах, в свою чергу, може свідчити про бездіяльність з боку людей і подій.

     У тих випадках, коли суд в процесі доведення користується відомостями про факти, отриманими від людей і заломленими в їхній свідомості, він оперує особистими доказами (поясненнями сторін, показаннями свідків, висновками експертів).

Якщо ж суд отримує фактичні дані шляхом зняття інформації з "німих свідків", тобто з речей, що зберегли сліди, відбитки дій, подій, бездіяльності, доказування проводиться за допомогою предметних доказів. Предметні докази поділяються на два види: письмові та речові докази.

Речі стають носіями доказової інформації в силу того, що вони відображають різного роду зв'язки між явищами: зв'язку причини і наслідки, тимчасові, просторові, умови та обумовленості.

Речові докази відрізняються від письмових. У документі, що є речовим доказом, інформація міститься у вигляді матеріальних, наочно сприйнятливих ознак (наприклад, документ зі слідами підчистки). У документі - письмовому доказі - ця інформація передається за допомогою знаків (цифр, букв і т.д.).

Речові докази іноді називають "реальними", безпосередніми доказами. У даних термінах знаходить відображення процес формування речових доказів, що полягає у впливі на зовнішній вигляд, структуру, властивості речей.

В юридичній літературі з теорії цивільного і кримінального процесу, а також у відповідних статтях ЦПК і КПК, сутність речових доказів розкривається майже ідентично і визначення речових доказів не викликає принципових наукових суперечок і розбіжностей.39

Речовими доказами називаються різні предмети, які своїми властивостями, зовнішнім виглядом, змінами, місцем знаходження, приналежністю чи іншими ознаками здатні підтвердити або спростувати існування обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Змістом речових доказів є ті відомості про факти-дії, факти-стану, факти-бездіяльності, які суд сприймає безпосередньо візуальним шляхом, або вдаючись до допомоги експертів, розкривають зміст речового доказу. Наприклад, факт підчищення, виправлення в документі, невідповідності якості продукції стандарту.

Що ж стосується інших елементів судового доказу, а саме процесуальної форми речового доказу та його джерела, то ці елементи в матеріальному доказі збігаються. Якщо, наприклад, показання свідків є процесуальною формою доказів, а свідок - їх джерелом, то подібний поділ в матеріальному доказі провести важко. Процесуальна форма і джерело в матеріальному доказі злиті воєдино.

Речові докази займають рівне становище з іншими засобами доказування, передбаченими ЦПК.

В якості речових доказів у цивільному процесі виступають, як правило, такі речі, які самі є предметом спору, і природно, що суд має справу з дослідженням безпосередньо самих справжніх речей, а не їх копій.

Суд може витребувати тільки речові докази що стосуються справи, які за властивостями, розмірами можуть бути доставлені до суду.

Особа, яка подала клопотання перед судом про витребування якої-небудь речі як доказ від осіб, що беруть участь або осіб що не беруть участь у справі, має описати цю річ і вказати причини, що перешкоджають самостійному її отриманню, і підстави, за якими вона вважає, що річ знаходиться у даного особи чи організації (ст. 137 ЦПК).

Речові докази, необхідні суду від громадян або організацій, доставляються безпосередньо до суду.

Отримана під час дослідження речей доказова інформація усно доводиться до всіх учасників процесу і заноситься до протоколу судового засідання.

Оскільки збереження та передача інформації за допомогою речових доказів досягаються шляхом безпосереднього відображення об'єктів, процесів на поверхні предметів, а також шляхом зміни їх властивостей і якостей, то способом зняття інформації, тобто способом дослідження речових доказів, є їх огляд.

Речові докази оглядаються судом і пред'являються особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках - експертам і спеціалістам, і свідкам.

Якщо речові докази через громіздкість (наприклад, будинок і т.д.) не можуть бути доставлені до суду, вони оглядаються судом за місцем їх знаходження. Про провадження огляду на місці суд виносить ухвалу.

Оцінці підлягають речові докази, безпосередньо досліджені судом, а також досліджені за судовим дорученням.

Оцінка речового доказу проводиться на основі встановлення його внутрішньої узгодженості або неузгодженості з іншими доказами.40


Висновок експерта
.

 

Експертиза - це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, яка перебуває в провадженні органу дізнання, досудового слідства чи суду.41

Судова експертиза є комплексною науковою проблемою, досліджуваної в криміналістиці, кримінальному, цивільному та господарському процесах. Цій темі в силу її складності, комплектності та важливості для відправлення правосуддя присвячені самостійні об'ємні роботи.42

Галузь знань про судову експертизу постійно поглиблюється остільки, оскільки незворотній процес розвитку пізнавальних можливостей людини, розробки наукою нових наукових методів і методик отримання вірного знання, нових технологій.

У процесі відправлення правосуддя у цивільних справах суд зустрічається з необхідністю вірного встановлення таких фактів, дані про які вимагають спеціальних досліджень.

До подібного роду фактів відносяться, наприклад, факти, що свідчать про характер захворювання людини, про здібності його усвідомлювати свої дії та керувати ними, ступінь втрати працездатності у зв'язку з одержаним каліцтвом, факти порушення технічних норм, економічний ефект від впровадження винаходу і т. д.

Щоб отримати доказову інформацію про такі факти, потрібні спеціальні знання в галузі науки, техніки, будівництва, мистецтва, ремесла.

У тих випадках, коли потрібні спеціальні знання, фактичні обставини по справі можуть встановлюватися за допомогою висновку експерта (експертів). Юристи розрізняють кілька форм використання спеціальних знань в цивільному процесі:

1) використання спеціальних знань обізнаних осіб у формі отримання консультацій, довідок зі спеціальних питань;

2) використання спеціальних знань у формі результатів несудових експертиз, відомчих перевірок, аудиторських перевірок;

3) використання спеціальних знань обізнаних осіб, які залучаються в якості спеціалістів для вираження думки, проведення зйомок, участі в огляді і т.д.

4) використання спеціальних знань при проведенні судової експертизи .43

Висновок експерта (експертів) як засіб доведення формується в результаті проведеного за ухвалою суду (судді) експертного дослідження окремих фактичних обставин особами, що володіють спеціальними знаннями в галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла.

Обізнані особи, які володіють спеціальними знаннями в галузі науки, мистецтва, техніки і ремесла, які залучаються судом для проведення дослідження фактичних обставин справи, називаються судовими експертами.

Експертиза є саме дослідження представлених судом об'єктів, що проводиться експертами на базі спеціальних знань і на науковій основі з метою отримання відомостей про факти, що мають значення для правильного вирішення справи, що здійснюється в певному процесуальному порядку і з дотриманням встановлених в процесуальному законі правил.

Судовим доказом, на що зверталася особлива увага в юридичній літературі, є не експертиза як спосіб дослідження, вилучення та пізнання фактичних обставин, а висновок експертів, сформульований на основі експертизи.44

Експертиза - науковий, дослідницький шлях до висновків про фактичні обставини по справі, що формулюються у висновку експертів.

За сучасної теорії доказів експертиза розглядається як спосіб дослідження фактичної інформації з метою отримання доказів - висновків експертів.45

Вона призначається незалежно від наявності в складі суду особи, яка має спеціальні знання і здатна роз'яснити виникле питання, що вимагає спеціальних знань в галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла.

Процесуальне становище експерта з цивільного процесуального права розглядається як несумісне з положенням судді, прокурора, свідка, перекладача, представника, секретаря судового засідання. Цим обмеженням досягається можливість отримання неупереджених, об'єктивних висновків експертів як судових доказів.

Судова експертиза в цивільному процесі призначається лише суддею і проводиться у встановленому процесуальним законом порядку. Судова експертиза поділяється на види залежно від:

1) характеру застосованих спеціальних знань при дослідженні;

2) якості проведеної експертизи та її повноти.

Види експертиз, що застосовуються у цивільному процесі, за своїм характером так само різноманітні і численні, як і галузі спеціальних знань, тому дати вичерпний перелік видів експертиз неможливо.

У зв'язку з урахуванням узагальнень судової практики можна назвати тільки приблизний перелік видів експертиз в залежності від характеру застосованих спеціальних знань: судово-медична, судово-психіатрична, товарознавча, економічна, бухгалтерська, науково-технічна, почеркознавча, криміналістична, екологічна, ветеринарна, будівельна і т.д.

У практиці діяльності судів зустрічаються випадки застосування інших видів експертиз: мистецтвознавчої, біологічної, агрономічної, іхтіологічної. Новими видами експертиз є, наприклад, відеофоноскопічна, експертиза відеофільмів, судово-психологічна, проведення яких викликано розвитком інформаційних процесів та іншими причинами.46

З проблеми комплексної експертизи, тобто можливості проведення експертизи фахівцями різних галузей знань, слід вважати більш правильним думку тих учених, які на основі аналізу судової практики вважають, що комплексна експертиза необхідна, якщо без збагачення знань одного експерта знаннями інших фахівців не можна дати правильні відповіді на запитання суду.

Залежно від якості проведеної експертизи та її повноти розрізняють додаткову і повторну експертизу.

У разі недостатньої ясності чи неповноти висновку експерта суд може призначити додаткову експертизу. Проведення додаткової експертизи доручається тому ж експерту або експертам.

У разі незгоди суду з висновком експерта по мотивам її необґрунтованості, а також у разі протиріч між висновками декількох експертів, суд може призначити повторну експертизу, доручивши її проведення іншому експерту або іншим експертам.

Призначення повторної експертизи пов'язано з оцінкою доказів судом, тому воно може мати місце тільки в судовому засіданні і за визначенням, винесеним судом.

Для судової експертизи характерна наявність певної процесуальної форми її призначення та оформлення результатів дослідження. Процесуальна форма; призначення експертизи виступає в цілому в якості гарантії отримання достовірного доказу - висновку експерта.

Процесуальна форма судової експертизи характеризується тим, що:

1) цивільний процесуальний закон пред'являє певні вимоги до особи, що призначається в якості експерта;

2) експерт після його призначення стає суб'єктом процесуальних відносин, що існують між ним і судом;

3) для виконання покладеного завдання з проведення експертизи та отримання достовірних відомостей про факти експерт наділений сукупністю процесуальних прав та обов'язків;

4) при проведенні експертизи і у взаєминах з судом експерт може здійснювати тільки ті процесуальні дії, які передбачені нормами процесуального закону;

5) особи, які беруть участь у справі, мають певні права у зв'язку з призначенням експертизи (право відводу експерта, право постановки питань перед експертом, право рекомендації конкретних осіб в якості експертів і т.д.);

процесуальним законом встановлена ​​письмова форма висновку експерта і сформульовані вимоги, що пред'являються до цього висновку.

Процесуальний закон не регулює і не може регулювати внутрішню сторону проведення експертизи - її наукову методику, конкретні способи і шляхи дослідження. Експертиза повинна проводитися на рівні існуючих досягнень науки і техніки в галузі проведеного дослідження.

Об'єктивність і достовірність висновку експерта як судового доказу залежать в першу чергу від правильного вибору особи, що призначається в якості експерта. Тому до експерта пред'являються певні вимоги, спрямовані, з одного боку, до забезпечення високого наукового рівня експертизи, з іншого, до забезпечення об'єктивності та неупередженості ув'язнення.

Особа, призначена в якості експерта, має:

1) володіти відповідними спеціальними знаннями, тобто бути компетентним;

2) бути фахівцем високої кваліфікації.

     Об'єктивність, неупередженість висновку експерта забезпечуються тим, що в якості експерта не може бути призначена особа, що є родичем сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, їх представників, особисто, прямо чи побічно зацікавлений у результаті справи, що перебуває або перебувало раніше в службовій або іншій залежності від сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, їх представників.

Для виконання своїх обов'язків експерт наділений необхідними процесуальними правами (ст. 53 ЦПК).

Експерт, оскільки це необхідно для дачі висновку, має право знайомитися з матеріалами справи, брати участь у судовому розгляді, просити суд про надання йому додаткових матеріалів.

Експерт може відмовитися від дачі висновку, якщо подані матеріали недостатні або якщо він не володіє необхідними знаннями для виконання покладеного на нього обов'язки. При цьому необхідно зазначити, що експерт досліджує обставини вже виниклого справи.

Якщо об'єктом його сприйняття стали факти, які перебувають за рамками процесу, експерт стає свідком.

Експерт як суб'єкт процесуальних правовідносин несе процесуальні обов'язки. Він зобов'язаний провести дослідження і представити обґрунтований висновок з питань, поставлених перед ним судом. Якщо при проведенні експертизи експерт встановить обставини, що мають значення для справи, з приводу яких йому не були поставлені питання, він має право включити висновки про ці обставини в свій висновок (ст. 53 ЦПК).

Всі інші обов'язки випливають з підстав обов'язку експерта провезти експертне дослідження і дати висновок. Експерт, наприклад, зобов'язаний роз'яснити і доповнити свій письмовий висновок в ході судового засідання, за викликом суду (ст.190 ЦПК).

За завідомо неправдивий висновок а також відмову від виконання покладених на нього обов'язків, експерт несе кримінальну відповідальність, передбачену ст.ст. 384, 385 КК.

При призначенні експертизи як в стадії підготовки справи до судового розгляду, так і в стадії судового розгляду суд зобов'язаний суворо дотримуватися права осіб, що у справі. Особи, що у справі, мають право висловити свої міркування щодо конкретної особи, якій, на їхню думку, можна доручити проведення експертизи, тобто рекомендувати конкретну особу в якості експерта.

Остаточне вирішення питання про вибір експерта або експертної установи належить до компетенції суду.

Підставою для провадження судової експертизи виступає визначення суду, в якому формулюються ті питання, на які повинен дати відповіді експерт.

Експертам відшкодовуються понесені ними витрати у зв'язку з явкою в суд по проїзду і найму житлового приміщення, виплачуються добові. Експерти отримують винагороду за проведену експертизу за дорученням суду, якщо ця робота не входить в коло службових обов'язків (ст. 86 ЦПК).

Цивільний процес побудований на поєднанні усній і письмовій форм вчинення процесуальних дій. Усна і письмова форми доповнюють один одного, забезпечуючи доступність, демократичність, гласність процесу, сприяючи досягненню істини у справі.

Відповідно до закону експерт дає свій висновок обов'язково у письмовій формі. Висовок повинний містити докладний опис проведених дослідженнь, зроблених в їх результаті висновків і обґрунтованих відповідей на поставлені судом питання. В судовому засіданні експерт може усно роз'яснити свій висновок і відповісти на поставлені йому в ході судового розгляду питання.

Висновок експерта є засноване на завдання суду, сформульованому в ухвалі про призначення експертизи, письмовий виклад експертом відомостей про обставини, що мають значення для справи, встановлених експертом на основі своїх спеціальних знань та отриманих в результаті проведеного експертного дослідження матеріалів справи (ст. 65 ЦПК ).

Висновок експерта завжди пов'язан з іншими доказами у справі, оскільки є результатом їх спеціального дослідження. Незважаючи на це, висновок експерта відноситься до первинних доказів, оскільки експерт не просто відтворює факти, а аналізує їх, надаючи в розпорядження суду первинну інформацію.

Експертна практика виробила певну послідовність викладу письмового висновку експерта і вимоги, пропоновані до нього як самостійного засобу доведення. Письмовий висновок експерта складається з трьох частин: вступної, дослідницької та заключної.

Зміст висновку експерта повинен відображати весь хід експертного дослідження: експертний огляд, порівняльне дослідження, експеримент, оцінку результатів і виклад висновків (суджень).

Існують різні види висновків експерта (ів):

1) категоричний (позитивне чи негативне висновок);

2) ймовірний висновок;

3) висновок експерта про неможливість відповісти на поставлене питання при представлених вихідних даних - умовно і безумовно і т.д.

Процесуальний порядок дослідження висновку експерта, як і інших засобів доказування, покликаний гарантувати отримання вірної інформації про факти, що мають значення для правильного вирішення справи.

Дослідження висновку експерта є процесуальні дії, спрямовані на витяг з висновку експерта відомостей про факти судом і доведення їх до сприйняття інших учасників процесу. Суд зобов'язаний особисто сприйняти представлений письмовий висновок експерта з тим, щоб дати йому правильну оцінку при винесенні рішення.

Способом особистого і безпосереднього сприйняття висновку експерта судом та іншими особами, які беруть участь у справі, є оголошення висновку експерта в судовому засіданні. Цією процесуальною дією письмова форма укладання переводиться в усну, більш доступну форму сприйняття доказу.

Суворе дотримання встановленого цивільним процесуальним законом порядку дослідження висновку експерта є важливою гарантією встановлення фактичних обставин.

Висновок експерта є результатом спеціально проведеного дослідження. Гарантії істинності відомостей про факти, відображених в ньому, досить високі.

Однак ця обставина не дає підстав розцінювати висновок експерта як "особливе", "виключне" доказ, що має встановлену силу перед іншими засобами доказування.

Суд, оцінюючи висновок експерта, аналізує дотримання процесуальних норм при призначенні експерта, прав сторін і заінтересованих осіб, компетентність і кваліфікацію експерта, науковість застосованих методів дослідження.

Оцінка висновку експерта включає:

1) аналіз дотримання процесуального порядку підготовки, призначення та проведення експертизи;

2) аналіз відповідності висновку експерта завданням;

3) аналіз повноти висновку;

4) оцінку наукової обґрунтованості висновку;

5) оцінку містяться у висновку експерта фактичних даних з точки зору їх належності і місця в системі інших доказів.47

При оцінці висновку експерта суд піддає всебічному аналізу доброякісність того матеріалу, який був представлений в розпорядження експерта.

 Неналежна оцінка висновку експерта, сліпе слідування змісту в ньому висновків, абсолютизація цього засобу доказування, як показує судова практика, призводить суд до неправильних висновків і відповідно тягне скасування рішення

Оцінка висновку експерта - складний розумовий процес. Його не можна звести до чисто логічному аналізу розумових виводів експерта.

На прикінець, суд може не погодитися з висновками експерта і, не призначаючи повторної експертизи, вирішити справу на підставі інших доказів.


Розділ ІІ.

Ознаки судових доказів.

Перед тим, як детально розкривати сутність належності та допустимості доказів, спробуємо коротко окреслити наявні в спеціальній літературі підходи щодо розуміння їх правової природи.

Так, окремі автори (зокрема, Червоний Ю. С.) притримуються тієї думки, що належність і допустимість доказів є нічим іншим, як їхніми ознаками. Такий висновок можна зробити з ряду зазначених ним положень. Наприклад, «…належність доказів — ознака, яка свідчить про взаємозв'язок доказів із обставинами, які належить встановити», або «значення ознаки належності полягає в тому, що вона дозволяє правильно визначити обсяг доказового матеріалу, відібрати лише ті докази, які дійсно потрібні для встановлення фактичних обставин справи, вилучити з процесу все непотрібне і несуттєве», - це що стосується належності доказів. Не менш чітко вираженим є погляд автора і на природу допустимості: «допустимість доказів — важлива ознака у визначенні поняття доказів».48 Так само як ознаку доказів розглядають допустимість В. Д. Арсеньєв та А. В. Гордейчик. На думку останнього, такий підхід призведе до універсалізації погляду на проблему належності і допустимості доказів, тобто до визнання наявності у судових доказів двох якостей: об’єктивно притаманної їм належності, і допустимості, котрою наділяє їх законодавець. 49

Іншої точки зору притримується відомий процесуаліст Комаров В. В. Як пряму незгоду з попереднім підходом можна вважати висловлену ним наступну думку: «Належність доказів інколи трактують не як правило з певним змістом, а як ознаку самих судових доказів або як умову допущення доказів у процес. Вважаємо, що все ж належність доказів — це правило поведінки, яке адресовано і суду, і усім суб'єктам доказування — особам, які беруть участь у справі». Таким же є погляд науковця і на допустимість доказів, на підтвердження чого читаємо: «крім належності доказів цивільне процесуальне законодавство передбачає і правило допустимості засобів доказування».50 В якості правил доказування трактують належність і допустимість доказів також Бичкова С. С., Білоусов Ю. В., Бірюков В. І. тощо.

Деякі автори розмежовують правову природу належності і допустимості доказів, вживаючи різні терміни для позначення цих понять. Наприклад, Чорнооченко С. І. надає допустимості доказів статусу принципу, тоді як належність доказів, на його думку, лише одне із правил доказування. 51

На мою думку, найбільш обґрунтованою (крім того, найбільш поширеною) є друга з наведених точок зору. Якщо розглядати належність і допустимість через призму ознак доказів, виникає питання щодо доцільності виділення окремих статей ЦПК, які дають визначення відповідним поняттям. За такого підходу достатньо було б вказати ці ознаки на рівні дефініції доказів, закріпленої у ч.1 ст. 57. Так само не вважаю доречним розглядати допустимість в якості принципу, оскільки в такому випадку видається незрозумілим, чому б не визначати принципами, зокрема, належність, достовірність доказів тощо. Іншими словами, немає достатніх підстав надавати допустимості вищого статусу, порівняно з іншими правилами, ознаками. Що ж стосується підтримуваної мною позиції, то саме розгляд належності і допустимості в якості правил доказування підкреслює регулятивну роль і практичне значення відповідних положень ЦПК, а відтак – і важливість досліджуваної теми.


2.1 Належність судових доказів.

Поняття належності доказів розкривається у ч.1 ст.58, відповідно до якої належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

На теоретичному рівні зустрічаємо наступні визначення:

  •  належними є докази, які мають значення для справи, тобто за їх допомогою можуть бути підтверджені взаємопов'язані з ними істотні обставини, які відповідно до норми матеріального права створюють фактичну основу спірних правовідносин ;52
  •  належними вважаються докази, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення сторін або мають інше значення для вирішення справи (наприклад, вказують на причини пропуску строку позовної давності) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення;53
  •  належними є докази, які подаються і можуть підтвердити або спростувати факти предмета доказування тощо.54

На думку Треушнікова М. К., належним у цивільній справі буде вважатися доказ, здатний за своїм змістом стати логічним посиланням у судженні суду; таким, що підтверджує чи спростовує існування певних важливих в конкретному випадку фактів. 55

Під належністю доказів розуміється наявність об’єктивного зв’язку між змістом судових доказів та самими фактами, що є об’єктом судового пізнання. Саме такий об’єктивний зв'язок дозволяє відновити на основі доказів фактичну картину події, що досліджується.

Очевидно, що закон не перераховує і не вказує повного коло належних по тій чи іншій справі доказів. Належність доказів по конкретній цивільній справі визначається шляхом оціночних суджень суду, що формуються на об’єктивній основі. Якою ж є ця об’єктивна основа формування правильного внутрішнього переконання суду, котра дозволяє йому з усіх поданих доказів обрати саме належні по справі?

В юридичній літературі ще з радянських часів побутує стійка і, як видається, правильна думка про те, що вирішення питання належності доказів фактично розпадається на два взаємопов’язані етапи:

  1.  по-перше, для вирішення питання належності доказів потрібно початково вірно визначити належність до справи фактів, для встановлення яких і залучаються відповідні докази;
  2.   по-друге, шляхом логічного аналізу необхідно вирішити, чи може наданий судовий доказ за своїм змістом підтвердити чи спростувати належні до справи факти, тобто чи може даний доказ встановлювати факти.

Помилка суду у визначенні кола належних по справі фактів, тобто об’єктивної основи, може призвести до невірного вирішення питання належності доказів. Найчастіше, це виражається в тому, що по справі збираються абсолютно непотрібні докази, що негативно впливає на реалізацію задекларованого завдання цивільного судочинства (ст. 1 ЦПК), зокрема в частині своєчасності розгляду і вирішення цивільних справ.

Належність до цивільної справи судових доказів визначається наступними групами обставин, що мають значення для справи:

  1.  фактами предмета доказування;
  2.  доказовими фактами;
  3.  фактами, що дають підстави для винесення окремої ухвали по справі, які є супутніми фактам предмета доказування і доказовим фактам;
  4.  фактами, що мають винятково процесуальне значення (впливають на зупинення, припинення справи, залишення заяви без розгляду).

Значення належності доказів полягає в тому, що вона за своєю суттю виступає тією мірою, котра гарантує залучення у цивільний процес по конкретній справі тільки потрібні засоби доказування. Крім того, правило належності доказів спрямоване на виділення істотних обставин справи та визначення доказів, які можуть підтвердити ці обставини.

Ст. 58 ЦПК, в ч.1 якої наведене визначення належності доказів, частинами другою і третьою також встановлює, що сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень, та що суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Коментуючи, зокрема, ч.2 відповідної статті, Фурса С. Я. зазначає, що у процесі доведення можуть брати участь і треті особи з самостійними вимогами щодо предмета спору між сторонами, тому ці суб'єкти також мають доводити належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.56

Також зазначений автор піднімає проблему, котра полягає в тому, що досить часто суб'єкти доведення посилаються на ст. 129 Конституції України, в якій гарантована змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, та вважають це положення достатнім, щоб суд прийняв до розгляду будь-який доказ. Як вказує Фурса С. Я., цей конституційний принцип має дві складові:

  1.  свобода у наданні суду доказів;
  2.  доведення перед судом їх переконливості.

Положення щодо свободи у наданні доказів справді поширюється на осіб, які беруть участь у справі, тому що саме вони повинні надати суду докази на підтвердження своїх вимог та заперечень та довести їх переконливість перед ним. Однак, в свою чергу, на суд покладається обов'язок остаточного визначення питання про належність доказів, наданих сторонами, до справи; в Конституції не встановлено обов'язку суду приймати будь-який доказ і на будь-якій стадії розгляду справи.

У зв'язку з цим ч. 2 ст. 58 ЦПК слід сприймати так:

  1.  якщо поданий доказ (його зміст), пов'язаний із фактами підстав позову або заперечень проти позову, які підлягають встановленню, та не викликає сумніву у суду та осіб, які беруть участь у справі, він має прийматися судом;
  2.  якщо доказ, поданий на доведення обставин, які входять у предмет доведення, не може підтвердити або спростувати факти, що підлягають доведенню, крім того, інша сторона або третя особа заперечують проти прийняття його судом та приєднання до матеріалів справи, суд має відмовити у прийнятті такого доказу;
  3.  якщо доказ вже наявний у матеріалах справи, але під час його дослідження суд та інші особи, які беруть участь у справі, дійдуть висновку, що він є неналежним, суд не бере його до уваги при ухваленні рішення.57

На завершення даного підпитання слід зазначити, що в літературі вироблена практична рекомендація, так звана формула перевірки належності доказу до справи, котра полягає в наступному: якщо доказ підтверджує певну обставину, зазначену у позовній заяві або у запереченнях проти позову, яка збігається з відповідною обставиною у законодавчій нормі, на яку також має зробити посилання той суб'єкт, який подає відповідний доказ, то такий доказ можна вважати належним до справи.


2.2. Допустимість засобів доказування.

На відміну від належності, дефініції допустимості доказів законодавець не наводить. Відтак, звернемось до наукових праць процесуалістів, в яких знаходимо такі визначення:

  •  допустимість судового доказу – це відповідність його процесуальної форми (засобів доказування) вимогам закону;58
  •  допустимість доказів – це визначене, наперед встановлене законом обмеження у використанні засобів доказування у процесі вирішення конкретних цивільних справ;59
  •  допустимість доказів – це їх придатність з точки зору законності джерел, методів і засобів отримання відповідної інформації .60

На нормативному рівні питання допустимості доказів регулюється ст. 59 ЦПК, відповідно до якої, по-перше, суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом, а, по-друге, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

На основі зазначених положень в теорії цивільного процесуального права допустимість доказів прийнято розглядати у двох аспектах – у широкому і вузькому планах, або, як зазначають окремі науковці, правило допустимості доказів має загальний та спеціальний характер.

Широке значення, або загальний характер допустимості означає, що по всіх справах, незалежно від їх категорії, повинна дотримуватися вимого про отримання інформації з визначених законом засобів доказування, з дотриманням порядку збирання, представлення і дослідження доказів (іншими словами, дотримання процесуальної форми доказування). Порушення цих вимог приводить до неприпустимості доказів. Наприклад, не є допустимим доказом показання свідка, які надані під примусом.

Вузьке значення, або спеціальний характер допустимості – це правила, що передбачають використання чітко визначених законом доказів для встановлення певних обставин справи (позитивна допустимість) або забороняють використання певних доказів (негативна допустимість).

З історичної точки зору слід зазначити, що Цивільний процесуальний кодекс УРСР (ст.29) закріплював правило допустимості доказів лише у вузькому плані.

Загалом, дати точне визначення допустимості доказів – означає розкрити сутність даного правового явища, визначити його головні ознаки, місце і роль в процесі судового доказування.

Допустимість доказів являє собою сукупність правил використання окремих засобів доказування в процесі встановлення істини у справі. Правила допустимості доказів виникли ще в російському дореволюційному цивільному судочинстві як результат посиленого проникнення в процес письмових доказів. Нормам про допустимість доказів в процесі була притаманна всезагальність, так як розповсюджувалися вони на всі категорії дозволених справ. Допустимість на тому етапі можна було розцінювати як принцип цивільного процесу (на сьогодні такий підхід не є прийнятним, оскільки, як зазначав Треушніков М. К., норми права, що встановлюють обмеження у використанні доказів (допустимість доказів), втратили свою всезагальність, характерну для будь-якого принципу процесу).61

Перевірка доказів щодо їх допустимості і виключення з процесу доказів (матеріалів), які отримані з порушенням закону, розглядається як важлива гарантія забезпечення прав і свобод людини, законного і справедливого вирішення цивільних справ.

Згідно із ст.55 Конституції України, кожен має право будь-якими не забороненими законом способами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних дій. Закріплення даної норми у вигляді імперативу при буквальному тлумаченні тягне за собою виключення доказів у всіх випадках процесуальних порушень, не дивлячись на те, наскільки істотним є кожен з них. Вирішення цього питання на теоретичному та законодавчому рівні – одна із проблем сучасного судочинства.

Як вже зазначалося, ч.2 ст.59 ЦПК встановлює, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Іншими словами, в цивільному судочинстві можливі випадки, коли ті чи інші обставини згідно з прямою вказівкою закону не можуть доказуватися будь-якими іншими доказами. Такі обмеження вводяться низкою норм матеріального права.

Вирішуючи питання про те, які докази допускати, а які не допускати до процесу, суд зазвичай керується вказаними вище положеннями, однак дуже часто вирішальним фактором стає саме власне переконання судді, що провокує часом невиправданий суб’єктивізм у питаннях прийняття/неприйняття тих чи інших доказів. Все частіше у зв’язку з цим висловлюються думки стосовно того, що властивості допустимості доказів повинні визначатися законодавством. В той же час, необхідно відмітити, що ні один закон України не містить в систематизованому вигляді правил допустимості доказів. Окремі норми, які відносяться до цих правил, знаходяться у різноманітних правових актах, що ускладнює їх практичне застосування.

Очевидно, в Україні, в тому числі радянського і пострадянського періоду питанню створення правил допустимості доказів не надавалося особливого значення. Була відповідна надія на судову практику, що виробить ці правила, однак це не було виправдано. Саме тому дані питання залишилися у вирішенні теоретиків.

Питанням теорії доказів взагалі, і вироблення правил допустимості доказів, зокрема, приділяли увагу такі науковці, як: Треушніков М. К., Решетнікова И. В. тощо. Зазначені вчені визначають такі основні критерії допустимості доказів, як:

  •  дотримання гарантованих Конституцією прав і свобод громадян, а також інших передбачених законом прав і інтересів при отриманні окремих доказів;
  •  відповідність характеру дій по отриманню доказів процесуальному закону; дотримання правил одержання окремих видів доказів;
  •  наявність повноважень особи на збирання доказів;
  •  дотримання строків їх подання.

Крім того, висловлювалася думка, що умови допустимості доказів нерозривно пов’язані з моральними засадами судочинства: наприклад, недопустимими мають визнаватися докази, що не несуть нової інформації порівняно з тою, що вже була отримана з інших джерел, однак самі по собі можуть справити більш сильний емоційний вплив на формування внутрішнього переконання судді, ніж інші докази.

Інший процесуаліст – Гордейчик А. В. – виділяє ще одну підставу недопустимості доказів, а саме неналежне їх оформлення ( найменування документа всупереч його суті, порушення технічних і процедурних правил оформлення документа тощо).62

В.В. Бабенко, наприклад, підтримує позицію щодо визначення допустимості доказів у цивільному і господарському процесі, що виробив фахівець у галузі кримінального процесу Золотих В.В., згідно з якою необхідно дотримуватися наступних правил:

  •  правила про належний суб’єкт надання доказів;
  •  правила про належне джерело отримання доказу;
  •  правила про належну процедуру отримання доказу;
  •  правила про плоди «отруєного дерева»;
  •  правила про недопущення доказів, які містять відомості невідомого походження;
  •  правила «про несправедливе упередження» .63

Більшість з цих правил, які рекомендовані автором до застосування у кримінальному процесі, і справді можуть бути застосовані і в цивільному судочинстві, оскільки процесуальні галузі права мають спільні інститути. Проте, це не виключає особливостей цих галузей, а також інститутів в межах окремих галузей процесуального права.

Відтак, охарактеризуємо вищезазначені правила з точки зору цивільного судочинства.

Так, згідно з правилом про належний суб’єкт докази повинні бути отримані особою, яка правомочна у даній справі здійснювати ту процесуальну дію, в ході якої ці докази отримані. В цивільному судочинстві суб’єктами отримання доказів виступають сторони та суд. При цьому сторони – найбільш зацікавлені учасники процесу, вони самостійно збирають докази і надають їх до суду. В той же час, окремі види доказів (наприклад, висновок експерта) сторони самостійно отримати не можуть. В таких випадках суд безпосередньо є суб’єктом отримання доказів. Докази, отримані особою, яка не має право здійснювати відповідні процесуальні дії або підлягає відводу, повинні визнаватися недопустимими.

Правила щодо належного джерела доказів передбачають, що докази повинні бути отримані тільки із передбачених законом джерел – засобів доказування (пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показання свідків, письмові доказів, речові докази, зокрема звуко- і відеозаписи, висновки експертів). Отримання доказів із не встановленого законом джерела тягне за собою його недопустимість. В ряді випадків, закон вказує тільки на відповідне джерело, із якого можуть бути отримані ті чи інші відомості. В таких випадках неможливою є заміна одного джерела іншим (наприклад, в ряді випадків неможлива заміна висновку експерта думкою певного спеціаліста тощо).

Відповідно до правил про належну процедуру, докази повинні бути отримані із дотриманням вимог відносно порядку здійснення відповідної процесуальної дії. Наприклад, цивільним процесуальним законодавством передбачається ціла низка процесуальних дій, зокрема, по дослідженню доказів, котрі регулюються окремими статтями глави 4 ЦПК України.

Матеріали, які отримані шляхом проведення дій, не передбачених законом, або з порушенням вимог закону відносно процедури здійснення процесуальних дій (вимоги до терміну здійснення, про обов’язкову участь спеціаліста, із застосуванням погрози, помилка особи відносно своїх прав і обов’язків тощо), не можуть бути покладені в основу судового рішення.

Згідно із правилом «про плоди отруєного дерева» доказ визнається недопустимим, якщо він отриманий на підставі іншого доказу, який отриманий з порушенням закону. Речові та письмові докази, які залучені до процесу з порушенням вимог діючого законодавства, а також висновки експертів, отримані на підставі їх дослідження, повинні виключатися із числа доказів по справі.

Згідно із правилом про недопустимість доказів, які містять відомості невідомого походження, доказ визнається допустимим, якщо він містить відомості, походження яких відоме, і може бути перевірене. Тому при експертних дослідженнях використовуються, як правило, відомі методики, способи. Докладно повинні бути описані умови проведення експертизи, щоб була реальна можливість оцінити її достовірність, а за необхідності провести повторну чи додаткову експертизу.

Згідно з правилом про несправедливе упередження сила доказу не повинна суттєво підвищувати загрозу несправедливого упередження. Без необхідності, тобто поза зв’язку із предметом доказування не повинні досліджуватися факти, які мали місце в минулому і які свідчать про певні обставини чи певну поведінку, а також можуть істотним чином вплинути на ставлення до однієї із сторін, сформувати упереджене ставлення суду.

По суті, дотримання зазначених правил дозволяє звільнити цивільний процес від матеріалів, які не відносяться до справи, забезпечити його більш надійними доказами, а також об’єктивувати діяльність судді, в тому числі, виявити причини судових помилок.

Необхідно також зазначити, що правила допустимості доказів певною мірою обмежують можливості суду у  встановленні істини по справі. Іншими словами, може виникнути колізія інтересів, протиріччя між принципом об’єктивної істини і правилами допустимості доказів.

Вважається, що дані обмеження введені з метою забезпечення найбільш надійних доказів у окремих категоріях справ, стабільності і надійності цивільного обороту. Водночас, в окремих наукових працях точиться дискусія навколо питання, що це за надійність, і саме для кого вона вигідна, якщо не дозволяє встановити фактичні обставини і вирішити справу по справедливості, а не по закону, який у відповідних ситуаціях може бути вигідним для певних осіб, що зловживають правом. Не виключено, що таке становище буде змінюватися.

Як зазначає Смірнов А. В., інститут допустимості є не що інше, як «модернізована спадщина негативної системи формальних доказів». На його думку, основна відмінність сучасних правил допустимості доказів від вимог класичної негативної системи полягає лише у ступені впливу на доказовість факту. Правила допустимості хоч і впливають на встановленість факту, але менш жорстко, ніж вимоги формальної системи; вони схиляють, але не зобов’язують. Інститут допустимості доказів має право на існування, однак не в жорсткій, а у гнучкій формі і наслідки порушення за загальним правилом повинні бути не встановлені законом, а визначатися судом з урахуванням конкретних обставин справи і принципів процесу.

Іншими словами, здійснюються спроби на теоретичному рівні зв’язати між собою принципи законності, об’єктивної істини, змагальності, диспозитивності і інших принципів, які діють в судовому процесі з урахуванням волевиявлення законодавця.

Таким чином, на думку деяких процесуалістів, суд у кожному конкретному випадку повинен встановити наступне:

  •  чи викликає дане порушення сумніви в достовірності інформації, яка є наявною у справі;
  •  чи порушується принцип рівності учасників спору, права і законні інтереси інших осіб;
  •  чи підлягають дані порушення усуненню;
  •  яка мета законодавця виражена у нормі, що підлягає застосуванню.

Якщо ж виявлені порушення не впливають на достовірність даних, не порушують права і законні інтереси сторін, принципи цивільного судочинства у їх взаємозв’язку, вважається невірним відмовлятися від досягнення істини тільки за формальними міркуваннями.


2.3. Достовірність та достатність судових доказів.

Одним із найважливіших питань процесуальної теорії та судової практики є достовірність засобів доказування. Встановлення достовірності - це основа оцінки доказів, а тому ця проблематика завжди привертала і привертає до себе значну увагу. Більшість українських процесуалістів під достовірністю доказів розуміють відповідність їх дійсності. Такої думки, зокрема, дотримуються С.Я. Фурса, С.В. Щербак.64 В.М. Кравчук та О.І. Угриновська вважають, що достовірність доказу - це рівень його правдивості, тобто рівень довіри до нього суду.65

Встановлення достовірності доказів є необхідною складовою оцінки доказів у кожній цивільній справі. Суд повинен перевірити достовірність кожного доказу і покласти в основу судового рішення лише ті докази, які він визнав достовірними. Тобто, перш ніж робити висновки про обставини справи, суд розділяє усі досліджені докази на дві групи: достовірні і недостовірні. При цьому у судовому рішенні суд повинен зазначити причини, з яких він взяв до уваги або відхилив той чи інший доказ. Так, відповідно до ч. 4 ст. 212 Цивільного процесуального кодексу України, результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Крім того, у п. 3 ч. 1 ст. 215 ЦПК України зазначається, що судове рішення має містити мотиви, з яких суд бере до уваги або відхиляє докази. Таким чином, достовірність доказів (відповідність їх дійсності) є предметом пізнавальної діяльності суду. Це обумовлює особливу складність встановлення достовірності доказів як логічної діяльності судді.

У процесуальній теорії існує думка, що у змагальному цивільному судочинстві достовірність не може бути безумовною, а лише відносною. Так, П.І. Люблінський вказував на неможливість достовірного встановлення фактів минулого через недосконалість людського пізнання і недостатність матеріалів для пізнання минулих подій. На його думку, можна говорити про моральну достовірність - таку, яка для моральної людини є достатньою для ухвалення певних відповідальних рішень.66

Слід зазначити, що критерії достовірності не чітко регламентовані у законодавстві України. Однак, аналізуючи норми ЦПК України можна виділити два основні правила, якими має керуватися суд при оцінці доказів на предмет їх достовірності. По-перше, достовірний доказ має бути отриманий із доброякісного джерела інформації (ст. 63, ч. 2 ст. 64, ч. 2 ст. 185, ч.1 ст. 187, ч. 4 ст. 188, ч. 3 ст. 190 ЦПК України). С.Я. Фурса та С.В. Щербак зазначають, що упевнитися у достовірності доказу, - значить, перевірити: чи правду говорить свідок, чи відповідають дійсності відомості, зазначені у документі, чи відповідає копія оригіналу. Важливим для цього є встановлення джерела, з якого був отриманий такий доказ, обставини в яких він формувався.67 Наприклад, оцінюючи достовірність показань свідка, суд повинен перевірити, чи міг свідок правильно сприймати факти, чи в змозі даний свідок їх запам'ятати, а також чи правдиво він дає про них показання.

Другим критерієм для перевірки достовірності доказу є співставлення його з іншими доказами у справі. Так, у випадку розходження у показань двох свідків суд може допитати їх одночасно (ч. 12 ст. 180 ЦПК України).

Перед допитом суд також має з'ясувати стосунки свідка зі сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі; характер їх заінтересованості у справі (ч. 3 ст. 180, ч. 2 ст. 182 ЦПК України). Однак упередженість або заінтересованість не є підставою для того, щоб протилежна сторона могла подати клопотання про відвід такого свідка. Як зазначив в одному із рішень Верховний Суд України, характер особистих взаємовідносин свідків зі сторонами й характер їх заінтересованості у справі повинні бути враховані судом при дослідженні і оцінці показань свідків, однак відхилити їх показання про обставини у справі як докази відповідно до ст. ст. 63, 212 ЦПК України суд може лише за наявності даних, що свідчать про їх невідповідність дійсності, при оцінці їх показань у сукупності з іншими доказами.68

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 51 ЦПК України свідками не можуть бути недієздатні фізичні особи, а також особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі і не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання. Тобто, якщо у суду будуть докази, які підтверджують відповідні обставини, суд повинен відмовити особі у клопотанні про допит такого свідка.

Якщо особа особисто не обізнана з певною обставиною, а вона відома їй зі слів інших осіб, то такі свідчення, з огляду на ненадійність джерела, вважаються недостовірними, а тому не допускаються до судового розгляду

У вітчизняній науковій літературі поняття свідчень, які засновані на чутках, співвідносять з опосередкованим сприйняттям свідком певних фактів, при якому свідок дізнається про них з повідомлень інших осіб, тому створюються умови для неправильного їх сприйняття.69 Відповідно до ст. 63 ЦПК України показання свідка мають доказову силу, лише якщо він може назвати джерело своєї обізнаності щодо певної обставини. Адже значення джерела обізнаності є важливим для суду, щоб визначитися, наскільки можна довіряти таким показанням, та, за можливості, перевірити їх. Якщо свідок не може вказати на те, звідки йому стало відомо про обставину, то суд не може брати до уваги такі свідчення і посилатися на них при обґрунтуванні рішення. На думку В.М. Кравчука та О. І. Угриновської, в українському цивільному судочинстві показання з чужих слів є недопустимими, а обставини, про які свідок дає показання, мають бути відомі йому особисто.70

Відповідно до загального правила ч. 2 ст. 64 ЦПК України письмові докази також повинні подаватися в оригіналі. Однак сторони можуть подавати й копії документів. При оцінці письмових доказів суд має перевірити їх справжність. Так, на стадії судового розгляду суд може перевірити відповідність змісту копії поданого документу оригіналу. Відповідно до ч. 2 ст. 64 ЦПК України суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу документу для того, щоб переконатися у справжності копії.

Суд може виключити певний письмовий доказ, а також аудіо- або відеозапис, якщо особа, яка бере участь у справі вважає, що поданий документ або запис є фальшивим і звернеться до суду з відповідним клопотанням (ч. 2 ст. 185, ч. 4 ст. 188 ЦПК України). Для вирішення зазначеного питання суд має право визначити необхідні заходи з метою перевірки фальшивості документа або усунення сумніву у його достовірності (справжності), зокрема, щодо письмового документу - витребувати інформацію з цього питання в особи, за іменем якої видано цей документ, тощо. Якщо перевірити достовірність (справжність) документа без спеціальних знань неможливо, то суд може призначити відповідну експертизу.71 Суд також може залучити спеціаліста або призначити експертизу для перевірки достовірності аудіо- або відеозапису, щодо яких було подано заяву про фальшивість. Однак всі ці заходи можуть вживатися лише, якщо сторона заявила про фальшивість певного документу. У ЦПК України не закріплено право суду за власною ініціативою перевіряти фальшивість доказу. Якщо особа, яка бере участь у справі, не заявила клопотання про фальшивість певного документа, аудіо- або відеозапису, але надала відповідні докази, що спростовують значення відомостей, що містить оспорюваний документ або запис, такі докази можуть бути підставою відхилення його судом при ухваленні рішення.

Підсумовуючи викладене слід зазначити, що основною метою доказових правил є досягнення якомога більшої точності у встановлені фактів через дослідження надійних (достовірних) доказів та відхилення доказів, які мають недостатню доказову силу і є недостовірними. У будь-якому судовому процесі суддя може зіштовхнутися з суперечливими доказами, які наводяться для доведення однієї й тієї ж обставини. За таких умов суддя за допомогою логічного мислення повинен вирішувати яким доказам надати перевагу.

Аналіз норм ЦПК України дає можливість знайти окремі загальні правила щодо оцінки достовірності засобів доказування, але відповідні положення розташовані хаотично по всьому кодексу, що на практиці створює проблеми у розумінні та з'ясуванні достовірності доказів. Як наслідок неправильне вирішення справи, неоднакова судова практика в аналогічних категоріях справ.

Аспект достатності доказів.

У національній теорії цивільного процесу питання достатності доказів є одним з найменш досліджених елементів оцінки доказів. Хоча певною мірою питання достатності доказів торкалися у своїх працях С.Я. Фурса, Т.В. Цюра, В.В. Комаров, В.М. Кравчук, О.І. Угриновська, С.В. Васильєв. Крім цього, на відміну від інших критеріїв оцінки доказів (зокрема, належність і допустимість), правила оцінки достатності доказів взагалі не регламентовані національним цивільним процесуальним законодавством. Водночас критерій достатності має важливе значення для ухвалення справедливого судового рішення, яке спрямоване на захист прав та інтересів особи. Тому проблематика достатності доказів у цивільному процесі потребує ґрунтовного дослідження.

Процес встановлення достатності доказів означає перевірку того, чи можна на підставі сукупності поданих доказів переконатися у існуванні або відсутності певного факту, який входить до предмету доказування і підлягає встановленню судом. Як правило, достатність доказів, стосується завершальної стадії доказування і встановлюється безпосередньо при вирішенні справи судом (ухваленні судового рішення). Хоча, як слушно зазначають російські процесуалісти питання про достатність доказів може виникнути і раніше.72 Наприклад, для ухвалення процесуальних рішень у справі, не пов'язаних із закінченням провадження. Так, у справі про ДТП з великою кількістю очевидців не потрібно допитувати їх усіх. У таких випадках слід керуватися принципом розумної достатності: обмежити докази після встановлення предмету доказування у необхідних для конкретної справи межах.

Як зазначають С.Я. Фурса та Т.В. Цюра, поняття "достатність доказів" назвати новим важко, оскільки воно має доволі широке застосування в юридичній літературі та судовій практиці. З цим поняттям пов'язується можливість оцінити певну обставину як встановлену. При цьому, в судовій практиці кожна сторона надає суду свій аналіз достатності доказів, але суд в своєму рішенні має констатувати обґрунтованість сторонами заявлених позовних вимог.73

Достатність є оціночним поняттям, тому неможливо дати однозначну відповідь на питання про те, яка кількість доказів є достатньою.74 У кожній конкретній справі достатність поданих доказів оцінюється індивідуально, а отже, вказівки щодо достатності чи недостатності доказів більше характерні для судової практики, ніж для норм права. Справді, визначення достатності доказів відсутнє у цивільному процесуальному законодавстві України

У ч.3 ст.212 Цивільного процесуального кодексу закріплено положення про те, що суд оцінює достатність доказів. Це правило означає, що докази у своїй сукупності повинні переконувати у наявності певної обставини. Якщо доказів недостатньо для встановлення певної обставини, суд робить висновок про недоведеність цієї обставини.

Визначення поняття достатності доказів також трапляються у сучасній вітчизняній та російській науковій літературі. Однак, слід зазначити, що порівняно з іншими критеріями оцінки, категорія достатності аналізується не часто.

На думку С.Я. Фурси, достатність доказів або їх сукупність означає, що вони або їх кількість та вагомість дозволяють суду зробити висновок про існування або відсутність певного юридичного факту (фактів), на підтвердження якого вони зібрані та в результаті встановлення якого в особи виникне, зміниться або припиниться певне суб'єктивне право75 І.В. Решетнікова визначає достатність як таку сукупність доказів, яка дозволяє вирішити справу.76 С.В. Васильєв вважає, що достатність доказів означає, що вони дозволяють дійти достовірного висновку про існування факту, на підтвердження якого вони зібрані. Якщо такого висновку дійти не можна, то це вказує на недостатність доказів або їхньої сукупності77В. В. Комаров зазначає, що визначаючи достатність доказів суд вирішує питання про те, чи можливо на підставі наявних доказів у справі зробити висновок про існування фактів, які входять до предмету доказування, а також про права і обов'язки сторін.78

При встановленні достатності доказів необхідно також оцінити усі докази разом з позиції їх взаємозв'язку. Так, на думку В.М. Кравчука та О.І. Угриновської, достатні докази повинні бути узгоджені між собою і в сукупності давати можливість суду встановити дійсні відносини сторін і правильно вирішити спір.79 Б.Т. Матюшин визначає достатність доказів як їх об'єктивну властивість, яка виражається у взаємовідносинах доказової інформації (фактичних даних) між собою, і дозволяє створити об'єднаний образ окремих сторін (фактів) і спірних матеріальних правовідносин в цілому.80 Тобто, оцінка достатності повинна здійснюватися з урахуванням усієї сукупності доданих до справи доказів, адже саме так можна усунути суперечності між доказами та сумніви в істинності висновку, зробленого на підставі дослідженої доказової інформації.

Вітчизняні та російські процесуалісти зазначають, що достатність доказів є не кількісним, а якісним показником.

Одиничний непрямий доказ завжди є недостатнім, тому що дозволяє зробити лише можливий, а не достовірний висновок про факт, що доказується (припущення). Водночас достатність не означає необхідності подання якомога більшої кількості доказів. Важливо, щоб обставини справи були доведені і суд міг або задовольнити вимоги позивача, або відмовити у їх задоволенні. Зазвичай вважається, що суд не може вирішити справу на користь однієї зі сторін лише на підставі мінімальних доказів. Але у випадках, коли позивач надав мінімальну кількість доказів, а відповідач взагалі не надав жодних доказів, то очевидно, що мінімум доказів і за кількістю і за переконливістю буде більше, ніж повна відсутність доказів. Однак у таких випадках це зовсім не означає, що суд ухвалить рішення на користь позивача.

Як вже зазначалося, зазвичай, встановлення достатності доказів є завершальним етапом оцінки доказів, а тому можна зробити висновок, що достатність утворюють належні, допустимі та достовірні докази. Проте при оцінці достатності доказів було б помилково орієнтуватися виключно на ці критерії. Достатність доказів не може встановлюватися лише шляхом механічного додавання належних за змістом, допустимих за формою та достовірних доказів. Адже подані у справі докази можуть бути належними і цілком достовірними, але їх може виявитися недостатньо для того, щоб суд зміг зробити висновок про те, що певний факт дійсно мав місце (а отже, для того, щоб ухвалити рішення на користь тієї чи іншої сторони). На жаль, у вітчизняній процесуальній літературі відсутні погляди на те, як повинен діяти суд у разі виявлення недостатності доказів при вирішенні справи. У працях радянських процесуалістів висловлювалися думки, що у таких випадках суд повинен досліджувати додаткові докази (зокрема, через витребування доказів із власної ініціативи або зобов'язання сторін подати додаткові докази). Раніше Верховний Суд України з цього приводу висловлював думку, що у разі виявлення недостатності зібраних у справі доказів, суд повинен пропонувати сторонами та іншим особам, які беруть участь у справі, подавати додаткові докази.81 Однак із введенням змагальності у цивільне судочинство України суд у позовному провадженні перестав бути активним учасником процесу, він не може пропонувати сторонам подати додаткові докази або витребувати їх із власної ініціативи.

Нині, з введенням у вітчизняний цивільний процес принципу змагальності, розширення принципів диспозитивності і процесуальної рівності сторін, від принципу об'єктивної істини відмовилися. Однак, не зважаючи на те, що цивільний процес став більш змагальним, законодавством не було закріплено стандартів, якими суд повинен керуватися при вирішенні справи. Ч.1 ст.212 ЦПК України містить лише положення про те, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд не зобов'язаний самостійно збирати докази, а оцінює лише ті докази, які були надані сторонами. Врешті - решт суд має ухвалити рішення у справі на користь тієї сторони, яка, на його думку надала більш переконливі докази для обґрунтування своєї правової позиції. Однак, керуючись своїм внутрішнім переконанням при оцінці доказів кожен український суддя покладається на особисті критерії, які залежать від сприйняття конкретною людиною тієї або іншої обставини. Водночас відсутність єдиного розуміння достатності доказів призводить до неоднакового вирішення справ.

Звичайно, не можливо встановити чіткі правила, які б відповідали на питання про те, скільки доказів достатньо у кожній конкретній справі для ухвалення законного і обґрунтованого судового рішення. Однак наявність загальних критеріїв, за якими суди могли б оцінювати докази сприяло б єдності судової практики і однаковому застосуванню процесуального права.


Розділ ІІІ. 

Класифікація судових доказів.

Класифікація судових доказів - логічна операція поділу їх на види і окремих видів, доказів на підвиди. Розподіл доказів проводиться за суттєвою для складових його видів ознакою, що дозволяє виявити між ними відмінності і подібності, поглибити процес пізнання.82

Ознака, за якою проводиться розподіл на види, називається підставою класифікації. Оскільки характеристика судових доказів дається з різних сторін у зв'язку з багатогранністю цього юридичного поняття, то і класифікація доказів проводиться по декількох підставах. Виходячи зі змісту, одні ознаки служать підставою розподілу доказів як якості їх інформаційності, другі відображають специфіку процесуальної форми, тобто засобів доказування. Заключна ознака, яка відіграє важливу роль в інституті доказування - функціональне значення доказів у процесі доказування.

Класифікуючи докази, ми упорядковуємо і полегшуємо їх аналіз, звертаємо увагу на особливості дослідження і оцінки доказів залежно від того місця, яке вони зайняли в класифікованій системі. Це має як теоретичне, так і велике практичне значення,  дозволяє визначити шляхи найкращого практичного використання доказів, з урахуванням їх особливостей. Досліджуючи  юридичну літературу,  можна виділити такі основні підстави класифікації доказів:

За джерелом отримання даних

За способом формування (утворення)

За відношенням до встановлюваного факту

За способом повідомлення відомостей про факти

Важко не погодитись з тим фактом, що актуальність та важливість дослідження такої  класифікації доказів  безперечна, тому доцільно розглянути її в деталях.

За джерелом отримання даних.

Джерелом прийнято вважати певний об'єкт чи суб'єкт, на якому і (або) у свідомості якого знайшли відображення різні факти, що мають значення для справи.

По даній класифікації докази поділяються на особисті і речові. В результаті ми бачимо, що в одному випадку джерелом відомостей є людина, в іншому - предмет, річ. Пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, а також висновки експертів відносять до особистих доказів, а до речових доказів можна віднести предмети матеріального світу.

Докази з точки зору характеристики їх процесуальних форм, характеризуються традиційно по джерелу доказів. У теорії доказів немає єдиної думки в проведенні даного поділу.  Більшість науковців поділяють засоби доказування в залежності від того, чи є джерелом доказу людина або матеріальний об'єкт.

Окремі автори по-іншому класифікують засоби доказування по джерелу. Наприклад, К.С. Юдельсон до особистих доказам, крім пояснень сторін, третіх осіб, показань свідків і висновків експертів, відносить ще письмові докази. Він аргументує свою думку тим, що письмові докази завжди беруть свій початок від конкретних осіб, і не мають значення, що зміст закріплено на матеріальному об'єкті.83 Є.В. Васьковський також відносив письмові докази до особистих.84

С.В. Курильов, Г.Л. Осокіна, Харитонов Є.О.  класифікуючи докази по джерелу, крім особистих і речових доказів, виділяють третій підвид - змішані докази. До таких доказів автори відносять висновок експерта (експертів), факти впізнання, факти-результати слідчого експерименту, мотивучи свою точку зору тим, що процес формування змішаних доказів складається з двох частин. Інформація про факти витягується з двох джерел - особистого і речового. Експерт, на думку науковців вивчає, насамперед, речові докази, надані в його розпорядження, перетворює отримані з цього джерела докази, і сам стає джерелом нового доказу - висновку експерта.85 

Цюра Т.В. пропонує поділяти докази не тільки на особисті та речові, а й на отримані за допомогою технічних засобів і змішані. До особистих доказів пропонується віднести: пояснення сторін, третіх осіб, представників, заявників та заінтересованих осіб у справах окремого провадження, заявника та боржника у справах наказного провадження; показання свідків; висновки експертів; письмові докази, якщо при їх формуванні не застосовувались технічні прилади комп’ютерної техніки. Доречових доказів, на думку вченої, необхідно відносити ті речі, доказове значення яких у цивільному процесі не залежить від певних технічних та інших наукових знань і які можуть бути досліджені судом для отримання інформації, що матиме значення для вирішення справи. Докази, отримані за допомогою технічних засобів, пропонується виділити в самостійний вид через необхідність особливого ставлення до їх доказового значення. До них можна віднести: звуко- і відеозапис, фотографії, інформацію, отриману через Інтернет, комп’ютерні програми (бухгалтерські розрахунки, висновки експерта, що грунтуються в першу чергу не на його досвіді або знаннях, а на комп’ютерній обробці наданого матеріалу тощо). До змішаних пропонується зараховувати ті, які неможливо без певного наближення віднести до певного виду. Наприклад, суд або сторони може цікавити при дослідженні висновку експерта, на чому базується його висновок і якою мірою: чи він зроблений ним особисто; чи за допомогою певних

апробованих програм; чи перевірялись зроблені висновки за допомогою інших програм тощо.86

Особливістю особистих доказів є те, що носієм фактичних даних буде людина, яка повинна правильно сприймати інформацію, зберігати її в пам'яті і відтворювати сприйняте. Використання особистих доказів у процесі доказування вимагає врахування психологічних характеристик особистості, особливо різних форм інтересу в повідомленні фактичних даних. Так, наприклад сторона, що бере участь у справі, має юридичний інтерес у сприятливому результаті справи, тоді як свідок такого інтересу не має, але може мати іншу зацікавленість, викликану особистими відносинами з позивачем або відповідачем.

Досліджений матеріал, з даної класифікації доказів дозволяє зробити висновок, що розподіл доказів за джерелом отримання даних на особисті, речові та змішані представляється найбільш вдалим. На мою думку, такі докази  як висновки експертів, факти-результати слідчого експерименту та інші подібні докази, дійсно мають двоєдину природу, адже такі докази в процесі пізнання можливо віднести до обох попередніх класів (особистих та речових), розглядати відносно до кожного з класів окремо.

 За способом формування (утворення).

За способом формування докази поділяються на первинні і похідні. Підставою цього розподілу служить процес формування змісту доказів. Первинні докази (першоджерела) утворюються в результаті відображення якогось явища чи обставини у свідомості людини, або в результаті безпосереднього впливу шуканого факту на матеріальний носій інформації. Це початковий етап утворення доказів, інакше кажучі такий доказ містить інформацію, отриману «з перших рук». Такими доказами будуть показання свідка-очевидця, оригінал документа (наприклад, свідоцтво про шлюб, паспорт технічного засобу на автомобіль, розписка  про отримання грошей тощо), вм'ятини, що залишилися на предметі. Залишивши слід на предметі або у свідомості особи, факт об'єктивної дійсності може знайти подальше похідне віддзеркалення. Особа, яка безпосередньо сприйняло факт, може розповісти про нього іншим особам, очевидець якої-небудь події може записати свої враження в щоденнику, викласти в листі. Предмет, на якому залишені сліди, може бути сфотографований, знятий на кіноплівку і т.д. Похідними є докази, зміст яких відтворює відомості, отримані з інших джерел.

Такі докази утворюються в результаті опосередкованого впливу шуканого факту на матеріальний носій інформації.87 Похідними доказами будуть показання свідка, який дізнався про факт від іншої особи, копія якого-небудь документа, фотографії, що зафіксували будь-які сліди на поверхні предмета.

Похідні докази мають суттєве значення для правильного вирішення справи. А саме:

- похідні докази можуть служити необхідним засобом для виявлення первинних доказів. Наприклад, свідок дав показання про факти, про які довідався від іншої особи. Це похідний доказ, але з нього слідчий і суд взнають про особу, яка ці факти безпосередньо сприймала і допитують цю особу як свідка.

- похідні докази можуть служити засобом перевірки первинних доказів. Наприклад, свідок дав показання про факти, які він сприймав особисто. Це первинний доказ. Але якщо є дані, що свідок про ці факти розповів іншій особі, ця особа повинна бути викликана і допитана як свідок для того, щоб таким чином перевірити, чи те саме говорив перший свідок в приватній бесіді, що він показав на допиті, чи щось інше. Якщо свідок на допиті виклав якийсь факт інакше, ніж в бесіді, ця обставина може мати суттєве значення для оцінки його показань.

- похідні докази можуть замінити первинні докази, якщо останні втрачені, недоступні для слідчого. Наприклад, у справі про вбивство потерпілий перед смертю назвав присутнім особам прізвище вбивці. На допиті свідки показали, що потерпілий назвав прізвище вбивці. Без сумніву, що це похідні докази, але вони дуже суттєві і необхідні, оскільки на даний момент неможливо отримати показання потерпілого через його с смерть.

Якщо дійсний документ, який має значення для справи, знищений або загублений, доводиться користуватися його копією.

Похідні докази таять у собі можливість допущення помилки в процесі їх формування. При переході інформації про шуканий факт від одного носія до іншого найчастіше пов'язане з загрозою втрати або спотворення такої інформації. У зв'язку з цим в юридичній літературі зустрічаються думки, що такі докази часто менш достовірні, ніж початкові.88 Інші автори відзначають, що похідні докази не можна розглядати як докази другого сорту, і не слід робити висновок про те, що початкові докази більш достовірні, ніж похідні.89

Враховуючи обидва думки, слід виходити з того, що відповідно до ч. 2 ст. 212 ЦПК України «Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення». Тому суд не вправі відмовляти в залученні до матеріалів справи похідних доказів, посилаючись на те, що воно носить не первісний, а похідний характер.

Однак, потрібно брати до уваги, що  на практиці використання похідних доказів допускається, як правило, якщо подання первинних доказів неможливе або утруднене, а також для їх відшукання, перевірки та заповнення.

Тим н менш, у підсумку відповідно до ч. 3 ст. 212 ЦПК України суд повинен оцінювати належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Це  вказує на важливість  та перевагу доказів у сукупній якості, адже на практиці декілька похідних доказів у своїй сукупності, цілком здатні  спростувати  первинний доказ «не дуже сумлінного» аппонента.

За відношенням до встановлюваного факту.

Як наголошувалось вище, доказами є перш за все самі факти об”єктивної дійсності. Між тими фактами, які суд вже встановив, і тими, які потрібно ще встановити, існують певні зв”язки. В одних випадках зв”язки носять однозначний характер, і тоді ми маємо справу з прямим доказом. В інших випадках характер зв”язку багатозначний, і тому доказ є непрямим. Якщо по справі про встановлення батьківства відповідач посилається на те, що він на протязі півтора років не бачився з матір”ю дитини, факт його відсутності є прямим доказом виключення батьківства. Між цими фактами може бути тільки один зв”язок, і він носить негативний характер: один факт виключає інший.

Отже, прямим називається доказ, який має однозначний зв'язок з доказовим фактом. Такий доказ, навіть будучи взятим окремо, дає можливість зробити лише один-єдиний висновок про існування або про відсутність шуканого факту.  

Наприклад, по справі про відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки під управлінням особи К., суд встановив, що:

- потерпілий у момент спричинення шкоди знаходився в стані сп”яніння;

- наїзд на потерпілого відбувся поза зоною пішохідного переходу, на проїжджій частині дороги, захищеній від пішохідної доріжки спеціальним парканом;

- в результаті різкого гальмування, зробленого водієм, відбулося зіткнення декількох машин.

Кожний з вказаних фактів сам по собі не підтверджує вини самого потерпілого, але в сукупності вони дають підстави для висновку про наявність грубої недбалості в його діях. З приведеного прикладу видно, що використання непрямих доказів обумовлено необхідністю використання декількох фактів, які створюють замкнутий ланцюг. Але не завжди вдається створити подібний ланцюг і зробити висновок про існування шуканого факту. Тоді непрямий доказ може мати значення для суду як орієнтир, що направляє увагу суду на недосліджену ділянку справи. Будь-який доказовий факт, що грає роль як прямого, так і непрямого доказу, повинен бути достовірно встановлений судом. Проте якщо достовірність прямого доказу обумовлює і достовірність шуканого факту, з яким прямий доказ знаходиться в однозначному зв”язку, достовірність непрямого доказу прямо не забезпечує достовірності шуканого факту, для визнання достовірності якого необхідний ланцюг (система) декількох непрямих доказів. І в цьому полягає відмінність прямих доказів від непрямих, що вимагає від суду підвищеної уваги до збирання, дослідження і оцінки непрямих доказів.

Виходячи з вказаного,  характерною особливістю непрямого доказу є неможливість встановлення істини у справі на підставі одного окремо взятого непрямого доказу. З урахуванням цього, Ю.К. Осиповим були локанічно сформульовані наступні правила для роботи з непрямими доказами:

1. для встановлення наявності чи відсутності шуканого факту необхідно використовувати не один, а кілька непрямих доказів;

2. достовірність кожного з непрямих доказів не повинна викликати сумнівів;

3. сукупність використовуваних судом непрямих доказів повинна бути такою, на підставі якої можна було б зробити один-єдиний висновок про наявність чи відсутність шуканого факту.

Непрямі докази широко застосовуються в судовій практиці по цивільних справах як у тих випадках, коли у справі немає прямих доказів, так і в тих, коли вони недостатні.90

Значення таких доказів, на думку Ю.К. Осипова, полягає в тому, що:

1. вони можуть використовуватися судом в якості самостійного засобу встановлення істини у справі за умови дотримання вищевказаних правил;

2. вони можуть використовуватися судом для підтвердження достовірності прямих доказів або, навпаки, для їх спростування;

3. незважаючи на те, що встановлення істини у справі одиничних непрямих доказів недостатньо, вони, тим не менш, допомагають суду визначитися, в якому напрямку слід дослідити обставини справи, щоб встановити істину.

Васільєв С.В. отмечает "практичне значення поділу доказів на прямі і непрямі полягає в тому, що:

а) відмінність між цими доказами враховується сторонами та представниками при збиранні доказів. Непрямі докази повинні бути в такому обсязі, щоб була можливість виключення всіх припущень, що випливають з них, крім одного;

б) наявність прямих доказів не виключає можливості спростування їх змісту, тому вимога всебічності дослідження всіх обставин у справі має виконуватися судом і за наявності прямих доказів;

в) природа прямих і непрямих доказів впливає на зміст судового доказування: використання непрямих доказів подовжує шлях доказування, вводить для суду додаткові проміжні сходинки на шляху до вирішення основних питань справи.91

Торкаючись, дискусійного питання пріоритету в даній класифікації доказів, придержуюсь тієї-ж позиції, висловленої щодо попередньої класифікації, а саме: за своєю значимістю непрямі докази не поступаються прямим, хоча їх використання є більш складним, ніж використання прямих доказів. Так, щодо прямих доказів основне завдання суду полягає в тому, щоб перевірити і встановити їх достовірність. Якщо достовірність встановлена, то подальше використання прямого доказу не представляє труднощів, так як шуканий факт прямо підтверджується або спростовується. Що ж стосується непрямих доказів, то після перевірки їх достовірності виникає завдання дослідження всіх версій, всіх можливих висновків, які на його основі можна побудувати. Для цього непрямий доказ необхідно досліджувати в сукупності з усіма іншими доказами і обставинами у справі, з тим, щоб звести всі факти в єдину систему, відновлює картину подій. Все це вимагає від суду особливого ретельного аналізу всіх матеріалів справи.

За способом повідомлення відомостей про факти.

М.К. Треушников пропонує також класифікувати судові докази за такою ознакою, як суб'єкту їх подання.

Так, при розгляді та вирішенні позовних справ завжди беруть участь дві сторони з протилежними правовими інтересами, кожна з яких зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ч.1 ст. 60 ЦПК). Залежно від того, хто представляє докази в обгрунтування своєї правової позиції і зобов'язаний їх представляти, докази можуть бути розділені на:

1. докази представлені на підтвердження підстави позову;

2. докази, представлені в обгрунтування заперечень проти позову.92

Залежно від результату оцінки доказів судом, тобто з точки зору можливості використання доказів як засобів обґрунтування кінцевих висновків суду, докази можуть ділитися на:

1. достатні;

2. недостатні;

3. достовірні;

4. недостовірні.

Г.Л. Осокіна наводить класифікацію судових доказів за формою залучення в судовий процес інформації про шукані факти і виділяє наступні види доказів: пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, висновок експерта, письмові та речові докази, аудіо- та відеозаписи.93

Виділяючи специфічний порядок розгляду і вирішення справ окремого провадження, С.Я.Фурса пропонує розширити загальноприйняту систему класифікації доказів шляхом доповнення новою підставою для класифікації, а саме, за характером зв’язку доказу з предметом доказування. На думку вченої, доцільно виділити два види доказів: 1) предметні докази – будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність даного факту, безпосередньо пов’язані з предметом доказування та які залежать від мети встановлення певного факту; 2) додаткові докази – безспірні фактичні дані, які надаються суду та необхідні для підтвердження, що встановлюваний факт матиме юридичне значення і немає іншої можливості його встановити. Така класифікація може бути поширена й на справи позовного провадження та на випадки перегляду судових рішень в апеляційній та касаційній інстанціях. Тобто при оскарженні рішень або ухвал суду будуть розглядатись обставини, які виникли в цивільному судочинстві при розгляді справ по суті судами першої інстанції і які безпосередньо пов’язані із застосуванням норм процесуального права.94


Висновки

У даній роботі, згідно поставленим цілям, була зроблена спроба проаналізувати правову природу доказів, для чого в першу чергу було приділено увагу існуючій проблемі визначення поняття доказів у цивільному процесі. Для вивчення даної проблеми в роботі були зіставлені існуючі думки вчених, наведено їх позиції і обґрунтування точок зору, що дозволило більш широко розглянути поняття доказів, та надало можливість виокреслити основні властивості  їх сутньості, та скласти найбільш ємне, на думку автора  поняття судових доказів в цивільному процесі. Так,  судові докази - це фактичні дані (відомості), що володіють властивістю належності, здатні прямо чи опосередковано підтвердити факти, що мають значення для правильного вирішення судової справи, які виражені в передбаченій законом процесуальній формі (засобах доказування), а також отримані та досліджені в строго встановленому процесуальним законом порядку.

 У роботі також було приділено особливу увагу класифікації доказів і засобів доказування, вказані існуючі проблеми в даній частині досліджуваної теми. Незважаючи на те, що серед учених не виникає спорів щодо підстав класифікації, існують розхожі думки в самих класифікаціях. Дані думки дійсно викликають інтерес, оскільки кожну з них досить обгрунтовано, а з можливими нововведеннями в цивільне процесуальне законодавство, в даному випадку пов'язаними в появою нових засобів доказування виникнуть і нові складнощі з їх класифікацією.

Досліджений матеріал, класифікації доказів за джерелом отримання даних дозволяє зробити висновок, що розподіл доказів на особисті, речові та змішані представляється найбільш вдалим. На мою думку, такі докази  як висновки експертів, факти-результати слідчого експерименту та інші подібні докази  мають двоєдину природу, адже такі докази в процесі пізнання можливо віднести до обох попередніх класів (особистих та речових), розглядати відносно до кожного з класів окремо.

Також з’ясовано, що суд повинен оцінювати належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Це  вказує на важливість  та перевагу доказів у сукупній якості, адже на практиці декілька похідних доказів у своїй сукупності, цілком здатні  спростувати  первинний доказ «не дуже сумлінного» аппонента.

Торкаючись, дискусійного питання пріоритету в класифікації доказів за віношенням до встановлюваного факту, на мою за своєю значимістю непрямі докази не поступаються прямим, хоча їх використання є більш складним, ніж використання прямих доказів.

Останнім часом в українській юридичній літературі зустрічаються висловлювання про необхідність визначення нового самостійного напряму дослідження, який називатиметься "доказовим правом" або "теорією доказів". Деякі вчені цей напрям дослідження вважають доволі перспективним, проте дискусійним є питання застосування саме таких назв. З цього приводу слід зауважити, що некоректно вживати термін "доказове право", оскільки в разі звернення позивача до суду він зобов’язаний довести своє право. А позиція відповідача в порушеній справі в основному пасивна, якщо він не заперечує проти позовних вимог або не звертається до позивача із зустрічним позовом. Отже, загалом в цивільному процесі у зв’язку із порушенням цивільної справи виникатиме обов’язок доказування, а не право.

Можна погодитись з позицією провідних науковців, які також звертають увагу на процесуальні правовідносини та цивільний процес, а також встановлюють його характерні особливості. Так, в процесуальній формі здійснюється не тільки судова діяльність, а й діяльність інших юрисдикційних органів.

Але разом із тим, законодавча інституалізація різновидностей юридичних процесів (у тому числі, нотаріального), не означає уніфікованості процесуального порядку вирішення юридичних справ, оскільки діяльність з захисту права в різних формах юрисдикції неоднакова за своїм характером, завданнями і цілями. На підтвердження цієї позиції можна навести модель нотаріального (юрисдикційного) процесу, якому властиві стадії суттєво відмінні від стадій судочинства .

  При вивченні окремих засобів доказування, крім викладу основних положень про них, були також відзначені різні точки зору авторів, щодо їх сутності та застосування в конкретних процесах.

Дійсно, сучасна теорія доказів фактично залишається нерозвиненою, оскільки правознавці, в своїй переважній більшості, далекі від останніх досягнень науки в галузі техніки, різних технологій, медицини тощо. Але це положення також неможливо вважати загальним правилом, оскільки останнім часом з’являються юридичні видання, що знаходяться на межі останніх досягнень комп’ютерних технологій та права. Але цей приклад – більш виняток із правила, ніж правило. Тому, на мій погляд, одним із перспективних напрямів майбутніх досліджень будуть спільні дослідження фахівців правознавців з провідними фахівцями природничих наук, спрямовані на вивчення новітніх доказів. Спільні дослідження на межі природничих та правових дисциплін мають призвести до суттєвого розвитку саме теорії доказів, а не процесу доказування, над удосконаленням якого мають працювати теоретики та практики-правознавці. Тому вважається доцільним існування такого напрямку досліджень як «теорія доказів.»

Водночас юридична наука повинна мати безпосередні зв’язки із практикою та законодавством. Виходячи з аналізу достатності доказів, даної норми, хоча б, в широкому сенсі, дуже не вистачає в ЦПК

Цікавим представився питання про оцінку такого, досить специфічного засобу доказування, як пояснення сторін і третіх осіб, особливо такого виду пояснень як визнання. Вивчення інституту судових доказів займає важливу роль в сучасній науці цивільного процесуального права, таке вивчення має як теоретичне, так і велике практичне значення, оскільки неправильне розуміння доказів, їх класифікації, специфіки і меж застосування окремих засобів доказування, тягне за собою необгрунтовані висновки суду про конкретні правовідносинах, тобто призводить до судових помилок. Навпаки глибокі знання про судові докази гарантують правильне, своєчасне і процесуально економне розгляд справ, що повністю відповідає прагненням науки, законодавця та судової влади.

Таким чином, необхідність систематизації інформації зумовлює потребу групувати окремі напрями досліджень не тільки за звичними і базисними для правової науки галузями: галузь, підгалузь, міжгалузевий інститут, інститут.

В певних галузях права інформація може бути систематизована без суттєвих утруднень, оскільки вона є специфічною (наприклад, в основному нормативному акті зібрана вся інформація про судоустрій в Україні), тому окремі інформаційні блоки, належність яких до певної галузі права буває важко встановити, можна вважати або граничними, або спільними для декількох галузей права.

Загалом же, вважається, що більш сприятливим для розвитку теорії доказів є різнобічні підходи до її розвитку. Наприклад, самостійне дослідження таких вузьких питань як докази по окремих категоріях справ, окремі принципи доказування тощо мають позитивне значення для розвитку правової науки і, зокрема, цивільного процесу, але багато робіт так і залишається на рівні вивчення окремого питання і не мають логічного продовження в глобальних теоретичних дослідженнях, а їх результати не узагальнюються.


Список використаних джерел.

Нормативні акти:

  1.  Конституция Украины: Принята на V сессии Верховной Рады Украины 28 июня 1996 г. // Ведомости Верховной Рады Украины. – 1996. - № 30. – ст. 141.
  2.  Цивільний Кодекс України // Відомості Верховної Ради України (ВВР) 2003, №№ 40-44, ст.356.
  3.  Гражданский процессуальный кодекс Украины от 18 июля 1963 г. // Ведомости Верховного Совета УССР. – 1963. - № 30. – ст. 464.; Ведомости Верховной Рады УССР. – 1981. - № 5. – ст. 69.; Ведомости Верховной Рады Украины. – 1996. - № 44. – ст. 217.
  4.  Цивільний процесуальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України (ВВР) .2004 - № 40-41, 42, ст.492
  5.   Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України (ВВР) 2001, №№ 25-26., ст.131.
  6.     Про судоустрій  а статус суддів Закон України // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2010, № 41-42, № 43, № 44-45, ст.529
  7.    Про судову експертизу. Закон України // Відомості Верховної Ради України (ВВР) 1994, № 28, ст.232.
  8.  Про захист прав споживачів. Закон України // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1991, N 30, ст.379.
  9.  Про адвокатуру та адвокатську діяльність. Закон України //   Відомості Верховної Ради (ВВР), 2013, № 27, ст.282
  10.  Про нотаріат, Закон України від //   Відомості Верховної Ради (ВВР), 1993, № 39, ст. 383.
  11.  Наказ Міністерства юстиції України «Про затвердження Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз» від 8 жовтня 1998 р. № 53/5 - № 46.
  12.  Наказ Міністерства Юстиції України  , «Про затвердження Інструкції про порядок  виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення  документів, отримання доказів та визнання і  виконання судових рішень». – 2008 -  N 1092/5/54
  13.  Ухвала Верховного Суду України № 2312136 у справі про захист прав споживача // Єдиний державний реєстр судових рішень України - 2008  -№ 6-6046св08.  
  14.  Постанова Пленуму Верховного Суду України "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції" – 2009 - № 2 
  15.  Поставнова Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 р. № 14 // Вісник Верховного Суду України. – 2010. – № 1.
  16.  Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12 червня 2009 р. № 2 // Вісник Верховного Суду України. – 2009. – № 8.
  17.  Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду» від 12 червня 2009 р. № 5 // Вісник Верховного Суду України. – 2009. – № 7
  18.  Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» від 15 травня 2006 р. № 3 // Вісник Верховного Суду України. – 2006. – № 6..
  19.  Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції» від 21 грудня 1990 р. № 9
  20.  Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 р. № 9

Література:

  1.  Анісімов А.Л. Доказательтсва і доведення під час судового розгляду трудових спорів / / Трудове право. 2006. № № 10, 11.
  2.  Алімова Н.А. Участь громадянина у цивільному процесі / Підготовлено для Системи Консультантплюс. 2006.
  3.  Арбитражный процесс. / Под ред. М.К. Треушникова. М., 1997
  4.  Бабенко В.В. Належність та допустимість доказів в господарському процесі. // Вісник Академії адвокатури України. – 2006. – Випуск 5.
  5.  Белкин А.Р. Теория доказывания в уголовном судопроизводстве. - М.: Норма, 2005. - 528 с.
  6.  Бичкова С.С., Бобрик В.І., Ізарова І.О. та ін. Цивільне процесуальне право України: Навчальний посібник / За заг. ред. С.С. Бичкової. – 2-ге вид., доповн. і переробл. – К.: Атіка, 2007. – 404 с.
  7.  Васьковский Е. В. Учебник гражданского процесса (2-е изд. – М., 1917). Извлечения // Гражданский процесс. Хрестоматия / Под ред. М. К. Треушникова. – М.: Городец, 2005.
  8.  Васильєв С.В. Доказування та докази по справах про відшкодування шкоди, завданої особі: Навч. посібн. – Х.: Факт, 2000.
  9.  Власов А.А. Исследование вещественных доказательств по гражданским делам // Советская юстиция – 1987, № 3.
  10.  Гамбаров Ю. С. Курс лекцій (1894–1895) // Гражданский процесс: Хрестоматия / Под ред. М. К. Треушникова. – М.: Городец, 2005.
  11.  Гордейчик А.В. Допустимость доказательств в гражданском и арбитражном процесах. – Хабаровск: Риотип. – 2000. – 131 с
  12.  Гражданский процесс: учебник /под ред. проф. Комарова В.В. - X.: ООО "Одиссей", 2001. - 704 с.
  13.  Гражданский процесс. Учебник. Издание 3-е, переработанное и дополненное / под ред. В.А. Мусина, Н.А. Чечиной, Д.М. Чечета – М.: ПБОЮЛ Гриженко Е.М., 2000
  14.  Гражданский процесс / под ред. Мусина В. В., Чечиной Н. Р., Чечота Ю. М. – М., 1996
  15.  Гражданский процесс: Учебник под ред. М.С. Шакарян. – М.: Юридическая литература, 1993.
  16.  Гражданский процесс: Учебник / Под ред. М.К. Треушникова. — М.: ООО «Городец-издат», 2003
  17.  Гуреев Ю.В. О понятии судебных доказательств // Советское государство и право, 1996 № 8 С.58;
  18.  Гражданский процесс. Учебник. 3-е издание, исправленное и дополненное // под ред. проф. М.К. Треушникова – М.: ООО «Городец-издат», 2000.
  19.  Гражданское процессуальное законодательство (комментарий) / под ред. Юкова М. К. – М.: Юридическая литература., 1991.
  20.  Звягинцева Л. М., Плюхина М. А., Решетникова И. В. Доказывание в судебной практике по гражданским делам. Учебно-практическое пособие. – М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА. М, 1999.
  21.  Захарова О.С.. Забезпечення доказів у цивільній справі та засобів доказування (порівняльний аналіз цивільного процессуального законодавства Росії та України) // Адвокат, № 3 (36) 2003. – С.30.
  22.  Давтян А.Г. Экспертиза в гражданском процессе. М., 1995.
  23.  Жуков Ю.М. Судебная экспертиза в советском гражданском процессе. М., 1965.
  24.  Коломыцев В.И. Письменные доказательства по гражданским делам. М., 1978.
  25.  Курылев С.В. Основы теории доказывания в советском правосудии. – Минск, 1969
  26.  Курс советского гражданского процессуального права. Т.1., Теоретические основы правосудия по гражданским делам, - М.: Издательство «Наука», 1981
  27.  Коментар до ЦПК Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 т. / Заг. ред. С.Я. Фурси. - К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2006. - Т.1, 912 c.
  28.  Кравчук В.М., Угриновська О.І. Науково-практичний коментар Цивільного процесуального кодексу України. – К.: Істина, 2006. – 944 с.
  29.  Клейман А. Ф. Основные вопросы теории доказательств в советском гражданском процессе // Академический юридический журнал. Иркутск. – М., 1950.
  30.  Луспеник Д. Застосування у судовій практиці доказових презумпцій та фікцій у системі розподілу обов’язків з доказування за новим ЦПК України / Право України, 2005 р., № 8.
  31.  Люблинский П. И.. Введение к книге Д. Стифена "Очерк доказательственного права". Санкт-Петербург: Сенатская типография. — 1910. - 148 с.
  32.  Лазько О.М. Докази та засоби доказування у цивільному процесі. // Юриспруденція. Теорія і практика. – 2008. - №5(43).
  33.  М.В. Амельченко, Лекции по гражданскому процессуальному праву./ http://www.0zd.ru/gosudarstvo_i_pravo/osnovy_grazhdanskogo_processa.htm
  34.  Матюшин Б.Т. Общие вопросы оценки доказательств в судопроизводстве. - Хабаровск: Хабаровская высшая школа МВД СССР, 1987. - 70 с.
  35.   Михеєнко М. М. Порівняльне судове право : підручник / Михеєнко М. М., Молдован В. В., Радзієвська Л. К. – К. : Либідь, 1993. – 328 с. 
  36.  Молчанов В. В. Свидетели и свидетельские показания в гражданском судопроизводстве / Молчанов В. В. – [2-е изд.]. – М. : Издательский Дом «Городец», 2010. – 432 с.
  37.  Мусин В. А. Гражданский процесс : учебник / Мусин В. А., Чечина Н. А., Чечот Д. М. – [3-е изд., перераб. и доп.]. – М. : ПБОЮЛ Гриженко Е. М., 2000. – 544 с.
  38.  Масюк В. В. Презумпції і преюдиції в цивільному судочинстві : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : 12.00.03 «Цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / В. В. Масюк. – Харків, 2010. – 25 с.
  39.  Науково-практичний коментар до Цивільного процесуального кодексу України / В. М. Кравчук, О. I. Угриновська. - 2-ге вид., перероб. і допов. - X. : Фактор, 2010. - 786 с.
  40.  Осипов. Ю.К. Основные признаки судебных доказательств. Труды Свердловского юрид. Ин-та. Вып. 8. 1968.Омельченко М. П. Принцип об’єктивної істини у цивільному процесі. – Автореф. дис. канд. юрид. наук. – К. 1996 р.
  41.  Пучинский В.К. Признание стороны в советском гражданском процессе. М., 1955
  42.  Резниченко И.М. Установление достоверности и силы доказательств по гражданским делам // Учен. зап. Дальневосточного университета. 1969
  43.  Ратушна Б. П. Предмет доказування та його види у цивільному процесі України / Актуальні питання реформування правової системи України: Зб. наук. ст. за матеріалами 4-ї Міжнар. наук.-практ.конф., Луцьк, 2007 р., 1-2 черв.: у 2-х т./ Уклад. Т. Д. Климчик, І. М. Якушев. – Луцьк: РВВ «ВЕЖА» Волин.держ.ун-ту ім. Лесі Українки, 2007. – Т. І. – 506 с.
  44.  Ратушна Б.П. Обставини, що не потребують доказування в цивільному процесі України // Університетські наукові записки, 2006, № 3
  45.  Решетникова И.В. Доказывание в гражданском процессе: учеб. - практ. пособие. - М.: Издательство Юрайт; ИД Юрайт, 2010 - 503 с.
  46.  Советский гражданский процесс, Л.,1984, с.,135 (автор главы Д.М.Чечот);
  47.  Советский гражданский процесс /Под ред. А.А. Добровольского и А.Ф. Клеймана.; М.: 1956.
  48.  Советский гражданский процесс / Под ред. М.А. Гурвича/, - М., 1975.
  49.  Смышляев Л.П. Предмет доказывания и распределение обязанностей по доказыванию в советском гражданском процессе. – М., 1961.
  50.  Сібільов Д. Окремі питання доказування в ЦПК України / Право України, 2007 р., № 5.
  51.  Сахнов Т.В. Регламентация доказательств й доказывания в гражданском процессе // Государство и право. - 1993. - № 7.
  52.  Треушников М.К. Судебные доказательства. – М.: Городець, 1999.
  53.  Треушников М.К. Относимость и допустимость доказательств в гражданском процессе. – М.: Юридическая література, 1981. – 96 с.
  54.  Треушников М.К. Гражданский процесс.  – М.: ООО Городец-издат, 2003. – 720 с.
  55.  Треушников М.К.. Судебные доказательства. М.: ОАО «Издательский дом «Городец», 2004 г.
  56.  Фурса С.Я., Цюра Т.В. Докази і доказування у цивільному процесі: Науково-практичний посібник. - К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2005. -256 с.
  57.  Фарковець М. Поняття та особливості доказів і доказування у цивільному процесі. // Юридичний журнал. - №5.
  58.  Фокіна М.А. Оцінка доказів в цивільному процесі / / Арбітражний і цивільний процес. № 4. 2007. С. 58
  59.  Харитонов Є.О. Цивільний процес України: Навч. посібник. -- К.: Істина, 2012. 472 с
  60.  Цивільний процес України: Підручник / За ред. Ю.С. Червоного. – К.: Істина, 2007. – 392 с.
  61.  Цивільне процесуальне право України: Підручник для юрид. вузів і фак. / В.В. Комаров, В.І. Тертишніков, Є.Г. Пушкар та ін.; За ред. В.В. Комарова. – Харків: Право, 1999. – 592 с.
  62.  Цивільний процес України: академічний курс; [за ред. С.Я. Фурси]. – К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2009. – 848 с.
  63.  Цивільний процес: підручник / Под ред. М.К. Треушнікова. ВАТ "Видавничий Дім" Городець ". 2007. С. 126
  64.  Цивільне процесуальне право України: Академічний курс. – К., Ін Юре, 2005.
  65.  Чечот Д.М., Новиков Е.Ю. Судебные доказательства. В кн. Гражданский процесс. - М.: Проспект, 1998.
  66.  Чорнооченко С.І. Цивільний процес: Вид. 2-ге, перероб. та доп.: Навчальний посібник. – Київ: Центр навчальної літератури, 2005. – 472 с.
  67.  Штутин Л. Я. Предмет доказывания в советском гражданском процессе // Академический юридический журнал. Иркутск. – М., 1963.
  68.  Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України: Академічний курс: Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. - К.:Концерн "Видавничий Дім "Ін Юре", 2005 - 624 c.
  69.  Штефан М. Й. Судове рішення. – К., 1970.
  70.  Шак X. Международное гражданскоє процессуальное право. - М.: БЕК, 2001.
  71.  Штефан М. Й. Цивільний процес. – К.: Ін Юре., 1997
  72.  Юдельсон К.С. Судебные доказательства и практика их использования в советском гражданском процессе. М., 1956.
  73.  Юдельсон К. С. Советский гражданский процесс. – М.: Госюриздат., 1956.
  74.  Якимов П.П. Письменные доказательства в практике арбитража. М., 1959.
  75.  Ярков В.В./ Гражданский процесс: учебник для вузов. -  М.: Волтерс Клувер, 2009

1 Відомості Верховної Ради (ВВР), 2010, № 41-42, № 43, № 44-45, ст2.

2 Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 р. № 9,  п.8

3 Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про посилення судового захисту прав і свобод людини і громадянина» від 30.05.1997 № 7, п.2

4 Цивільний процесуальний кодекс України: Кодекс від 18.03.2004 [станом на 06.11.2014] // Відомості Верховної


Ради України. – 2004. - 1618-15. – ст.57

5 Васьковский Е.В.. Xрестоматия по гражданскому процессу. М., 2009. С. 126-127.

6 Треушников М.К. Судебные доказательства. С. 55

7 Треушников М.К. Судебные доказательства. С. 56-67.

8 Азаревич Д.И. Судоустройство и судопроизводство по гражданским делам. 2008. С. 28.

9 Абрамов С.Н. Гражданский процесс. М.. 2010. С. 68

10 Xутыз М.X. Общее положение гражданского процесса. Историко-правовое исследование. М., 2004. С. 88.

11 Мусин В.А. Гражданский процесс. М., 2010. С. 187.

12 Шакарян М.С. Гражданское процессуальное право России М., 2010. С. 146-147.

13 Сахнов Т.В. Регламентация доказательств й доказывания в гражданском процессе // Государство и право. - 1993. - № 7.  - . 27.

14 Молчанов В.В. Собирание доказательств в гражданском процессе М., 2008.С. 13

15 Треушников М.К. Судебные доказательства. М.. 2009. С. 84-85.

16 Цивільний процес: Навч. посіб. / за ред. Ю.В. Білоусова.-К.: Прецедент, 2005 .- с. 117

17 Юдельсон К.С. Судебные доказательства и практика их использования в советском гражданском процессе. М., 1956. – С.129-132.

18 Советский гражданский процесс /Под ред. А.А. Добровольского и А.Ф. Клеймана. С.157; Советский гражданский процесс /Под ред. М.А. Гурвича. С. 153.

19 Треушников М.К. Судебные доказательства. М.: Издательство  «Городец», 1999, С. 175.

20 Пучинский В.К. Признание стороны в советском гражданском процессе. М., 1955. С.30.

21 Юдельсон К.С. Проблема доказывания в советском гражданском процессе. - М.: Политиздат, 1951. - с. 207-208

22 Юдельсон К.С. Судебные доказательства и практика их использования в советском гражданском процессе. М., 1956. С.132.

23 Треушников М.К. Судебные доказательства. М.: Издательство  «Городец», 1999, С.180.

24 Там же С.181.

25 Юдельсон К.С. Судебные доказательства и практика их использования в советском гражданском процессе. М., 1956. С.147.

26 Гражданский процесс. / Под ред., К.С.Юдельсона. 1972. С. 187

27 Пучинский В.К. Признание стороны в советском гражданском процессе. 1953. С. 62.

28 Курылев С.В. Основы теории доказывания в советском правосудии. Минск, 1969. С.116, 123.

29 Треушников М.К. Судебные доказательства. М.: Издательство  «Городец», 1999, С.198.

30 Гражданский процесс. Учебник /под ред. Проф. Комарова В.В./, - Х.: ООО «Одиссей», 2001. – С.242; Юдельсон К.С. Судебные доказательства и практика их использования в советском гражданском процессе. М., 1956. С.195.

31 Гражданский процесс. Учебник /под ред. Проф. Комарова В.В./, - Х.: ООО «Одиссей», 2001. – С.242

32 Треушников М.К. Судебные доказательства. М.: Издательство  «Городец», 1999, С. 213.

33 Арбитражный процесс. / Под ред. М.К. Треушникова. М., 1997. С.155-156.

34  Коломыцев В.Н. Письменные доказательства по гражданским делам. М.: «Юридическая литература», 1978. – С.15.

35 Треушников М.К. Относимость и допустимость доказательств в гражданском процессе. М.: «Юридическая литература», 1981 С.45, 69.

36Коломыцев В.Н. Письменные доказательства по гражданским делам. М.: «Юридическая литература», 1978. – С.15.

37 Якимов П.П. Письменные доказательства в практике арбитража. М., 1959. С. 45.

38 Коломыцев В.И. Письменные доказательства по гражданским делам. М., 1978. С.25

39 М.К. Треушников. Судебные доказательства. М.: ОАО «Издательский дом «Городец», 2004 г. С.231.

40 Власов А.А. Исследование вещественных доказательств по гражданским делам // Советская юстиция – 1987, № 3. С.51.

41 Закон України «Про судову експертизу» від  25 лютого 1994 року //Відомості Верховної Ради (ВВР), 1994, N 4038-12, ст.232

42 Сахнова Т.В. Экспертиза в суде по гражданским делам. М., 1997. С.16.

43 Давтян А.Г. Экспертиза в гражданском процессе. М., 1995. С. 17.

44 Жуков Ю.М. Судебная экспертиза в советском гражданском процессе. М., 1965. С. 9.

45 Треушников М.К. Судебные доказательства. М.: Издательство  «Городец», 1999, С. 250.

46 Треушников М.К. Судебные доказательства. М.: Издательство  «Городец», 1999, С. 253.

47 Постановление Пленума Верховного Суда Украины «О судебной экспертизе по уголовным и гражданским делам» № 8 от 30.05.1997 года п. 17.

48 Цивільний процес України: Підручник / За ред. Ю.С. Червоного. – К.: Істина, 2007. –  с. 142-144.

49 Гордейчик А.В. Допустимость доказательств в гражданском и арбитражном процесах. – Хабаровск: Риотип. – 2000. –с 43.

50 Цивільне процесуальне право України: Підручник для юрид. вузів і фак. / В.В. Комаров, В.І. Тертишніков, Є.Г. Пушкар та ін.; За ред. В.В. Комарова. – Харків: Право, 1999. –  с193.

51 Чорнооченко С.І. Цивільний процес: Вид. 2-ге, перероб. та доп.: Навчальний посібник. – Київ: Центр навчальної літератури, 2005. –с 171.

52 Цивільний процес України: академічний курс; [за ред. С.Я. Фурси]. – К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2009. –с 323.

53 Бичкова С.С., Бобрик В.І., Ізарова І.О. та ін. Цивільне процесуальне право України: Навчальний посібник / За заг. ред. С.С. Бичкової. – 2-ге вид., доповн. і переробл. – К.: Атіка, 2007. –с 117.

54 . Треушников М.К. Гражданский процесс.  – М.: ООО Городец-издат, 2003. –с 175.

55 Треушников М.К. Относимость и допустимость доказательств в гражданском процессе. – М.: Юридическая література, 1981. – с 26.

56 Цивільний процес України: академічний курс; [за ред. С.Я. Фурси]. – К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2009. –с 326.

57 Цивільний процес України: академічний курс; [за ред. С.Я. Фурси]. – К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2009. –с 326.

58 Цивільне процесуальне право України: Підручник для юрид. вузів і фак. / В.В. Комаров, В.І. Тертишніков, Є.Г. Пушкар та ін.; За ред. В.В. Комарова. – Харків: Право, 1999. –с 194

59 . Треушников М.К. Гражданский процесс.  – М.: ООО Городец-издат, 2003. – с 176.

60 Кравчук В.М., Угриновська О.І. Науково-практичний коментар Цивільного процесуального кодексу України. – К.: Істина, 2006. –с 203.

61 Треушников М.К. Относимость и допустимость доказательств в гражданском процессе. – М.: Юридическая література, 1981. – с 61.

62 Гордейчик А.В. Допустимость доказательств в гражданском и арбитражном процесах. – Хабаровск: Риотип. – 2000. – с 95

63 Бабенко В.В. Належність та допустимість доказів в господарському процесі. // Вісник Академії адвокатури України. – 2006. – Випуск 5. – с.66.

64 . Коментар до ЦПК Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 т. / Заг. ред. С.Я. Фурси. - К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2006. - Т.1, c 555.

65 Науково-практичний коментар до Цивільного процесуального кодексу України / В. М. Кравчук, О. I. Угриновська. - 2-ге вид., перероб. і допов. - X. : Фактор, 2010. -  с 476.

66 Люблинский П. И.. Введение к книге Д. Стифена "Очерк доказательственного права". Санкт-Петербург: Сенатская типография. — 1910. -  с 34-36.

67 Коментар до ЦПК Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 т. / Заг. ред. С.Я. Фурси. - К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2006. - Т.1, c 555.

68 Ухвала Верховного Суду України № 2312136 у справі про захист прав споживача № 6-6046св08 від 27 серпня 2008 року // Єдиний державний реєстр судових рішень України // www.reyestr.court.gov.ua.

69 Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України: Академічний курс: Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. - К.:Концерн "Видавничий Дім "Ін Юре", 2005 – c 299.

70 Науково-практичний коментар до Цивільного процесуального кодексу України / В. М. Кравчук, О. I. Угриновська. - 2-ге вид., перероб. і допов. - X. : Фактор, 2010. -  с  186.

71 Постанова Пленуму Верховного Суду України "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції" № 2 від 12 травня 2009 року, п 28 .

72 Белкин А.Р. Теория доказывания в уголовном судопроизводстве. М.: Норма, 2005. -  с 370.


Решетникова И.В. Доказывание в гражданском процессе: учеб. - практ. пособие. - М.: Издательство Юрайт; ИД Юрайт, 2010 -  с 93.

73 Фурса С.Я., Цюра Т.В. Докази і доказування у цивільному процесі України: Науково-практичний посібник. (Серія: Процесуальні науки) - К.: Видавець Фурса С.Я., КНТ, 2005. –с 191.

74 Решетникова И.В. Доказывание в гражданском процессе: учеб. - практ. пособие. - М.: Издательство Юрайт; ИД Юрайт, 2010 –с 94.

75 Коментар до ЦПК Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 т. / Заг. ред. С.Я. Фурси. - К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2006. - Т.1, c 555

76 Справочник по доказыванию в гражданском судопроизводстве / под. ред. И.В. Решетниковой. - 4-е узд., перераб. - М.: Норма, 2007. – с 26.

77 Васильєв С.В. Цивільний процес: Навчальний посібник. - X.: ТОВ "Одіссей", 2008. -  с 150.

78 . Гражданский процесс: учебник /под ред. проф. Комарова В.В. - X.: ООО "Одиссей", 2001. -  с 232.

79 Науково-практичний коментар до Цивільного процесуального кодексу України / В.М. Кравчук, О.І. Угриновська. - 2-ге вид., перероб. і допов. - Х.: Фактор, 2010. – с 477.

80 Матюшин Б.Т. Общие вопросы оценки доказательств в судопроизводстве. - Хабаровск: Хабаровская высшая школа МВД СССР, 1987. – с 42.

81 Постанова Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції" N 9 від 21 грудня 1990 р.

82  Треушников М.К. Судебные доказательства. – М.: ОАО «Издательский дом «Городец», 2004г. С. 95.

83 Гражданский процесс / Под общ. ред. К.С. Юдельсона. М., 1972. С. 180. (цит. по: Треушников М.К. Судебные доказательства. – М.: ОАО «Издательский дом «Городец», 2004г. С. 97.).

84 Васьковский Е.В. Учебник гражданского процесса / Под редакцией и с предисловием В.А. Томсинова. – М.: Издательство «Зерцало», 2003. (Серия «Русское юридическое наследие»). С. 266-277.

85 Курылев С.В. Основы теории доказывания в судебном правосудии. - Минск, 1969. – с. 177-179,


Харитонов Є.О. Цивільний процес України: Навч. посібник. -- К.: Істина, 2012.  С 137

86 Див.: Фурса С.Я., Цюра Т.В. Докази і доказування у цивільному процесі: Науково-практичний посібник. – К.: Видавець Фурса С.Я., КНТ, 2005. – С. 41-42.

87 Осокина Г.Л. Гражданский процесс. Общая часть. – М.: Юристъ, 2003. С. 592.

88 Гражданское процессуально право: Учебник / С.А. Алехина, В.В. Блажеев и др.; Под ред. М.С. Шакарян. – М.: ТК Велби, Издатльство Проспект, 2004. С. 179.

89 Гражданское судопроизводство / Под ред. В.М. Семенова. Свердловск, 1974. С. 180.

90   Осипов Ю.К. Косвенные доказательства в советском гражданском процессе: Автореф. дисс… канд. юрид. Наук. Свердловск, 1954 (цит. по: Осокина Г.Л. Гражданский процесс. Общая часть.- М.:Юристъ, 2003. С. 593-594.)

91 Шак X. Международное гражданскоє процессуальное право. - М.: БЕК, 2001. -  С 151.

92 Треушников М.К. Судебные доказательства. – М.: ОАО «Издательский дом «Городец», 2004г. С. 95

93 Осипов Ю.К. Косвенные доказательства в советском гражданском процессе: Автореф. дисс… канд. юрид. Наук. Свердловск, 1954 (цит. по: Осокина Г.Л. Гражданский процесс. Общая часть.- М.:Юристъ, 2003. С. 593-594.

94 Фурса С.Я., Цюра Т.В. Докази і доказування у цивільному процесі: Науково-практичний посібник. – С. 43.



 

Другие похожие работы, которые могут вас заинтересовать.
4044. ФОРМИ ПРАВЛІННЯ: ПОНЯТТЯ, ВИДИ 4.45 KB
  ФОРМИ ПРАВЛІННЯ: ПОНЯТТЯ ВИДИ Форма державного правління це організація вищих органів державної влади характер і принципи їх взаємодії з іншими органами держави з політичними партіями класами і соціальними групами. За формами правління всі держави поділяють на дві великі групи: монархії; республіки. За таких форм правління монарх глава держави але він може суттєво впливати на законодавчу діяльність парламенту і на формування ним уряду. Дуалістична монархія це така форма правління коли монарх глава держави сам формує уряд і...
4197. Поняття і види джерел конституційного права 20.14 KB
  Поняття і види джерел конституційного права права під джерелами конституційного права як правило розуміють зовнішню форму вираження обєктивації конституційноправових норм. Цей підхід до категорії джерело конституційного права сформувався історично але багато правознавців зазначали що джерело права є не просто оболонкою для норм права а насамперед духовним підгрунтям права що наповнює право конкретним змістом і надає йому певної форми. Гегель вбачав у змісті джерела права не лише божественне походження права а й вічні та...
4036. Представницький мандат: поняття, сутність, види 12.19 KB
  Представницький мандат: поняття сутність види. МАНДАТ від лат. mndtum доручення документ що засвідчує ті чи інші повноваження чи права предявника наприклад депутатський Мандат. Основною функцією і змістом депутатського мандата є представництво.
4677. Суб’єкти господарського права: поняття та види 46.6 KB
  Будь-яке суспільство для забезпечення нормального (достатньо комфортного) рівня своєї життєдіяльності здійснює безліч видів конкретної праці. З цією метою люди створюють певні організації (трудові колективи), які спільно виконують ту чи ту місію (реалізують програму або мету) і діють на засаді певних правил і процедур. Проте мета й характер діяльності таких численних організацій різні. За цією ознакою їх можна поділити на дві групи: підприємницькі (комерційні), що функціонують і розвиваються за рахунок власних коштів
7365. Поняття та види судових витрат. Судовий збір 13.01 KB
  З Декрету із заяв і скарг що подаються до суду та за видачу судом копій документів: а із позовних заяв ціни позову але не менше З неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і не більше І00 неоподатковуваних мінімумів походів громадян; б із скарг за неправомірні дії органів державного управління і службових осіб що ущемляють права громадян 02 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян; в із позовних заяв про розірвання шлюбу 05 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян; із позовних заяв про розірвання повторного шлюбу ...
6495. Інформаційні характеристики джерел дискретних повідомлень. Ентропія та її властивості. Первинні коди. Види сигналів для ПДП, основні характеристики сигналів, критерії вибору 62.94 KB
  Форми представлення інформації дуже різноманітні: письмовий текст мова музика графічне зображення електромагнітне поле взаємне розташування предметів у просторі та інше. Залежно від характеру джерела інформації має різновиди: неперервна функція неперервного аргументу тобто в деякому кінцевому інтервалі в довільні моменти часу може приймати будьяке значення з нескінченної множини мова музика температура; неперервна функція дискретного аргументу тобто в деякому кінцевому інтервалі може приймати будьяке значення...
7371. Докази і доказування в цивільному процесі 65.51 KB
  В теорії цивільного процесу питання про поняття доказування, його субєкти, структурні частини доказування є дискусійним. Було висловлене міркування, за яким субєктами доказування виступають сторони; змістом доказування — процесуальна діяльність сторін по ствердженню фактичних обставин справи, подання доказів, спростування доказів протилежної сторони, заявлення клопотань про витребування доказів
8544. Судові процедури, що застосовуються до неплатоспроможного боржника 20.67 KB
  Судові процедури що застосовуються до неплатоспроможного боржника Мета: дати загальну характеристику судовим процедурам які застосовуються до боржника зазначити порядок розпорядження майном боржника охарактеризувати процедуру санації визначити поняття мирової угоди та порядок ліквідаційної процедури. План заняття: Процедура розпорядження майном боржника як судова процедура яка застосовується до боржника Процедура санації як судова процедура яка застосовується до боржника Мирова угода як судова процедура. Мирова угода в...
2070. ЕЛЕМЕНТИ І ВЛАСТИВОСТІ ЭВОЛЬВЕНТНОГО ЗАЧЕПЛЕННЯ 5.59 MB
  аким чином, у процесі зачеплення двох евольвентних профілів їх загальна нормаль, як дотична до двох основних кіл, не змінює свого положення, а тому не змінює свого положення і полюс Р. Цим самим доводиться перша, найголовніша властивість евольвентного зачеплення, а саме: евольвентне зачеплення забезпечує сталість передатного відношення в процесі зачеплення, оскільки з теореми Вілліса про миттєве передатне відношення випливає, що співвідношення
8369. Вплив нагрівання на структуру і властивості деформованого металу 20.13 KB
  Полігонізація – процес розподілу зерен на частини: фрагменти полігони в результаті ковзання й переповзання дислокацій.: а Т = 600С; б Т = 650С; в Т = 800С Рекристалізація – це процес утворення і росту нових недеформованих зерен при нагріванні наклепаного металу до певної температури. Первинна рекристалізація полягає в утворенні зародків і рості нових рівноважних зерен з неспотвореною кристалічною решіткою. Волокниста деформована структура замінюється структурою що складається із рівноважних зерен.
© "REFLEADER" http://refleader.ru/
Все права на сайт и размещенные работы
защищены законом об авторском праве.