Українська культура наприкінці XVIII–XIX століть

Національне відродження спочатку охопило Закарпаття, де завдяки діяльності будителів наприкінці XVIII – на початку XIX ст. зявилась плеяда видатних діячів. Так, першим ректором петроградського університету був Михайло Балудянський, директором ніжинської гімназії Іван Орлай, активно діяв на науковій ниві Юрій Гуца Венелін

2014-08-04

48.99 KB

5 чел.


Поделитесь работой в социальных сетях

Если эта работа Вам не подошла внизу страницы есть список похожих работ. Так же Вы можете воспользоваться кнопкой поиск


5. Українська культура наприкінці XVIIIXIX ст.

5.2. Формування та розвиток культури західноукраїнських земель

під владою Австрійської імперії

План лекції

  1.  Перші українські культурно-просвітницькі організації. Діяльність «Руської трійці».
  2.  Москвофіли і народовці. Культурно-просвітницька діяльність товариства «Просвіта».
  3.  Діяльність Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка.
  4.  Українська література і театр на західноукраїнських землях.

Література

  1.  Грушевський М. С. Історія української літератури. – В 6 т.– К.: Либідь. – Т. 5. – 1995.– 254 с.
  2.  Історія світової та української культури: Підручник для вищ. закл. освіти / В. А. Греченко, І. В. Чорний, В. А. Кушнерук, В. А. Режко. – К.: Літера ЛТД, 2002 – 464 с.
  3.  Історія української культури. – В 5 т. К.: Наук. думка. – Т.4, ч.1.  – 2005. – 1250 с.
  4.  Історія української культури (кредитно-модульний курс): Навч. посібник (Цапко О. М., Дубчак Л. М., Піскарьова А. І., Гороховська Т. В., Прибутько П. С.). – К.: КНТ, 2010. – 250 с.
  5.  Історія української художньої культури. – Харків: ХДАК. – 1999. – 194 с.
  6.  Кафарський В. Нація і держава: Культура, Ідеологія, Духовність. – Івано-Франківськ: Плай. – 1999. – 336 с.
  7.  Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура: Курс лекцій. – Київ: Центр навчальної літератури, 2005. – 584 с.
  8.  Кузьмінець О.В., Цапко О.М. Діяльність товариства „Просвіта” в сфері формування української національної свідомості на західноукраїнських землях. – К.: „Знання”, 1998. – 18 с.
  9.  Ліндсей Д. Коротка історія культури. - В 2 т. – К.: Мистецтво, 1995.- Т.1.- 234 с.; Т.2.- 253 с.
  10.   Любар О.О. Історія української школи і педагогіки: Навч. посібник. (О.О.Любар, М.Г.Стельмахович, Д.Т.Федоренко). – К.:Знання. 2006, - 447 с.
  11.   Позінкевич Р. О. Освіта в системі культури. – Луцьк: РВВ «Вежа»: Волин. держ. у-тет, 2000. – 347 с.
  12.   Софронова Л. Старовинний український театр. – Львів: Львів. нац. у-тет, 2004. – 331 с.

  1.  Перші українські культурно-просвітницькі організації. Діяльність «Руської трійці»

Західноукраїнські землі (Галичина, Буковина, Закарпаття) на кінець XVIII ст. опинилися під владою Австрійської імперії. їх включення до складу імперії збіглося в часі з реформаторською діяльністю імператорів Марії-Терезії та Йосипа II. Реформи сприяли пробудженню національного життя в західноукраїнських землях. Специфіка національного відродження у цьому регіоні полягала в тому, що основними носіями української національної ідеї було духовенство.

Національне відродження спочатку охопило Закарпаття, де завдяки діяльності будителів наприкінці XVIII – на початку XIX ст. з'явилась плеяда видатних діячів. Так, першим ректором петроградського університету був Михайло Балудянський, директором ніжинської гімназії Іван Орлай, активно діяв на науковій ниві Юрій Гуца Венелін. У Львівському університеті викладали професори Михайло Щавницький, Іван Земанчик, Петро Лодій.

Найвидатнішим будителем був перший історик Закарпаття Іоаникій Базилович. Продовжив його діяльність Михайло Лучкай.

Завдяки діяльності єпископа Андрія Бачинського (1772–1809), засновника мукачівської єпархії, та М. Лучкая вдалося зберегти і відродити національну самобутність українського населення Закарпаття.

З початку XIX ст. процес національного відродження охопив і Галичину. У 1816 р. з ініціативи священика І. Могильницького у Перемишлі виникла перша в Галичині культурно-освітня організація – «Товариство священиків», навколо якого гуртувалося патріотично настроєне греко-католицьке духовенство. Товариство стало активним оборонцем прав української мови, поборником українізації шкільництва. Члени товариства енергійно сприяли прийняттю цісарем рішення 1818 р. про допущення у початкову школу української мови. З-під пера його учасників вийшли перші граматики української мови – І. Могильницького, Й. Лозинського, Й. Левицького.

У першій половині XIX ст. центром національного руху в Галичині став Львів. Тут на початку 30-х років виникло напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угруповання «Руська трійця» (засновники – М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький), яке виступило на захист української мови (термін «руська» для галичан означав українська).

Особливістю виникнення та діяльності громадсько-культурного об'єднання «Руська трійця» є те, що воно, будучи яскравим самобутнім представником культурницького етапу українського національного руху, одночасно зберігало певні риси етапу фольклорно-етнографічного і робило перші спроби прориву у політичний етап.

Перебуваючи під значним впливом поляків, творів істориків (Д. Бантиш-Каменського), етнографів (М. Максимовича) та літераторів (І. Котляревського) з Наддніпрянської України, члени «Руської трійці» своє головне завдання вбачали у піднесенні статусу та авторитету української мови, розширенні сфери її вжитку і впливу, прагненні «підняти дух народний, просвітити народ», максимально сприяти пробудженню його національної свідомості.

Свою діяльність члени гуртка почали з вивчення життя, традицій та історії власного народу. Із записниками в руках Я. Головацький та І. Вагилевич побували у багатьох містечках та селах Галичини, Буковини та Закарпаття. Результатом цього своєрідного «ходіння в народ» стали не тільки численні добірки матеріалів з народознавства, фольклористики, історії та мовознавства, а й знання реального сучасного становища українського народу під іноземним гнітом. Під час своїх етнографічних подорожей вони контактували з польськими підпільниками, які готували антиурядовий виступ, але «Руська трійця» не пішла за революційними змовниками, зосередивши зусилля на культурницько-просвітницькій діяльності.

У першому рукописному збірнику поезій та перекладів під назвою «Син Русі» (1833) вони закликали до народного єднання та національного пробудження. Наступним кроком «Руської трійці» став підготовлений до друку збірник «Зоря» (1834), який містив народні пісні, оригінальні твори гуртківців, історичні та публіцистичні матеріали.

Лейтмотивом рукопису було засудження іноземного панування, уславлення боротьби народу, оспівування козацьких ватажків – Б. Хмельницького та С. Наливайка. Прозвучав у збірці і заклик до єднання українців Галичини і Наддніпрянщини. Видання цієї книги було заборонене і віденською, і львівською цензурою. Перша намагалась придушити прояви українського руху в Галичині, побоюючись, що він у перспективі може стати проросійським.

Друга, відбиваючи інтереси консервативних лідерів греко-католицької церкви, виступала не стільки проти змісту, скільки проти форми: поява книги українською мовою посягала на монополію та авторитет мови церковнослов'янської. Для молодих авторів забороненої «Зорі» розпочався період переслідувань, обшуків, доносів, звинувачень у неблагонадійності. Принципове звинувачення було сформульоване директором львівської поліції: «Ці безумці хочуть воскресити... мертву русинську національність».

Проте навіть у цих несприятливих умовах члени «Руської трійці» не припиняли активної діяльності. Вони, ламаючи консервативну традицію, що передбачала виголошення офіційних промов латинською, польською чи німецькою мовами, одночасно у трьох церквах Львова прочитали релігійно-моральні проповіді українською мовою. «Трійчани» енергійно виступали проти латинізації письменства, всіляко підтримували повернення рідної мови у побут національної інтелігенції. У 1836 р. М. Шашкевич підготував підручник для молодших школярів – «Читанку», написану живою українською мовою.

Наприкінці 1836 р. (на книзі зазначено 1837) у Будапешті побачив світ альманах «Русалка Дністровая». І хоча ідеї визволення прозвучали в ній із значно меншою силою, ніж у «Зорі», однак лише 200 примірників цієї збірки потрапили до рук читачів, решта була конфіскована. Що ж злякало офіційну владу на цей раз? Це був новаторський твір і за формою, і за змістом. Він написаний живою народною мовою, фонетичним правописом, «гражданським» шрифтом.

Усе це виділяло збірку з тогочасного літературного потоку, робило її близькою і зрозумілою широким масам. Три ідеї пронизують зміст «Русалки Дністрової»: визнання єдності українського народу, розділеного кордонами різних держав, та заклик до її поновлення; позитивне ставлення до суспільних рухів та уславлення народних ватажків – борців за соціальне та національне визволення; пропаганда ідей власної державності та політичної незалежності. Цілком очевидно, що автори збірки певною мірою вийшли за рамки культурницько-просвітянської діяльності і вторглись у політичну сферу.

Аналізуючи причини заборони твору «Руської трійці», І. Франко зазначав: «Русалка Дністровая», хоч і який незначний зміст, які неясні думки в ній висказані – була свого часу явищем наскрізь революційним». Це був рішучий виступ проти традиційних політичних і соціальних авторитетів.

Незабаром це об'єднання розпалося. Переслідуваний світською і церковною владою, на 32-му році життя помер М. Шашкевич. У 1848 р. перейшов на пропольські позиції І.Вагилевич, який почав проповідувати ідею польсько-українського союзу під зверхністю Польщі. Довше обстоював ідеї «Руської трійці» Я.Головацький. Але й він під впливом М. Погодіна приєднався до москвофілів і в 1867 р. емігрував до Росії.

Паралельно з розвитком літературного процесу і мистецтва, по мірі становлення української інтелігенції в її середовищі виникають різні національно-культурні організації і рухи. Їх створення відбувалося за несприятливих політичних обставин, вимагало особистої мужності, твердості.

Перша в українській історії національно-культурна організація виникла в 1833 р. у Львові. Це був нелегальний гурток, який організували Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький, які вчилися в духовній семінарії. Їх символічно назвали «Руською трійцею» (русинами називали західних українців). Вступаючий у гурток давав клятву утверджувати права рідної мови, перекладати слов'янських авторів, робити все для воскресіння українського народу до нового життя. Вищим досягненням гуртка стала публікація в 1837 р. альманаху «Русалка Дністровая». У нього увійшли «Передмова» Шашкевича із закликом до відродження української літератури в Галичині, добірка народних пісень, перекази. Надрукований у Будапешті наклад у Львові був негайно конфіскований.\

З 1000 вдалося врятувати 200 примірників, завдяки яким про альманах і дізналися в освічених слов'янських колах різних країн. Реакція австрійської влади була жорсткою: для видань на українській території вводилася спеціальна цензура. Основою для заборони могло послужити навіть те, що книга надрукована не церковним шрифтом, а так званою «гражданкою», простішою і чіткішою ніж архаїчна кирилиця. У таких умовах виступ «Руської трійці» не знайшов продовження. Головний його ініціатор – М. Шашкевич – зайнявся літературною творчістю, став першим народним поетом Галичини, але жив у найважчих матеріальних умовах і помер дуже молодим.

Діяльність заснованого у 20-ті pоки у Львові М. Шашкевичем, Я. Головацьким та І. Вагилевичем літературно-фольклористичного об'єднання «Руська трійця» стала початком нової української літератури в Галичині.

На Західноукраїнських землях центром культури залишався Львів. Тут у 1817 р. було відновлено університет, але з німецькою мовою викладання. У 1849 р. тут вперше була створена кафедра української мови та літератури, яку очолив Я. Головацький. Увесь час точилася боротьба між українцями та поляками за мову викладання. У 1871 р. обмеження в мові викладання було скасовано, але фактично університет полонізувався. У 1894 р. засновано кафедру історії України, яку очолив професор М. Грушевський.

На Буковині університет засновано 1875 р. в Чернівцях з німецькою мовою викладання, але були кафедри й з українською мовою навчання: української мови і літератури, церковнослов'янської мови та практичного богослов'я.

У 1864 р. було проведено реформу освіти, згідно з якою всі типи початкових шкіл оголошувались загальноосвітніми й діставали назву початкових народних училищ. Вони стали працювати за єдиним планом і програмою, тобто відбулася уніфікація навчання. Діти здобували елементарні знання: вчилися читати, писати, вивчали елементарну арифметику, закон божий.

Середніми освітніми закладами були гімназії, які мали два ступеня: гімназія і прогімназія (з 4-річним навчанням). Гімназії були двох типів: класичні і реальні. У класичних перевага надавалась вивченню давніх мов (до 40% часу), їх випускники могли без іспитів вступати до університетів. З метою "виховання у відповідному дусі" вводився інститут класних наставників, вводився кодекс покарань.

Реальні гімназії (згодом реальні училища) були більш наближеними до потреб життя. Тут вивчали природознавство, фізику, математику, їх випускники могли вступати лише до вищих технічних навчальних закладів.

  1.  Москвофіли і народовці.

Культурно-просвітницька діяльність товариства «Просвіта»

Імперська великоросійська політика привела до того, що український центр в 60–70-і роки XIX ст. перемістився в Західну Україну. В Австро-Угорщині після революції 1848 формально нерівність української мови було усунено, у Львівському університеті відкрили кафедру української мови і літератури. На практиці польське домінування зберігалося, в 1859 р. навіть спробували ввести латинський алфавіт в «русинську» писемність. У таких умовах значна частина місцевої інтелігенції побачила порятунок в тісному союзі з Росією, причому не з демократичними, а з урядовими реакційними колами. Склалася теорія і про єдність мови. Описана течія отримала назву «москвофільства».

«Москвофілам» у національному культурному русі протистояли «народовці» – однодумці і продовжувачі справи громад. Їх журнал «Правда» з 1867 р. починає відігравати роль загальноукраїнського видання. З 1868 р. свою історію веде товариство «Просвіта», що займалося виданням книг, журналів українською мовою. Багато відомих діячів української культури переїжджають зі Східної України в Західну. У Львівському університеті активно працює М. Грушевський.

Часто буває тут П. Куліш. З Женеви підтримує зв'язок М. Драгоманов. З'являються свої лідери, передусім І. Франко. У 1873 р. у Львові засновується згадане вище «Літературне товариство імені Шевченка», перетворене в 1892 році в наукове. У 90-і роки воно видає солідне періодичне видання «Літературно-науковий вісник», що друкував авторів і розповсюджувався і на Заході, і на Сході України.

Значну роль у розвитку національної свідомості українського народу відіграло культурно-освітнє товариство «Просвіта», засноване у 1868 р. у Львові. Товариство видавало твори видатних українських письменників, шкільні підручники, популярні брошури, газети, літературно-наукові альманахи, організовувало серйозні наукові конференції, створювало народні читальні тощо.

На початку ХІХ ст. Київ був значною мірою польськомовним. Так само лише нечисленна кількість зацікавлених знає, що в другій половині того ж століття на Галичині майже у всіх сферах життя домінували промосковські суспільно-політичні організації. Адже Галичина у свідомості пересічних українців закріпилася як нерушима цитадель українського націоналізму. Це ще один доказ того, що між уявленнями і дійсністю пролягає прірва завуальованих фактів та історичних стереотипів. 

У ХІХ ст. москвофіли розгорнули активну  діяльність у рамках культурно-просвітницької, бізнесової а також релігійної роботи на території Галичини, Буковини та Закарпаття, які на той час входили до Австро-Угорської імперії. Одними з перших пропагандистів москвофільських ідей Галичини були відомий ідеолог панславізму Міхаіл Погодін та історик Денис Зубрицький, які почали тісну співпрацю з середини 1830-х років. Саме навколо них сформувався пласт прихильників російської мови та національної єдності Галицької Русі з Великоросією. Перетворення москвофільства на окрему суспільно-політичну течію прискорила революція 18481849 рр. в Австрійській імперії. Події після «весни народів» стали приводом для надії на підтримку з боку Москви у більшості греко-католицького духовенства й старшої інтелігенції Східної Галичини. Така реакція була викликана встановленням польської влади та її категоричною позицією – заперечення існування русинів як окремої нації. В результаті домовленості з офіційним Віднем, намісниками та міністрами у справах Галичини призначалися тільки поляки.

Так, з 1869 р. польська мова стала в Галичині мовою освіти та адміністрування, замінивши німецьку у Львівському університеті та інших навчальних закладах. На знак протесту українська інтелігенція вирішила шукати шляхи виходу з цієї ситуації, в процесі пошуку розділившись на два табори – тих, хто вірив у велич Російської імперії і сподівався на її прихисток, і прихильників ідей окремого українського шляху, незалежного ні від Польщі, ні від Москви.

Перші, названі «москвофілами», отримали змогу розгорнутися на повну силу завдяки щедрій матеріальній підтримці російського уряду. Хоча, оскільки в умовах реставрації абсолютизму 18491859 рр. москвофіли не могли вести відкриту політичну діяльність, то на початку їм довелося зосередили свої зусилля у сфері освіти й культури. Завдяки таємному фінансуванню з Росії, москвофілам вдалося створити потужну видавничу базу, яка складалася з мережі газет, журналів, науково-літературних збірників.

Ось перелік тогочасних москвофільських періодичних видань: «Слово» (18611887), «Страхопуд» (18631865), «Золотая грамота» (18651866), «Боян» (1867) і «Славянская 3оря» (1868), «Русская Рада» (18711912), «Наука» (з 1871), «Пролом» (з 1880), «Галичанин» (18931913), «Русское Слово» (18901914), «Прикарпатская Русь» (19091915), «Голос Народа» (19091914), «Русскій Голосъ» (19221939), «Русская земля» (19191938).

На хвилі антипольських настроїв під вплив москвофілів потрапили практично всі культурно-освітні установи галицьких та буковинських русинів  Ставропігійний Інститут, Народний Дім у Львові, Галицько-Руська Матиця, «Руська бесіда». Преса «Зоря Галицька», львівський та віденський «Вісники», «Лада», «Сімейна бібліотека», видання наукових праць і шкільних підручників, викладання «руської словесності» в університеті й гімназіях та навіть публікація законів і розпоряджень державних і церковних властей.

Головною ідеєю москвофільства було твердження про етнічну однаковість росіян, українців і галицьких русинів. Москвофіли поширювали чутки про Росію як про «землю обітовану». Російського імператора ототожнювали зі спасителем, який прийде і врятує галичан від безчинства поляків та євреїв. Існування українців як нації категорично заперечувалося.

При тому, що москвофіли за походженням були українцями, вони виступали проти широкого публічного використання літературної української мови. Ставились до неї з відвертою зневагою, наприклад, Денис Зубрицький називав українську мову «мовою пастухів». Саме тоді з’явився і поширився міф про те, що українська мова є продуктом впливу польської мови на російську, тобто української як такої ніколи не існувало, як і народу теж. Саме тоді набуло поширення т. зв. «язичіє». Втім, у побуті значна, якщо не більша, частина москвофілів спілкувалася польською, адже російською вони не володіли. 

У 1870 р. москвофіли заснували власну політичну організацію Руську Раду, яку називали прямою наступницею Головної Руської Ради 1848 р. та єдиним представником всіх західних українців. Після придушення царськими військами Польського повстання 1863 р., австрійський уряд надавав підтримку польським рухам, що було на руку москвофілам, які внаслідок цих подій розширили коло підтримки серед сільського населення Галичини. Відтоді образ «доброго царя» тільки закріпився за російською стороною.

Між москвофільськими освітніми осередками та аналогічними проукраїнськими структурами точилася жорстка конкуренція. На противагу «Просвіті», створеній у 1868 р., у 1876 р. було утворено «Общество им. Качковського», яке стало головним осередком москвофілів і з часом створило мережу місцевих філій і читалень по всій Галичині. У 70-х роках ХIХ ст. галицькі села нараховували 181 народну читальню цієї організації. Знамените «краще втопитися у російському морі, ніж у польській калюжі» привабило до москвофілів навіть тих, хто скептично ставився до «російської благодаті».

Коли 1876 р. вийшов Емський указ, москвофільські кола вітали заборону україномовного книгодрукування, оскільки вважали, що це піде на користь єднанню «братніх народів». Свята наївність галицьких москвофілів не забарилася розбитися об жорстку реальність подальших подій. Адже для російської влади вони були не стільки друзями і прихильниками, скільки добре оплачуваними проповідниками імперських ідей у стратегічно важливому для Росії регіоні.

Цікаво, що окрім культурно-просвітницької діяльності, москвофіли також пропагували очищення греко-католицького обряду від латинізації. Зважаючи на те, яку роль відігравала в житті тогочасних галичан релігія, цей хід здавався безпрограшним, воно так би й було, якби в гру не вступив більш повноважний гравець.

Австрійський уряд, вбачаючи у таких тенденціях небезпідставну загрозу сепаратизму, ініціював відставку митрополита Йосифа Сембратовича та найбільш активних прихильників москвофілів з керівництва греко-католицької церкви. Після інциденту з парафіянами села Гнилички, які під впливом активістів москвофільського руху оголосили про перехід до православного приходу, австрійська адміністрація провела суд над провідними москвофілами («Процес Ольги Грабар»).

Це був початок подальшого державного переслідування руху москвофілів у Австро-Угорщині, який завдавав нищівного удару їхній ідеології, розвіявши міф про «патріотизм і вірнопідданство» москвофільської верхівки. Авторитет москвофілів серед народу стрімко падав, криза їхньої ідеології позначилася на становищі проукраїнських народовців, які на той час дедалі більше зміцнювали свої позиції.

У 1900 р., під керівництвом Руської Ради, москвофіли об’єдналися в «Рускую Народную Партію» (РНП). Справа обернулася так, що РНП, у зв’язку зі зростанням українського народного руху, мала підтримку з боку польських партій і намісника. Також до того часу в середовищі москвофілів уже утворилося два різних напрями «старшокурсники» і «новокурсники», що в 1909 р. фактично стало причиною розколу партії. Новокурсники стали радикальним крилом партії, на чолі з Володимиром Дудикевичем і Дмитром Марковим, обравши курс на повну національно-політичну єдність із Росією і прийняття російської літературної мови. Така позиція, а також співпраця з поляками, призвели до відходу поміркованих колег із партії до осередку українських національно-демократичних сил.

«Язичіє»  назва мови, що нею писали в ХІХ ст. москвофіли. Основою «язичія» була церковнослов’янська мова в суміші з російською, але з домішкою українізмів та полонізмів і з українською вимовою. Від 18871893 pp. провідні москвофільські видання перейшли на російську літературну мову.

Боротьба народовців з москвофілами. Придушення повстання 1848 р. зміцнило владу Габсбургів. На той час Галичина й Буковина належали Австрійській імперії, Закарпаттям володіли угорці. Це були одні з найвідсталіших куточків Європи. Західноукраїнські землі фактично були внутрішньою колонією. 1867 р. утворилась Австро-Угорська імперія. Посилення угорців, а слідом за ними й поляків глибоко вразило українців. Представники українського руху, замислюючись над своїм майбутнім, шукали надійної опори в суспільно-політичному житті.

У своїх пошуках західні українці не були єдині. Такі ж проблеми постали і перед іншими пригніченими слов'янськими народами – чехами, сербами, болгарами. Усі вони спрямували свої погляди до Росії. Так, на західноукраїнських . землях посилилась течія прибічників Москви – москвофілів, або, як їх ще називали, русофілів. Течія особливо зміцніла наприкінці 60-х років XIX ст. після поширення на більшість духовенства, яке мало величезний вплив на суспільне життя. Русофільство стало формою протиставлення ополяченню, засобом самоствердження української духовності.

Українські русофіли належали до тієї частини представників українського руху, яка зневірилась у можливості власними силами досягти політичних чи навіть культурних цілей. Вони бачили марність спроб підняти активність народу і, бажаючи заручитись підтримкою Росії, наголошували на тотожності українців і росіян, близькості їхньої культури. Проте незнання російської мови, ігнорування української призводило до поширення спілкування польською мовою, хоча для престижності русофіли друкувалися на малозрозумілій церковнослов'янській мові.

Русофіли мали значний вплив на українські видання, їм належала найбільша газета «Слово», низка українських закладів. 1870 р. вони заснували політичну організацію – Руську Раду, яку намагались перетворити на єдиного представника всіх українців у Галичині. Українська молодь поступово втягувалась у конфлікт з русофілами, до яких належали здебільшого заможні церковні та світські чиновники. Спочатку розбіжності виявились у царині мови й літератури.

Русофіли пропагували твори російських письменників-слов'янофілів. Молодь з середовища студентів, священиків, світської інтелігенції захоплювалась творчістю Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова. Тих, хто переймався життям і долею українського народу, орієнтувався на його проблеми, називали народовцями. Провідними діячами руху були В.Барвінський, В.Навроцький, Ю. Романчук, О.Огоновський, А.Вахнянин.

Для народовців найпекучішим було питання мови й літератури, їх знання вирізняло українську націю з-поміж інших. На відміну від русофілів, народовці не шукали підтримки зовні. Вони організували таємні гуртки, видавали часописи, розробляли українську граматику й словники, заснували театр, культурно освітню організацію "Руська бесіда". 1868 р. виникло товариство «Просвіта», яке займалося вивченням та освітою народу.

Визначна подія сталася 1873 р. у Львові. За підтримки заможних Лизавети Скоропадської-Милорадович та Василя Симиренка тут було створено Літературне товариство ім. Т. Г. Шевченка. Пізніше воно дістало назву наукового товариства й перетворилось на неофіційну українську академію наук.

Після нової хвилі гонінь на українську культуру в Наддніпрянській Україні (Емський указ 1876 р.) народовці стали тісніше спілкуватися зі східними українцями, які звернули свої погляди до західних побратимів. Під їхнім впливом народовці поривають з русофілами. На противагу їхньому «Слову» вони започаткували видання газети «Діло».

У 70-х роках XIX ст. у русі народовців виділилася радикальна течія. Цьому сприяла, зокрема, енергійна діяльність М. Драгоманова, який закликав молодь йти далі старшого покоління, не лише словом, а й ділом піднімати українське суспільство. Найбільш здібними послідовниками поглядів Драгоманова стали І. Франко та М. Павлик. Вони розгорнули наступ на русофілів, а згодом перейшли і на критику народовців. Це зумовило серйозні розходження в західноукраїнському суспільному русі, на практиці означаючи інтелектуальну й ідеологічну революцію. Політичне життя стало динамічнішим. 1885 р. народовці заснували представницький орган – Народну Раду. У 90-х роках XIX ст. з народовців постали чотири політичні партії. 

3. Діяльність Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка.

Наукове товариство ім. Т.Шевченка – науково-культурна громадська організація, заснована у 1892 р. на кошти прогресивної української громадськості Львова та інших міст Західної України. Попередником НТШ було Літературне товариство ім. Т.Шевченка, засноване в грудні 1873 р. Товариство було побудовано як прообраз академії наук – з історико-філософською, філологічною та математично-природничо-лікарською секціями і підсекціями, з виданням наукових «Записок», збірників, часописів.

Члени товариства обирали дійсних і почесних членів. Поряд з науково-дослідницькою діяльністю НТШ проводило культурно-просвітницьку роботу серед населення. НТШ об'єднувало фахівців різних галузей знань, письменників, культурних та державних діячів Західної і Наддніпрянської України, інших держав. Членами й активними діячами НТШ були О.Барвінський, М. Грушевський, І. Франко, В. Гнатюк, С. Томашівський. Іноземними членами НТШ обирались А. Ейнштейн, М. Планк, Т. Масарик. Головою НТШ у 1897 р. був обраний М. Грушевський, який переїхав до Львова з Києва. Він перейнявся ідеєю створення Української академії наук, натхненником якої був його вчитель В. Антонович.

Творчий доробок НТШ з 1873 по 1939 pp. становив 1172 томи різних видань, у т. ч. 943 томи серійних наукових публікацій. Крім цього, НТШ стало основним видавцем українських підручників.

Найважливіші досягнення були здобуті у галузі суспільних дисциплін: історії (праці М. Грушевського, І. Джиджори, І. Крип'якевича, І. Кревецького, М. Кордуби, С. Томашівського),філології та літературознавства (роботи М. Возняка, М. Деркач-Футрак, О. Огоновського, К. Студинського, І. Франка), етнографії, фольклористики та мистецтвознавства (публікації В. Гнатюка, М. Зубрицького, Ф. Колесси, В. Шухевича), антропології (Ф. Вовк, І. Раковський), бібліографії (І. Левицький, В. Дорошенко) та ін. 

НТШ належать безсумнівні заслуги у розробці української наукової термінології. Історична роль товариства полягає у виведенні української науки за межі українознавства. До найважливіших досягнень членів НТШ у галузі точних і природничих наук слід віднести відкриття І. Пулюєм катодного проміння (названого пізніше рентгенівським), праці М. Зубрицького в галузі теорії математики, внесок С. Рудницького та В. Кубійовича у дослідженні географії України та ін.

У жовтні 1989 р. на зборах ініціативної групи учених відновлено НТШ у м. Львові.

У 1892 р. у Львові було створено Наукове товариство імені Шевченка (НТШ), яке мало за мету зосередити наукові сили усіх українських земель. Згодом воно почало відігравати роль Української академії наук. Товариство мало три секції: філологічну, історико-філософську і математично-природничо-медичну, при яких діяли три організаційні комісії: друкарняна, книгарняна та бібліотечна. Історико-філософську секцію з 1894 р. очолював видатний український історик М. Грушевський (1868–1934). З 1898 р. він почав видавати 10-томну монографію «Історія України-Руси», яку підготував до 100-річчя початку національного відродження. До 1914 р. НТШ видало близько 300 томів наукових праць українською мовою з різних галузей знань, а найбільше – з українознавства.

4. Українська література і театр на західноукраїнських землях

Можна виділити такі етапи розвитку української літератури в XIX ст.:

рубіж XVIII–XIX ст. і початок XIX ст. – поява перших творів рідною мовою (перш за все «Енеїда»);

40–50-і роки XIX ст. – творчість Т. Шевченка й оформлення української літературної мови, головне місце у тематиці займає реалістичне змалювання народного життя;

друга половина XIX ст. – широка палітра літературних жанрів, поглиблення соціального, поява психологічного аналізу, збагачення проблематики, ускладнення образного ряду, особливо у творчості І. Франка, Л. Українки, об'єднання літературного процесу в Західній та Східній Україні.

У 70-і роки приходить до літератури І. Франко. Людина різносторонньо обдарована, він проявив себе в поезії і прозі, драматургії і публіцистиці, новелістиці і літературній критиці, історії й етнографії, філософії і політиці. Син селянина-коваля з-під Дрогобича, який насилу отримав можливість закінчити школу і гімназію, І. Франко так формулював своє кредо: «Як син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я відчував себе зобов'язаним віддати свою працю цьому простому народові».

Своєму принципу Франко слідував і в літературно-видавничій діяльності (альманах «Друг» у Львові), і в політичній боротьбі (декілька разів був арештований за соціалістичні погляди, брав участь в заснуванні Української радикальної партії), але найбільш вражаюче і послідовно – в літературній творчості: ліричні збірки «З вершин і низин», «Зів'яле листя», історична повість «Захар Беркут», гостросоціальний «Борислав сміється», поема «Моїсей», психологічна драма «Украдене щастя».

І. Франко багато зробив для зближення літературного процесу в Західній і Східній Україні, для розширення контактів з європейськими літературами (був обраний членом багатьох наукових товариств, перекладав Байрона, Гайне, Ґете. а також визначних поетів і письменників різних часів італійської, французької, англійської, норвезької, чеської, словацької, польської, російської, німецької, давньогрецької, давньоримської, давньоіндійської та інших літератур світу).

Яскравим явищем української літератури була творчість Лесі Українки (Л. Квітка-Косач). Вона розірвала коло традиційної самобутньої тематики, збагатила українську поезію, драматургію образами світової історії, глибокими художніми узагальненнями, картинами зіткнення філософських, етичних ідей. У її вихованні, освіті яскраво проявилися національні традиції, які склалися до 70-х років. Батько – учасник руху «Громад», друг М. Драгоманова, мати – письменниця Олена Пчілка. І. Франко писав, що після шевченківського «Поховайте та вставайте» Україна не чула такого сильного, гарячого поетичного слова.

З разючою мужністю Л. Українка протистояла особистій трагедії – вже в дитинстві її спіткала важка, невиліковна тоді хвороба. Вимушена подовгу жити на Кавказі, в Єгипті, Італії, вона ніколи не замикалася на лікуванні, вивчала історію, культуру, традиції країн, куди привела її доля. Від лірики письменниця йде до поем («Давня казка», «Самсон», «Роберт Брюс»), і вінчають її творчість драматичні поеми («У катакомбах», «Касандра») та поетичні драми («Лісова пісня»).

У 90-х роках починається творчість М. М. Коцюбинського. У цей період він поступово звільнявся від культурницьких ілюзій і утверджувався на революційно-демократичних позиціях. Він розвинув жанр психологічної новели і продовжив традицію соціальної повісті. Вже в ранніх своїх творах показує благородство простих трудівників, пробудження в них почуття власної гідності, їх прагнення до свободи.

Література 8090-х pоків. стала трибуною активного громадського життя, виголошення ідей національної й соціальної перебудови суспільства, нових естетичних принципів. Відходять у минуле постулати про «етнографічний реалізм», утверджуються засади тенденційної літератури. З'являються нові теми, образи, жанри (філософська поема, нарис, мелодрама, соціально-побутові, психологічні, філософські повісті та романи, історичні драми тощо).

На Західній Україні на цю тематику писали модерністи Василь Стефаник (18711936), Лесь Мартович (18711916), Марко Черемшина (18741927). На Буковині найвидатнішою письменницею цього напряму була Ольга Кобилянська (18631942) соціально-психологічна повість «Земля» (1902).

О. Кобилянська зробила значний внесок у розвиток нової соціально-психологічної школи в українській літературі кінця XIX початку XX ст. Непересічний талант письменниці засвідчили вже перші твори малої прози («Природа», «Некультурна», «До світла»), позначені художнім новаторством, глибиною соціально-психологічних характеристик персонажів. Однією з перших в українській літературі письменниця звернулася до проблеми емансипації жінки, створила цілісні образи жінок-інтелігенток (повісті «Ніоба», «Царівна», «Через кладку», «За ситуаціями»).

Видатною особистістю цього періоду був Іван Франко (18561916). Політика й поезія, публіцистика й новелістика, літературна критика й повість, драма й комедія, література перекладів і редагування часописів, філософія й історія, етнографія й соціологія – все це стало полем його багатогранної діяльності. Чи не найвагоміше І. Франко проявив себе у літературній творчості. Поєднуючи непомильне, майже фотографічне сприйняття дійсності з оптимістичною вірою ідеаліста в кращі людські риси, Франко творив у широкому діапазоні тем і жанрів.

Поряд з традиційними тоді описами селянських злиднів («Борислав сміється», «Boa Constrictor»), він відтворює тяжке життя робітників нафтових промислів («Нефтянник», «На роботі»). Поряд з психологічно тонкими й сповненими тепла оповіданнями про дітей («До світла», «Під оборогом»), ретельно змальовані картини тюремного життя («На дні», «Панталаха»), яскраво оброблено історичні сюжети («Захар Беркут», «Великий шум»). У своїй поетичній творчості Франко зміг сягнути вершин філософської думки («Смерть Каїна», «Мойсей"») й ніжної інтимної лірики (збірка «Зів'яле листя»).

Переламне значення для розвитку української музики має творчість Миколи Лисенка. Його вважають засновником великих музичних форм, першим творцем дійсно української за духом й матеріалом опери («Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Утоплена», «Пан Коцький», «Зима й весна»).

Так звана післялисенківська доба характеризується інтересом переважно до музики вокальної, особливо хорової, яка спирається на народну музику (К. Стеценко, М. Леонтович, Я. Степовий, О. Нижанківський, Я. Лопатинський). У народних вокальних традиціях написано і національний український гімн «Ще не вмерла України ні слава, ні воля» (1862, музика М. Вербицького, слова П. Чубинського). У 1903 р. у Львові відкрито перший музичний інститут, якому в 1907 р. присвоєно ім'я М. Лисенка. Плідно працювали в цей час композитори К. Стеценко (18821922), М. Леонтович (18771921), С. Людкевич (18791979). Світової слави зажила українська співачка Соломія Крушельницька (18731952). На західноукраїнських землях національний музичний репертуар поповнюється творами М. Вербицького, І. Лаврівського.

У другій половині XIX ст. народно-ужиткове мистецтво розвивалося за законами консервативного збереження усіх його видів і форм. Українському народно-ужитковому мистецтву притаманні оригінальні композиції з фантастичних квітів, звірів та птахів, вибагливий рослинний та геометричний орнамент, різьбляні інкрустації (бісером, перламутром, рогом, різнокольоровим деревом), барвистість вишиванок і килимів. До найвідоміших осередків народного мистецтва названого періоду відносять Решетилівку на Полтавщині (килимарство), Ічню на Чернігівщині (гончарство), Косів на Івано-Франківщині (кераміка, різьбарство), Кам'яні броди на Житомирщині (фаянс).

Аналіз розвитку різних сфер української культури дозволяє прослідкувати, як складалися долі українського відродження в XIX ст. Пояснити його закономірності допомагає відомий теоретичний висновок німецького вченого Гердера про основні етапи, які проходили європейські національні рухи. На першому етапі, як було показано, невелика група вчених-інтелектуалів збирала історичні документи, фольклор, предмети старовини, побоюючись, що самобутність їх народу може зникнути. Другий, або культурницький етап став етапом відродження української мови, виникнення національної літератури і мистецтва. Це готувало етап створення політичних організацій, що висувають національні вимоги, аж до утворення незалежної держави.

Таким чином, період XIX – початку XX ст. став часом принципової реорганізації в розвитку української культури, часом небувалого злету творчої думки нашого народу. Воно дало людству таких геніїв, як Т. Г. Шевченко, І. Я. Франко, М. С. Грушевський, М. В. Лисенко. На жаль, творчість практично усіх діячів культури цієї доби доходила до широких кіл української громадськості зі значним запізненням, а то й не доходила зовсім внаслідок несприятливих суспільних умов. XX ст. почалося бурхливо і продовжилося переважно вороже щодо української національної культури. Але всупереч грандіозним соціально-історичним потрясінням, які принесло XX ст., подальший культурний поступ було гідно продовжено.

Література

У ситуації рубежу, яка вище вже була охарактеризована, коли українська мова зберігалася тільки в усному мовленні, і пізніше – в умовах урядових заборон і переслідування – процес становлення української літературної мови набув особливої важливості і особливої складності. М. Грушевський писав: «Мова вирішила долю українського відродження, відновивши розірваний зв'язок між інтелігенцією і народом…»Звідсий особливості української літератури XIX ст. – народні теми творчості, реалізм і демократизм.

Першим твором народною мовою, який почав процес її оформлення у сучасну літературну мову, стала «Енеїда» І. Котляревського. Пародія на поему Вергілія, де троянський герой Еней показаний козацьким ватажком, була опублікована у Петербурзі у 1798 без відома автора. Вже після її успіху Котляревський доповнив, розширив свою поему, написав музичні комедії «Наталка-Полтавка», «Москаль-чарівник».

Гумористичний і сатиричний тон творів Котляревського був підхоплений іншими письменниками, передусім гуртка, центром якого був Харківський університет. Його ректор П. Гулак-Артемовський писав вірші українською мовою. Отримали популярність байки Є. Гребінки. Він брав класичні сюжети і додавав їм виразного українського колориту. Пізніше Є. Гребінка переїхав до Петербурга, писав повісті російською мовою, був серед друзів молодого Т. Шевченка.

До харківського гуртка належав також Г. Квітка-Основ'яненко – основоположник української художньої прози. Його повісті різноманітні: одні – написані з гумором, другі – сентиментальні, треті – дають реалістичні картини (краща – «Сердешна Оксана»), інші просякнуті народними віруваннями і переказами («Конотопська відьма»). Квітка-Основ'яненко перервав традицію використання української мови тільки в комічних жанрах.

Безумовно, переломною в становленні української літературної мови і суспільному визнанні української літератури стала творчість Тараса Григоровича Шевченка. «Його творчість, – писав М. Грушевський, – це творчість народу, що досягає відразу, без наступних ступенів, високого інтелектуального розвитку й індивідуальної свідомості і поєднує в своїх творіннях безпосередність народної поезії зі свідомістю літературної творчості».

Широко відомі основні віхи життєвого шляху Шевченка: народження у сім'ї кріпаків пана Енгельгарда, рання смерть батьків, робота «в наймах» і у пана козачком, переїзд до Петербурга, знайомство з земляком – художником І. Сошенком, викуп з неволі на гроші, виручені від продажу портрета В. Жуковського роботи К. Брюллова, навчання в Академії мистецтв, участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, арешт і 10-літня рекрутчина з забороною писати і малювати, смерть незабаром після повернення з заслання.

Перший «Кобзар» виходить у 1840 р. у Петербурзі, через рік – «Гайдамаки». Геніальний поет, Шевченко вніс в українську літературу новий зміст: рішучий протест проти кріпацтва, захист свободи і гідності особистості, захоплення народними і національно-визвольними рухами, заклик до суспільної справедливості. Особистість і творчість Шевченка – символ всієї української культури.

Суперечливість духовного життя України того часу відбилася в творчості письменника, лінгвіста, історика, публіциста П. Куліша. Це ім'я майже на півсторіччя незаслужено було забуте, але зараз викликає пильний інтерес. Прихильник культурно-національного відродження, Куліш болісно шукав шляхи до нього: від нелегального Кирило-Мефодіївського товариства – до літературної діяльності у петербурзькій «Основі», від союзу з галицькою громадськістю – до надій на польську допомогу. Безперечним є значення його етнографічної збірки «Записки о Южной Руси», історичного роману «Чорна рада», тритомної історичної праці про національно-визвольну війну під керівництвом Б.Хмельницького «История отпадения Малороссии от Польши».

Демократичний напрям в українській прозі розвивала Марко Вовчок (М. Віленська). Її збірка «Народні оповідання», повісті «Інститутка», «Кармелюк» приголомшують трагічною правдивістю картин кріпацького гніту, вражають образами простих людей. Російською мовою розповіді переклав І. Тургенєв. Т. Шевченко у вірші «Марку Вовчку» звертається до неї як до продовжувачки справи свого життя.

Твори знаменитого українського байкаря Л. І. Глібова в руслі демократичних настроїв того часу в алегоричній формі зображали безправ'я простих людей, свавілля поміщиків, лицемірство, святенництво.

С. Руданський закінчив медичний факультет Петербурзького університету і працював лікарем в Ялті у Криму. Популярність йому принесли «співомовки» – сатиричні невеликі вірші, діалоги. Тільки після його передчасної смерті Олена Пчілка та інші письменники зібрали й опублікували його чудові, в стилі народних пісень, ліричні вірші.

І. Нечуй-Левицький створив у вітчизняній літературі жанр соціально-побутової повісті. Письменник, який багато років працював учителем в школах і гімназіях практично по всій Україні, чудово знав всі шари українського суспільства: життя селян після ліквідації кріпацтва, побут робітників, проблеми взаємин інтелігенції і народу («Кайдашева сім'я», «Микола Джеря»).

На революційно-демократичних принципах базувалася творчість Панаса Мирного (П. Я. Рудченко). Автор новаторських соціально-психологічних романів і повістей про народне життя, він підняв українську прозу до високого рівня художньої досконалості. Романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (спільно з І. Біликом), повісті «Лихі люди», «Лихо давнє і сьогочасне», «Голодна воля», п'єса «Лимерівна» та інші його твори – це величезна художня епопея, яка відображає життя українського народу протягом майже всього XIX ст., особливо у післяреформений час. Новим для української літератури в творчості П. Мирного було те, що головна увага приділялася внутрішньому світу героїв, їх переживанням, мотивам вчинків, еволюції поглядів.

Служінню ідеалам трудового народу присвятив творчість революціонер-демократ П. А. Грабовський, який помер на засланні у Тобольську. Розглядаючи літературу як «живу творчу силу суспільного руху», він створив прекрасні революційні вірші (збірки «Пролісок», «З Півночі», «Кобза»).

У 70-і роки приходить до літератури І. Франко. Людина різносторонньо обдарована, він проявив себе в поезії і прозі, драматургії і публіцистиці, новелістиці і літературній критиці, історії й етнографії, філософії і політиці. Син селянина-коваля з-під Дрогобича, який насилу отримав можливість закінчити школу і гімназію, І. Франко так формулював своє кредо: «Як син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я відчував себе зобов'язаним віддати свою працю цьому простому народові».

Своєму принципу Франко слідував і в літературно-видавничій діяльності (альманах «Друг» у Львові), і в політичній боротьбі (декілька разів був арештований за соціалістичні погляди, брав участь в заснуванні Української радикальної партії), але найбільш вражаюче і послідовно – в літературній творчості: ліричні збірки «З вершин і низин», «Зів'яле листя», історична повість «Захар Беркут», гостросоціальний «Борислав сміється», поема «Моїсей», психологічна драма «Украдене щастя».

І. Франко багато зробив для зближення літературного процесу в Західній і Східній Україні, для розширення контактів з європейськими літературами (був обраний членом багатьох наукових товариств, перекладав Байрона, Гайне, Ґете. а також визначних поетів і письменників різних часів італійської, французької, англійської, норвезької, чеської, словацької, польської, російської, німецької, давньогрецької, давньоримської, давньоіндійської та інших літератур світу).

Яскравим явищем української літератури була творчість Лесі Українки (Л. Квітка-Косач). Вона розірвала коло традиційної самобутньої тематики, збагатила українську поезію, драматургію образами світової історії, глибокими художніми узагальненнями, картинами зіткнення філософських, етичних ідей. У її вихованні, освіті яскраво проявилися національні традиції, які склалися до 70-х років. Батько – учасник руху «Громад», друг М. Драгоманова, мати – письменниця Олена Пчілка.

І. Франко писав, що після шевченківського «Поховайте та вставайте» Україна не чула такого сильного, гарячого поетичного слова. З разючою мужністю Л. Українка протистояла особистій трагедії – вже в дитинстві її спіткала важка, невиліковна тоді хвороба. Вимушена подовгу жити на Кавказі, в Єгипті, Італії, вона ніколи не замикалася на лікуванні, вивчала історію, культуру, традиції країн, куди привела її доля. Від лірики письменниця йде до поем («Давня казка», «Самсон», «Роберт Брюс»), і вінчають її творчість драматичні поеми («У катакомбах», «Касандра») та поетичні драми («Лісова пісня»).

У 90-х роках починається творчість М. М. Коцюбинського. У цей період він поступово звільнявся від культурницьких ілюзій і утверджувався на революційно-демократичних позиціях. Він розвинув жанр психологічної новели і продовжив традицію соціальної повісті. Вже в ранніх своїх творах показує благородство простих трудівників, пробудження в них почуття власної гідності, їх прагнення до свободи.

Мистецтво.

Театр.

Становлення українського національного мистецтва (театр, музика, образотворче мистецтво, архітектура) дещо відставало від літературного розвитку. Так, театральне мистецтво в більшій, ніж література, мірі залежить від політичного режиму, фінансових можливостей, підготовленості аудиторії. До 1861 року продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки у садибах, але і в містах. У 1828 році офіційно було заборонено купувати до театру кріпаків, але і після цього кріпосні актори продовжували входити до складу деяких театральних труп. У 1789 театр був побудований у Харкові, але в ньому йшли тільки російські п'єси.

Першими українськими постановками були «Наталка Полтавка» в 1819 р. і пізніше «Москаль-чарівник» у Полтавському любительському театрі. Вони стали можливими завдяки щасливому збігу обставин: підтримка генерал-губернатора Малоросії М. Репіна, керівництво трупою І. Котляревським, гра геніального актора М. Щепкіна, тоді ще кріпака.

Професійна ж українська трупа була створена тільки на початку 80-х років. Організаційними питаннями в ній займався Михайло Старицький, режисурою – Марк Кропивницький. Обидва були також драматургами. Їм вдалося об'єднати талановитих акторів: брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана – Карпенко-Карий, Миколи – Садовський, Панаса – Саксаганський), М. Заньковецька, Г. Затиркевич, інші. Пізніше трупа декілька разів розділялася, але, що цікаво, всі чотири оформлені колективи продовжували працювати яскраво, мали великий успіх в Україні, на півдні Росії (тому що трупи були пересувними).

Великий знавець української мови, М. Старицький писав комедії (не гасне популярність «За двома зайцями»), драми («Не судилося», «Богдан Хмельницький»). Вони змальовували реалістичні картини сільського, міського побуту, передавали типові національні характери. Але ні Старицький, ні близький йому Кропивницький не виходили за рамки так званої «етнографічної драматургії». Творцем української соціальної драми став І. Карпенко-Карий (Іван Тобілевич). У основі його п'єс (драми «Бурлака», «Безталанна», комедії «Сто тисяч», «Хазяїн») лежать глибокі психологічні конфлікти, гострі соціальні протиріччя.

Музика.

Поетична і музична обдарованість українського народу була основою високого рівня розвитку музично-пісенної творчості. У XIX столітті як і раніше побутують землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні. Широкою популярністю користувалися пісні-романси «Їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Шевченка «Думи мої, думи», «Заповіт».

З народного середовища висувалися талановиті співаки-кобзарі (Остап Вересай, Іван Кравченко-Крюковський, Гнат Гончаренко, Терентій Пархоменко, Михайло Кравченко, Андрій Шут та ін.). Значного поширення набуло сімейне музикування, любительський молодіжний розважальний спів. Центрами розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких вивчалася нотна грамота і теорія музики. Багато хто отримував професійну музичну підготовку в церковних хорах.

Музика, спів міцно увійшли в повсякденне життя як міського, так і сільського населення. За жанрами пісні були різноманітними: ліричні, жартівливі, романси, виконувалися вони соло, дуетом, хором, під акомпанемент бандури, скрипки, гітари, фортепіано. Переважно це були авторські твори, які згодом розповсюджувалися і ставали народними.

Концертну діяльність в містах України розгортали самодіяльні колективи. Традиційними серед інтелігенції великих міст були літературно-музичні вечори. Влаштовувалися добродійні концерти, особливо під час проведення великих контрактових ярмарок. Однак часто така діяльність наштовхувалася на адміністративні заборони. Наприклад, в 1867 у Києві був випадок, коли влада дозволила концерт за умови, що тексти пісень будуть звучати французькою мовою.

Високого рівня досягла майстерність партесного (багатоголосого) співу. У XIX столітті хоровий спів поступово виходить за рамки чисто культового. Загальнофілософський зміст канонічних образів залучав до храму немало світських слухачів. З великими концертними програмами виступали хори Київської академії, Переяславської семінарії. Розвиток своїх національних традицій гальмувався, оскільки перевага адміністративно надавалася іноземним авторам.

Одночасно з народною і церковною традиціями в XIX столітті складається світська професійна музична культура. С. С. Гулак-Артемовський на початку 60-х років створює першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Перлиною української вокальної класики стали «Вечорниці» П. І. Нищинського. Вони малюють широку музичну картину народного життя, знаменитий чоловічий хор «Закувала та сива зозуля», тема якого — страждання козаків у турецькій неволі, їх прагнення до свободи.

Мелодичним багатством, співучістю, драматичною напруженістю привабила слухачів опера М. М. Аркаса «Катерина» за однойменною поемою Т. Г. Шевченка. Композитори широко використовували багаті традиції українських народних пісень, обробляли їх. П. П. Сокальському належить глибока теоретична праця «Русская народная песня, великорусская і малорусская, в ее строении мелодическом и ритмическом…».

Цілу епоху в музичному житті України складає творчість М. В. Лисенка — великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця й активного громадського діяча демократичного напряму. Він є основоположником української класичної музики.

Образотворче мистецтво.

Якщо в літературі, театрі вже сама мова визначала їх національний образ, то в таких сферах, як образотворче мистецтво, архітектура, вироблення національних форм було більш проблематичним. Так, в східноукраїнських землях можна говорити про певну українсько-російську єдність в образотворчому мистецтві. Справа в тому, що протягом майже всього XIX століття в Російській імперії головним центром освіти була Академія мистецтв у Петербурзі.

Найбільші можливості для виставок, замовлень також були в столиці імперії. Можна привести безліч прикладів переплетення творчості, доль українських і російських художників.

В. Тропінін залишався кріпаком навіть вже будучи відомим художником, багато років він жив і працював у Подільському маєтку своїх добродіїв. Саме тут відбувається становлення майстра, він детально знайомиться з іконописною традицією. Тропінін говорив, що Україна замінила йому Академію. Він пише безліч портретів («Дівчина з Поділля», «Хлопчик з сокирою», «Весілля в селі Кукавці», «Українець», «Портрет подільського селянина»), демократизм і реалізм яких були новаторськими. Після звільнення Тропінін жив у Москві. Знаменитий портрет О. С. Пушкіна його роботи. І. Сошенка, який залишився після Академії в Петербурзі, у своїй творчості не забував Україну (наприклад, «Продаж сіна на Дніпрі», «Ріка Рось біля Білої Церкви», «Хлопчики-рибалки»).

Загалом у живописі початку XIX сто. переважаючим художнім стилем був романтизм. Багатьох художників цього напряму приваблювала Україна – «нова Італія», як її називали. З'явилися і художники, для яких поїздки сюди не були просто даниною моді. Українській темі присвятив свою творчість В. Штернберг.

Працював він і в портретному, і в побутовому, і в пейзажному жанрах. Його увагу приваблюють і стають сюжетами картин, здавалося б, прозаїчні сцени: переправа на поромі через Дніпро, ярмарок, весілля. Його картинам властива описовість, що зближує їх зі стилістикою української літератури того часу. В. Штернберг товаришував з Шевченком, йому належить художнє оформлення «Кобзаря». В Академії за сім картин, написаних на Київщині і Полтавщині, він отримав велику золоту медаль. В. Штернберг помер дуже молодим під час поїздки в Італію.

Зовнішні обставини – заслання, заборона малювати – перешкодили розкритися в повній мірі живописному таланту Шевченка. Як вважають фахівці, в романтичних картинах «Селянська родина», «Циганка-ворожка», інш. вже помітний відхід від чистого академізму. Особливо виділяється реалізмом «Судня рада». Відзначимо, що різнобічний талант Т. Г. Шевченка досяг академічних висот і в художній графіці (серія «Живописна Україна» тощо) – в 1860 р. йому було присвоєно звання академіка гравюри Петербурзької академії мистецтв.

З М. Гоголем, В. Штернбергом, Т. Шевченком близько спілкувався великий художник-мариніст І. Айвазовський, який значну частину життя провів у рідній Феодосії (він і свою картинну галерею заповідав місту). У його живописі звучала й українська тема: «Очерети на Дніпрі поблизу містечка Алешки», унікальна для художника жанрова картина «Весілля на Україні».

Новаторською для пейзажу стала творчість А. Куїнджі, який народився поблизу Маріуполя. Перша ж виставлена ним картина – «Ніч на Дніпрі» – викликала в Петербурзі сенсацію. Художник володів тонким мистецтвом передавати на полотні світло, повітря.

Головна тенденція образотворчого мистецтва другої половини XIX – рух до реалізму м з найбільшою силою прозвучала у творчості членів «Товариства пересувних художніх виставок». Найзнаменитіший живописний портрет Т. Шевченка написаний ініціатором створення та ідейним керівником товариства передвижників І. Крамським. Ідея правдивого відображення життя народу, критика несправедливості була співзвучна українському мистецтву. Багато художників-передвижників були родом з України: М. Ге, О. Литовченко, М. Ярошенко. Микола Ге написав чудовий портрет свого друга м історика М. Костомарова. Тематика творів зближує з передвижниками художника К. Трутовського («Бандурист», «Український ярмарок», «Шевченко над Дніпром»).

Родом з-під слобідського Чугуєва був художник-реаліст І. Рєпін. Він часто приїжджав на батьківщину, не раз гостював у маєтку Качанівка українських меценатів Тарновських. У свій час тут не раз бував і Шевченко, в цій сім'ї збереглося безліч рукописів поета. У Качанівці Рєпін створив перші етюди до знаменитої картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану».

Художник скористався низкою порад українського історика Д. Яворницького, який передав йому деякі речі козацьких часів, текст самого листа, позував для фігури писаря. Рєпін писав:«В історії народів і пам'ятниках мистецтва… мене приваблювали завжди моменти вияву загального життя городян, асоціацій; найбільше в республіканському ладі, звичайно,… І наше Запоріжжя мене захоплює цією свободою, цим піднесенням рицарського духу».

Видатним майстром побутового жанру був М. Пимоненко. Більшість його робіт, написаних на теми селянського життя, відрізняються щедрістю, емоційністю, високою живописною майстерністю: «Святочні ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Проводи рекрутів», «Свати», «Жнива», «По воду», «Ярмарок», інші. Пимоненко автор близько 715 картин і малюнків. Він один з перших у вітчизняному малярстві поєднав побутовий жанр і поетичний український пейзаж. Однак стосунки Пимоненка з українською національною інтелігенцією складалися непросто. Йому ставили за провину відсутність чіткої національної програми, іноді дуже грубо критикували майстра, який заснував у Києві художню школу.

Поєднання мистецтва з усвідомленою національною ідеологією вперше відбувається в творчості С. І. Васильківського. Випускник Петербурзької Академії, він повернувся з тривалої зарубіжної поїздки, володіючи прекрасним професійним рівнем. Свою майстерність він повністю віддає Україні: пише пейзажі Подніпров'я, Поділля, Слобожанщини, архітектурні пам'ятники, жанрові картини, історичні полотна (зокрема «Козаки в степу», «Козача левада», портрет Т. Шевченка). Одночасно він вивчає і збирає пам'ятки старовинного українського мистецтва.

У 1900 р. Васильківський спільно з художником-баталістом М. Самокишем створює альбом «З української старовини» (1900 р.), коментарі до акварелей Васильківського пише історик Д. Яворницький. Визнанням художньої, наукової цінності альбому є його перевидання в наші дні. Свою історичну колекцію і багато картин С. Васильківський залишив рідному Харкову.

PAGE  6



 

Другие похожие работы, которые могут вас заинтересовать.
3349. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА НАПРИКІНЦІ XVIII – XIX століть 53.22 KB
  Формування української національної свідомості. Репресії російського царизму проти української культури. Історія світової та української культури: Підручник для вищ. Історія української культури.
3139. Общественная мысль и культура России во второй половине XVIII века 20.16 KB
  Тем самым ей удалось завоевать авторитет у прогрессивной общественности Западной Европы хотя в России процветало крепостное право бюрократическая волокита. было создано Вольное экономическое общество которое обсуждало вопросы рационализации сельского хозяйства; 2 началось издание в России общественно-политических журналов. В России было жестоко подавлено восстание Емельяна Пугачева 1773–1775 гг.
16206. -ВШЭ Москва Утопии и экономическое знание Франции XVIII века Изучая развитие знания во Франции XVIII. 22.23 KB
  Магистратура 1 курс ГУ-ВШЭ Москва Утопии и экономическое знание Франции XVIII века Изучая развитие знания во Франции XVIII веке нельзя не сделать акцент на глубоких междисциплинарных связях определяющих распространение одних идей на чрезвычайно разнородные с точки зрения знания в его сегодняшнем состоянии области. Лишь поняв как выглядело знание рассматриваемого периода возможно правильно оценить наше намерение: показать что экономическая мысль XVIIIв сопоставима с другими дисциплинами в том числе ее можно рассматривать в связи с...
19313. РОЗВИТОК АДВОКАТУРИ В УКРАЇНІ В ПЕРІОД ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ-ХХ СТОЛІТЬ 126.58 KB
  Прийняття нової Конституції України поставило на сьогоднішній порядок денний подальше удосконалення методів і стилів роботи кожного інституту правової системи з точки зору підвищення його ефективності. - свідчить стаття 3 Конституції України що в повній мірі стосується й адвокатури яка діє для забезпечення права на захист від звинувачення і надання правової допомоги при вирішенні справ в судах та інших державних органах. Згідно статті 1 Закону України Про адвокатуру вона являється...
3731. Українська мова, 2 клас 358.54 KB
  Посібник містить орієнтовне календарне планування та розробки уроків української мови в 2 класі (I семестр), складені відповідно до вимог нової навчальної програми (К. : Видавничий дім «Освіта», 2012) для шкіл з українською мовою навчання за підручником М. Д. Захарійчук (К. : Видавництво «Грамота», 2012).
11. УКРАЇНСЬКА РОДИННА ПЕДАГОГІКА 10.99 MB
  Ви тримаєте в руках посібник, який може стати вашим порадником у благородній справі виховання Людини. Він розповість, як класному керівнику – початківцю зробити перші кроки до плідної співпраці з сім’ями своїх вихованців
9207. Українська національно-демократична революція (1917-1920 рр.) 26.07 KB
  Головним гаслом українських представників у Думах була автономія України. У Львові було створено Союз визволення України СВУ його очолили Дорошенко Донцов та інші. У своєму звернені до народу України вони характеризували австрійців та німців як визволителів.
10483. О.В. Степанюк. Українська мова (за професійним спрямуванням): курс лекцій для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання 74.3 KB
  Українська мова має давні писемні традиції, багатовікову історію й по праву належить до числа високорозвинених мов світу за силою й багатством своїх виражальних можливостей, за милозвучністю та емоційністю. Донедавна така багата мова зазнавала істотного звуження, обмеження суспільно-комунікативних функцій. Тому розширення сфер функціонування української мови, піднесення її престижу на міжнародній арені значною мірою має залежати не лише від державних заходів на рівні законодавства, а насамперед від мовного навчання і мовного виховання.
10832. Модернизация России в XVIII веке 49.13 KB
  Создание централизованной бюрократической системы управления. Провозглашение России империей. Сенат: принципы комплектования и компетенция. Система коллегий. Церковная реформа. Реформа местного управления. Указ о престолонаследии и его значение для эпохи дворцовых переворотов.
6741. РУССКОЕ ИСКУССТВО XVIII ВЕКА 51.06 KB
  Хотя нужно также признать факт появления новых изменений еще в XVII веке но в начале XVIII столетия новое искусство получает бурное развитие и одерживает решительную победу. Таким образом русское искусство XVIII столетия во многом резко отличается от средневекового древнерусского искусства хотя и имеет с ним внутренние связи. Характерными чертами искусства XVIII века являются обмирщение искусства т.
© "REFLEADER" http://refleader.ru/
Все права на сайт и размещенные работы
защищены законом об авторском праве.