УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА НАПРИКІНЦІ XVIII – XIX століть

Формування української національної свідомості. Репресії російського царизму проти української культури. Історія світової та української культури: Підручник для вищ. Історія української культури.

2014-08-04

53.22 KB

22 чел.


Поделитесь работой в социальных сетях

Если эта работа Вам не подошла внизу страницы есть список похожих работ. Так же Вы можете воспользоваться кнопкой поиск


5. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА НАПРИКІНЦІ XVIII XIX ст.

5.1/ Культура українських земель під владою Російської імперії

План лекції

  1.  Початок українського культурного відродження. Формування української національної свідомості.
  2.  Діяльність українських культурно-просвітницьких організацій.
  3.  Романтизм та реалізм в українській літературі, театрі, музиці.
  4.  Репресії російського царизму проти української культури.

Література:

  1.   Братко-Кутинський О. Феномен України. – К., 1992. – 204 с.
    1.  Історія світової та української культури: Підручник для вищ. закл. освіти / В. А. Греченко, І. В. Чорний, В. А. Кушнерук, В. А. Режко. – К.: Літера ЛТД, 2002 – 464 с.
    2.  Історія української культури. – В 5 т. – К.: Наук. думка. – Т. 1. – 2001. – 1134 с.; Т. 2. –2002. – 846 с.; Т. 3. – 2004. – 1246 с.
    3.  Історія української культури (кредитно-модульний курс): Навч. посібник / Цапко О. М., Дубчак Л. М., Піскарьова А .І., Гороховська Т. В., Прибутько П. С.). – К.: КНТ, 2010. – 250 с.
    4.  Історія української художньої культури. – Харків: ХДАК. – 1999. – 194 с.
    5.  Кордон М. В. Українська та зарубіжна культура: Курс лекцій. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 584 с.

  1.  Початок українського культурного відродження.

Формування української національної свідомості

Поняття «українське національно-культурне відродження» відображає процес становлення і розвитку культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України протягом кінця XVІІІ – початку XX ст. Українське національне відродження розпочалося на східноукраїнських землях в кінці XVІІІ ст. Воно стимулювалося, з одного боку, природними процесами загальнокультурного розвитку, з іншого – необхідністю протидії упосліджувальній політиці російського царизму. Тяжке політичне, соціально-економічне становище, культурний занепад викликали «захисну реакцію», що проявилася у цілому комплексі подій і явищ, які свідчили про засвоєння частиною інтелігенції і значне поширення в масах національної свідомості, активізацію українського національного руху в усіх його формах, як спочатку культурницько-просвітніх, так згодом і політичних, про розвиток усіх галузей культурного життя українців. Втративши будь-яку надію на державне опертя і підтримку в процесах культурного розвитку, діячі української культури були поставлені в умови постійного доведення чинності національної культури в її суто етнічному розумінні. Етнографізм за цих обставин мусив стати і став визначальною рисою формування нової української культури. Пізніше це мало свої негативні наслідки у галузі виховання національної еліти і в справі політичної реалізації національних прав українців, однак прийнятної альтернативи етнографізму протягом довгого часу просто не було.

Національне відродження як поняття окреслює процес набуття етносом таких якісних рис, які дозволяють йому усвідомити себе нацією, дійовою особою історії й сучасного світу. Воно було характерним для тих етнічних спільнот, які в попередні часи втратили власну державність і самостійне національне життя взагалі. За власне відродження, починаючи з межі XVIII–XIX ст., так чи інакше боролись усі слов'янські народи, за винятком хіба що росіян. Об'єктивна мета процесу національного відродження полягала в оздоровленні і консолідації української нації та відтворенні української державності.

Напередодні українського національного відродження протягом попереднього історичного періоду разом із втратою елементів державності було знекровлене і самостійне українське національне життя взагалі, яке спиралося на тісну взаємодію козацького, духівницького, міщанського та селянського станів у межах наданих їм автономних прав, які передбачали можливість зміни суспільного статусу. Разом із втратою цих прав зникає й попередня міжстанова взаємодія, натомість за часів Катерини II встановлюються жорсткі й непрохідні межі імперських «сословій». Особливо дошкульним було катастрофічне послаблення не так давно перед тим сильної національної еліти, передусім інтелігенції, яка об'єктивно повинна відігравати роль лідера у процесах національного відродження, а натомість зазнала русифікації та полонізації.

Наприкінці XVIII ст. етноісторичну територію України було розподілено між Російською та Австрійською імперіями. Характер колонізаційної політики цих імперій помітною мірою впливав на форми і сутність українського життя.

Політична система царської Росії характеризувалась деспотизмом та посиленням уніфікації в усіх сферах суспільного життя. Австрія (з 1867 р. – Австро-Угорщина), навпаки, з часом розпочала еволюцію в бік сприйняття конституційних та загальнодемократичних цінностей, що позитивно впливало на життя провінцій. Але повністю демократичною, не в останню чергу завдяки тупцюванню у вирішенні національного питання, Австро-Угорщина так і не стала до самого розпаду в 1918 р.

Українське національне відродження базувалось на попередніх здобутках українського народу, зокрема, традиціях національної державності, матеріальній та духовній культурі. Соціальним підґрунтям для потенційного відродження було українське село, яке зберігало головну його цінність – рідну мову. Виходячи з цього, стартові умови для відродження були кращими у Наддніпрянщині, оскільки тут ще збереглися традиції недавнього державно-автономного устрою, політичних прав, залишки вільного козацького стану, якого не торкнулося закріпачення, та козацького суду, а найголовніше – тут хоча б частково збереглася власна провідна верства – колишня козацька старшина, щоправда, переведена у дворянство. Національне відродження України, попри регіональні особливості, характеризувало всеукраїнські перетворення. Процес українського національного відродження історики, як правило, поділяють на три етапи:

1) період збирання спадщини чи академічний етап (кінець XVIII – 40-ві pоки XIX ст.);

2) українофільський або культурницький етап (40-ві pоки XIX ст. – кінець XIX ст.);

3) політичний етап (з кінця XIX ст.).

Перебіг усіх трьох етапів характеризується невпинною боротьбою діячів національної культури за право вільного розвитку великого творчого потенціалу свого народу, якому є чим пишатися, є що розвивати і є що сказати світові. Істотний вплив на початок українського національного відродження справила революція у Франції, яка проголосила «права народів». Це стимулювало інтерес до неповторних рис своєї етнічної спільноти, таких як фольклор, історія, мова і література. Національному відродженню сприяло й поширення романтизму.

Один із засновників світового романтичного руху, німецький філософ і історик, видатний дослідник світової культури, чиїми творами зачитувалася вся Європа, Йоган Ґотфрід Гердер після відвідин України ще в 1769 р. відзначав: «Україна стане колись новою Елладою. Чудовий клімат цієї країни, гідна вдача народу, його музичний хист, плодюча земля характеристика основних етапів колись пробудяться. Із малих племен, якими були колись греки, постане велика культурна нація, її межі простягнуться до Чорного моря, а відтіля ген у широкий світ». Романтизм зруйнував зверхнє ставлення до народної культури, стверджуючи, що саме з народного джерела інтелектуальна еліта може черпати кращі зразки для своєї творчості. Кожна народна культура має самостійну вартість, світ романтики уявляли як велетенську арфу, в якій кожний народ становить окрему струну. Зникнення окремого народу неодмінно порушить всесвітню гармонію і рівнозначне вселенській катастрофі.

Видатний польський поет Адам Міцкевич називав українців найпоетичнішим і наймузичнішим з-посеред усіх слов'янських народів. Польські й російські поети і фольклористи відкривали в українській народній культурі цілі жанри, яких не було у польській та російській творчості. У дусі державницьких ідеологій вони трактували українську культуру як частину «всеросійської» чи «всепольської» культур. Водночас їх приклад усе більше переконував, а деяким і відкривав очі на непересічну цінність української культури.

Романтичне світобачення мусило завойовувати собі місце в душах людей у боротьбі з класицистичними уподобаннями творців Російської та Австрійської імперій, такими як раціоналізм, одноманітність, універсальність і своєрідне уявлення про належний державний «порядок». Дуже багатьом українцям було нелегко зробити чіткий вибір на користь котрогось із типів світовідчуття, а пошуки компромісу зводили їх на манівці безплідних хитань, доки не перемагав заохочуваний державою прагматичний підхід.

Початок українській етнографії поклав Григорій Калиновський, який видав у 1777 р. в Петербурзі «Описание свадебных малороссийских обрядов». 20 років по тому (1798) тут же з'являється перша енциклопедія українознавства «Записки о Малороссии» Якова Маркевича, де стисло викладалися відомості про Україну, її природу, історію, населення, мову і поезію. Але ще більше значення мала видана того ж року інша книжка - "Енеїда" Котляревського, з виходом якої традиційно-умовно пов'язують початок українського відродження.

У 1819 р. князь Микола Цертелєв, грузин за походженням, проте щирий патріот України, опублікував у Петербурзі «Попытку собрания старых малороссийских песен» характеристика основних етапів збірку українських історичних дум. У передмові Цертелєв писав: «Якщо ці вірші не можуть служити поясненням української історії, то принаймні в них видно поетичний геній народу, його дух, звичаї старих часів і, нарешті, ту чисту моральність, якою завжди відзначались українці й яку вони старанно зберігають і сьогодні, як одиноку спадщину по предках, що врятувалася від жадності сусідніх народів».

Повніше і систематичніше дослідження української етнографії під назвою «Малороссийские народные песни» склав у 1827 p. Михайло Максимович характеристика основних етапів майбутній перший ректор Київського університету. Ця збірка справила вплив на творчість О. Пушкіна і М. Гоголя, на вибір життєвого шляху П. Куліша і М. Костомарова. Максимович згодом згадував, що одного разу застав Пушкіна за читанням цієї збірки, і останній жартівливо зізнався, що він «обкрадав» його пісні. Справу Максимовича продовжив Ізмаїл Срезневський. У 1831 р. він видав «Український альманах» – збірку народних пісень і оригінальних поезій, написаних харківськими поетами-романтиками, а в 1833–1838 pp. характеристика основних етапів шість випусків «Запорожской старины».

Український професор Московського університету – Осип Бодянський присвятив свою магістерську дисертацію (1837) порівнянню російських та українських народних пісень. Із типовим для романтика перебільшенням він протиставляє начебто засмучені й смиренні інтонації пісень російської Півночі життєрадісним мелодіям українського Півдня. «Яка велика різниця існує між Північчю й Півднем, – писав Бодянський, – і наскільки різні народи там живуть».

Пізніше у галузі етнографії та фольклористики плідно працювали Т. Рильський, Д. Гнатюк, П. Житецький, М. Сумцов, П. Чубинський, М. Драгоманов, Б. Грінченко та багато інших фахівців і аматорів на всіх заселених українцями землях – від Закарпаття і Підляшшя до Вороніжчини і Кубані. Етнографів цікавили усі аспекти народного життя - від особливостей одягу та устрою житла в різних регіонах до назв предметів народного побуту.

Протягом усього XVIII ст. серед нащадків козацької еліти Лівобережжя не згасала зацікавленість історією, особливо історією козаччини. Це відбилося у працях кількох нащадків старшинських родів, які вийшли у відставку з царської служби й присвятили себе опрацюванню та публікації історичних матеріалів слідами козацьких літописців. Приблизно у той же час, що й «Історія русів» Г. Полетики, з'являються історичні роботи Степана Лукомського і Петра Симоновського, активно збирали історичні матеріали Адріан Чепа, Яків Маркевич та ін. Найбільшої уваги з точки зору науковості підходу серед цих істориків-аматорів (усі вони писали російською мовою) заслуговують Василь Рубан («Короткая летопись малороссийская», 1777) і Опанас Шафонський («Черниговского наместничества топографическое описание», 1786).

Крім інтересу до старовини та місцевого патріотизму, для занять історією у нащадків козацької старшини був також інший мотив. У досить широких колах пошук історичних документів і загальна зацікавленість історією посилилися у зв'язку з необхідністю підтвердити своє шляхетське походження, яке повинна була засвідчити спеціальна комісія у Петербурзі – так звана «Геральдія». Чимало з тих, хто відшукував відомості про вірнопідданські заслуги своїх предків, переслідували суто прагматичні цілі, але якась частина не могла залишитися байдужою до драматичних подій не такого вже далекого на той час минулого.

Першою узагальнюючою працею з історії України, написаною з широким використанням російських та українських архівів, була 4-томна «История Малой России» Д. Бантинш-Каменського (опублікована лише 1903 p.). Головну увагу автор звернув на діяльність історичних осіб, зовнішньополітичні події, з монархічних позицій доводив, що по при свою героїчну Історію українці є відгалуженням російського народу, а возз'єднання з Росією - найвизначніша подія української історії.

У 1842–1843 pp. підготовлено до друку, але так і не видано 5-томну «Історію Малоросії» Миколи Маркевича. Змальовуючи минуле України як самостійний історичний процес, Маркевич відстоював право українського народу на самостійний національний розвиток, документально-історично обґрунтовував правомірність відновлення у майбутньому автономії України. Саме за цю працю М.Маркевича звинувачував у сепаратизмі відомий російський критик В.Бєлінський. Він також засудив автора за прагнення висвітлювати історію України як незалежну від історії Росії.

Визначним прогресивним ученим, який зробив помітний внесок у розвиток історичної думки, був Михайло Максимович (1804–1873). Він виступив проти норманської теорії походження Русі, довів безпідставність теорії російського історика М. Погодіна про «запустіння України від нашестя Батиєва, показав, що українське козацтво було не прийшлим народом, а особливим станом українського суспільства.

Одним з найвидатніших істориків XIX ст. був Микола Костомаров (1817–1885). Більшість праць Костомарова видані у зібранні його творів «Історичні монографії та дослідження». Головною заслугою Костомарова є те, що він, на противагу дослідникам, які в історії бачили діяльність лише видатних осіб, уперше застосував наукові методи аналізу широких масових рухів, спираючись на здобутки тих історичних шкіл, які вже існували й здобули визнання у європейській науці.

На відміну від Костомарова, у якого переважає описовий метод висвітлення історичних подій і виразно простежується власна оцінка, В. Антонович (1834–1908) у своїх наукових працях не дав наперед жодної готової вже думки, яка б пронизувала дослідження і змушувала б читача дивитись на факти очима автора. У нього переважає тверезий позитивістський підхід, критичність та аналіз: після необхідних історичних відомостей і пояснень наступає групування фактичного матеріалу і посилання на джерела. В.Антонович написав понад 300 праць, створив так звану «документальну» школу українських істориків. До неї належали М. Грушевський, Д. Багалій, О. Єфименко та їх численні учні.

Особливе місце у розвитку історіографії посів Михайло Драгоманов (1841–1895), який критикував народницьку школу. Домінантну аксіому народників – «інтерес трудового народу» – він вважав суб'єктивним і ненауковим. Найбільшою вартістю всякого історичного процесу він вважав духовно-моральний, економічний та політичний розвиток краю, а справедливими визнавав лише ті рухи в Україні, які сприяли такому розвитку.

2.Діяльність українських культурно-просвітницьких організацій.

У 40-і роки центр українського культурного життя знаходився у Східній Україні, що виражалося насамперед у вже описаному літературному процесі. У Києві приблизно в 1845 р. виникає нелегальне Кирило-Мефодіївське братство не культурна, а політична національна організація, перша в історії України, і, що характерно, створюють її видатні діячі вітчизняної культури (М. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський, Т. Шевченко). Мета товариства підкреслена назвою слов'янська єдність, створення федерації слов'янських демократичних республік. Ідеї організації рівність людей, необхідність знищення кріпацтва пронизували творчість його організаторів. Розгром братства в 1847 році важко відбився на всьому розвитку української культури, а традиція політичної боротьби була перервана аж до 90-х років XIX ст.

Всю другу половину XIX ст. активність національної інтелігенції розгортається майже виключно в сфері «культурництва». У кінці 50-х років на Правобережжі серед дворянства та інтелігенції, в тому числі польської, складаються групи молоді, які гаряче співчувають українському народу, поважають його культуру. Вони і в побуті переходили на народну мову. Одним з лідерів руху став В. Антонович, у майбутньому визначний історик. Прихильників таких поглядів стали називати «хлопоманами», тобто «любителями народу». Як розвиток тих же настроїв в 1859 р. студентами і молодими викладачами Київського університету створюється напівлегальна культурно-просвітницька організація «Громада». Свою мету вона бачила в просвіті народної маси, для чого організовувалися безкоштовні недільні школи, видавалися дешеві книги. Була створена Тимчасова педагогічна школа, де готували вчителів для сільських шкіл. Всі викладачі працювали в ній безкоштовно. У київській «Громаді» брав участь М. Драгоманов – історик, політичний діяч, П. Чубинський – етнограф, поет, автор слів гімну «Ще не вмерла Україна». Подібні громади виникли в багатьох містах.

Ідейний центр «громадівського» руху виявився у Петербурзі. Сюди в кінці 50-х років після заслання повернулися кирило-мефодіївці. В. Білозерський домагається дозволу і на гроші меценатів в 1861 р. починає видавати перший регулярний український літературний і суспільний журнал «Основа». У ньому співробітничають Костомаров, Куліш, Драгоманов, публікується спадщина Шевченка. У цей час зав'язуються тісні контакти з передовою російською громадськістю. Навіть з боку уряду робляться деякі ліберальні кроки: Кулішу доручають перекласти українською мовою закони про скасування кріпацтва, за державний рахунок видаються українські підручники.

Ситуація кардинально змінюється в 1863 р. після антиросійського повстання в Польщі. Український національно-культурний рух жорстоко придушується. Прокотилася хвиля арештів, Полтавська і Чернігівська громади були повністю розгромлені, журнал «Основа» закрився. Особливою непримиренністю відрізнялася позиція міністра внутрішніх справ Російської імперії Валуєва. Він підписує сумно відомий указ, що забороняє друкувати українською мовою навчальну, наукову і релігійну літературу на тій підставі, що «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может». Після нетривалого «перепочинку» на початку 70-х років, відміченого активізацією історичної науки і літератури, про що вже йшла мова, антиукраїнська політика була продовжена. У 1876 р. в місті Емсі царем Олександром II був підписаний указ, яким заборонялося: друкувати і ввозити в межі імперії книги українською мовою, ставити спектаклі і навіть писати тексти до музичних нот українською. Однозначної заборони української художньої літератури на «малоросійській» мові не було, але цензура таких книг не пропускала, навіть з російських творів викреслювалися українські слова.

Імперська великоросійська політика привела до того, що український центр в 60-70-і роки XIX ст. перемістився в Західну Україну. Багато відомих діячів української культури переїжджають зі Східної України в Західну. У Львівському університеті активно працює М. Грушевський. Часто буває тут П. Куліш. З Женеви підтримує зв'язок М. Драгоманов. У 1873 р. у Львові засновується «Літературне товариство імені Шевченка», перетворене в 1892 році в наукове. У 90-і роки воно видає солідне періодичне видання «Літературно-науковий вісник», що друкував авторів і розповсюджувався і на Заході, і на Сході України.

Освіта. Розвиток промисловості, торгівлі збільшував потреби в освічених і кваліфікованих працівниках і це стимулювало розширення мережі навчальних закладів і кількості учнів у них. У цілому весь освітній процес був спрямований на денаціоналізацію українського населення, що дало відповідні невтішні наслідки. Однак всупереч урядовим настановам українське культурно-національне відродження в освітній сфері залишило досить яскравий слід. У 1802 р. почало свою діяльність Міністерство освіти, яке у наступному році провело систематизацію навчальних закладів. Було затверджено чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети.

У парафіяльних школах, які створювались при церковних парафіях і були початковими, навчання продовжувалося 4-6 місяців у селах і до одного року в містах. Навчання велося російською мовою, учнів навчали читати, писати, рахувати, основ православної віри.

Повітові школи були спочатку дво- , а згодом – трикласними. Тут навчалися здебільшого діти купців, дворян, чиновників, заможних ремісників. Вони вивчали російську мову, географію, історію, арифметику, фізику.

В гімназіях спочатку навчалися 4 роки, а згодом – 7. Тут викладали іноземні мови, як правило, французьку, німецьку, грецьку, латинську, "закон божий", священну та церковну історію. Наприкінці 50-х pp. XIX ст. в Україні нараховувалося 1300 початкових шкіл, де навчалися 67 тис. учнів, 19 гімназій (з них дві в Харкові), де навчалося близько 4 тис. учнів. Проміжне становище між гімназіями та університетами займали ліцеї, яких в Україні було три: Рішельєвський в Одесі (1817), Крем'янецький (1819), Ніжинський (1820).

Поряд із загальноосвітніми в Україні діяли й професійні навчальні заклади. У кадетських корпусах у Полтаві (з 1840 р.) і Києві (з 1852 р.) з дітей дворян виховували офіцерів. У Єлисаветграді продовжувала працювати медична школа, у Києві - фельдшерське, в Миколаєві - артилерійське і штурманське училища, у Севастополі - морська школа. У 1851 р. біля Харкова відкрилась землеробська школа, яка готувала агрономів.

Характерними рисами освіти у першій половині XIX ст. були: превалювання релігійного виховання дітей, політика «обрусєнія», рутинні засоби навчання. Київська академія, яка в попередні часи відігравала велику роль у розвитку освіти й культури не лише в Україні, але й у всій Східній Європі, після видання у 1814 р. нового статуту для духовних академій, за якими вони повинні були готувати лише фахівців з богослов'я і для православної церкви, втратила своє значення і перетворилася на рядовий духовний навчальний заклад.

Видатним діячем народної освіти на Харківщині була Х. Д. Алчевська (1841-1920). Ще у 1862 р. вона відкрила Харківську жіночу недільну школу, яка стала прогресивним педагогічним Центром освіти дорослих не лише в Україні, а й у всій Російській імперії. Вона широко пропагувала як засіб освіти народу твори українських письменників: Т. Шевченка, М. Вовчка, І. Франка, М. Коцюбинського, Л. Українки. Найціннішим внеском Х. Алчевської у справу шкільного викладання є розроблена нею ефективна методика проведення літературних бесід з учнями. Міжнародна ліга народної освіти обрала Христину Алчевську своїм віце-президентом.

Історичним успіхом у розвитку освіти на початку XIX ст. стало заснування на східноукраїнських землях університетів, що стало можливим завдяки ліберальній політиці в національному питанні імператора Олександра І та його урядовців. Університети внаслідок загальноєвропейської реформи вищої освіти швидко почали відігравати велику роль в культурному житті, в розвитку науки.

Перший університет на українських землях у складі Російської імперії засновано 1805 р. в Харкові коштом місцевого дворянства-і купецтва за ініціативою вченого-експериментатора В. Н. Каразіна. Характерно, що харківський губернатор був рішучим противником відкриття тут вищого навчального закладу і тільки особисте знайомство Каразіна з імператором Олександром І та міністром внутрішніх справ Михайлом Сперанським (який пам'ятав про українське походження свого батька-священика) уможливило прийняття рішення про створення в Харкові вищого навчального закладу. З постанням університету пов'язане значне зростання населення і кардинальні зміни життя у провінційному до того часу місті.

В перший час університет мав чотири відділи-факультети: словесний (історико-філологічний), етико-політичний (юридичний), фізико-математичний, медичний. Першим ректором університету (1805–1811) був професор російської словесності І. С. Рижський. У рік відкриття в ньому навчалося всього 65 студентів, а через 50 років – 492. Деякий час ректором Харківського університету був відомий український поет П. Гулак-Артемовський. На довгий час Харківський університет став осередком патріотичної думки. Тут були професорами І.Срезневський, А. Метлинський, М. Костомаров, Д. Багалій. За 50 років Харківський університет підготував близько 3 тис. фахівців з різних галузей знань.

Кафедру механіки Харківського університету протягом 17 років очолював О. Ляпунов (1857–1918), який створив загальну теорію сталості руху, написав ряд робіт з теорії імовірності. Засновником сучасної фізичної хімії був завідувач кафедри хімії Харківського університету М. Бекетов (1827–1911). На 20 років раніше ніж за кордоном він почав читати у Харкові курс фізичної хімії. Його роботи стали основою нової наукової галузі – металотермії. У першій половині XIX ст. характер національно-культурного відродження на східноукраїнських землях багато в чому зумовлювався просвітницькою та аматорською діяльністю цього вищого навчального закладу. У Харківському університеті виникає «Братство Тарасівців», пізніше репресоване, як і члени Кирило-Мефодіївського товариства.

У 1834 р. в Києві було засновано Університет святого Володимира на базі закритого Крем'янецького ліцею (див. на мал. вигляд, головного корпусу з боку Ботанічного саду). На думку імператора Миколи II, Київський університет мав стати центром русифікації і монархізму, спрямованим перш за все проти польського впливу. Спочатку він складався з двох відділів: історико-філологічного та фізико-математичного. Згодом додалися юридичний та медичний факультети. У рік відкриття в університеті навчалося 62 студенти, через 20 років – 808. Першим ректором став Михайло Максимович. Київський університет став одним з головних осередків українського руху, не виправдавши надій царських урядовців. До 1861 р. університет закінчили 1542 чол. Його випускники працювали учителями, лікарями, адвокатами, суддями, чиновниками різних рангів.

Третім університетом в Україні був Новоросійський (в Одесі), заснований 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею. В трьох університетах у кінці століття одночасно навчалося 4 тис. студентів. У 1863 р. було введено Статут університетів, який надав їм досить широку автономію: право обирати всю адміністрацію, професорів, доцентів. Але у 1883 р. було впроваджено новий Статут, який відміняв автономію, обрання адміністрації, участь професорів в управлінні. Життя університету підлягало суворій регламентації та наглядові попечителя навчального округу. Запроваджувався контроль над студентами, вводилась обов'язкова уніформа. Цей статут діяв до 1917 р.

Потреби економічного і культурного розвитку зумовили виникнення в Україні й інших вищих навчальних закладів. У 1874 р. створюється Глухівський учительський інститут, за рік – Ніжинський історико-філологічний інститут, Південно-російський технологічний інститут у Харкові (1885), Київський політехнічний інститут (1858), Вище гірниче училище в Катеринославі (1893) та ін. Дівчата навчалися окремо в інститутах шляхетних дівчат (у Харкові відкритий у 1812 p., організовував і очолив цей заклад український письменник і громадський діяч Г.Квітка-Основ'яненко), гімназіях та єпархіальних училищах (для дівчат духовного звання). Наприкінці XIX ст. в українських губерніях Російської імперії було 129 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ, 17 тис. початкових шкіл усіх видів. Проте ці імперські заклади могли охопити навчанням лише 30% дітей. Порівняно з періодом гетьманської автономії кількісні показники XIX ст. свідчать про загальне зниження рівня грамотності. За переписом 1897 р. в Україні серед населення віком від 9 до 49 років письменних нараховувалося лише 24%.

Центрами науки були університети. себічно обдарованим і феноменально працездатним був перший ректор Київського університету М. Максимович. Він написав понад 100 праць з історії, ботаніки, зоології, фізики, хімії. У розвиток філософської та філологічної наук суттєвий внесок зробив перший ректор Харківського університету І. Рижський, засновником вітчизняного слов'янознавства – професор Харківського університету І. Срезневський. У 1813–1820 pp. ректором Харківського університету був Т. Осиповський, який написав тритомну працю «Курс математики», що тривалий час була основним підручником для студентів усієї імперії.

Певний внесок у розвиток філософської думки зробив фундатор Харківського університету В. Каразін. Він підкреслив, що в соціальному плані "повної рівності між людьми не може бути тому, що її немає в природі". Освіту він називав важливим чинником суспільного прогресу, а серед наук виділяв філософію, висновки якої, як він вважав, є теоретичною основою інших галузей знань, навіть літератури та мистецтва, вказував на необхідність поєднання науки з практичною діяльністю.Суттєвий внесок у розвиток біологічної науки зробили праці І. Мечникова (1845–1916), уроженця с. Іванівки (тепер Куп'янського району на Харківщині). У 1864 р. він закінчив фізико-математичний факультет Харківського університету. Працюючи професором Новоросійського університету в Одесі, він створив першу в Російській імперії і другу у світі бактеріологічну станцію, став одним з основоположників мікробіології і вчення про імунітет. У 70-ті pоки XIX ст. професором фізіології Новоросійського університету працював І. Сєченов (1829–1905), який став засновником вітчизняної фізіологічної школи. У праці «Рефлекси головного мозку» він висвітлив питання про діяльність головного мозку, «душевне життя» з позиції позитивістської науки.

Великим історичним здобутком української культури початку XIX ст. було впровадження нової української літературної мови, заснованої на принципах фіксації усного народного мовлення з вибірковим залученням певних «книжних» елементів минулого. У 1819 р. у Харкові з'явилася друком перша граматика, що постала на основі живої української мови Слобожанщини та Полтавщини. Автором граматики був викладач Харківського університету О. Павловський. За розробленими у цій граматиці правилами українські письменники могли писати свої україномовні твори внормовано. Граматика була пристосована до діючого російського «гражданського» алфавіту, свого часу розробленого за ініціативи Петра І українськими вихованцями Київської академії. Тому в граматиці Павловського ще не було апострофа, деяких літер, мала вона й певні суто граматичні недоліки, однак вже сама її поява викликала появу наступних робіт у напрямку подальшого вдосконалення українського правопису, ставши їх основою.

3. Романтизм та реалізм в українській літературі, театрі, музиці

Література. Престиж української мови, віру в її можливості утверджувала нова українська література, яка виникла ще до появи граматики Павловського під впливом ідей романтизму. Романтична ідеологія будила до самостійного національного життя, підкреслювала риси саме української національності, сприяла посиленню інтересу до національного минулого, до національної мови та звичаїв. Емоційність, спонтанність, різноманітність, природність творів романтизму привертали увагу до неповторності різних народів та індивідуальності кожної людини.

Невипадково «батьком» нової української літератури часто називають Івана Котляревського (1769–1838). Поема І. Котляревського «Енеїда» (1798) була першою поемою, написаною живою українською мовою, в якій поєдналися жанрові та художньо-поетичні традиції старої української літератури з новою, підкреслено демократичною національною ідеологією. Обробки уривків класичної поеми Вергілія були популярним заняттям західноєвропейських, російських та українських студентів і літераторів ще у XVII–XVIII ст., успішно робилися раніше й спроби писати живою мовою, особливо в бурлескно-травестійному жанрі. Однак «Енеїда» Котляревського стоїть у цьому ряду цілком осібно. Виділяє її особливий дух, що поривається з рутини приниження і неволі бажанням «вдарити лихом об землю» і полинути в інший, хай навіть уявний і несерйозний, але чимось такий реалістично близький світ вигнаних з батьківщини українських «троянців». Цей бурлескно-травестійний твір є однією з найбільш талановитих переробок поеми римського поета Вергілія, в якій автор подав панорамну картину українського народного життя. Бурлескно-травестійні образи троянців і античних богів, описи їхніх взаємовідносин, багатство етнографічного матеріалу, гумористичний підхід до теми, насиченість гострою суспільно-моральною сатирою зробили поему Котляревського надзвичайно популярною. Оптимістичний настрій поеми на фоні цілеспрямованого упослідження української культури сприймався як гідна відповідь імперській політиці в Україні, вселяв віру в майбутнє й натхнення в багатьох сучасників.

Гумористично-сатирична форма літературної творчості І. Котляревського мала багато послідовників. Найбільш яскравими серед них були Петро Гулак-Артемовський та Євген Гребінка, які часто користувались у своїй творчості формою байки, але писали також ліричні поезії, історичні поеми, повісті тощо як українською, так і російською мовами. Жанр байки розвивали також Л. Боровиковський та М. Білецький-НосенкоВихідець зі слобідської козацької старшини Григорій Квітка-Основ'яненко (1778–1843) відомий як основоположник української художньої прози. Можна виділити дві основні стильові течії в прозі Г. Квітки. Перша – тяжіння до сентименталізму: у творах «Маруся», «Сердешна Оксана», «Щира любов», «Козир-дівка» переважають життєві почуття та переживання, християнсько-моралізаторський світогляд. Друга – перші кроки до етнографічного реалізму крізь романтичну канву. В повістях «Солдатський патрет», «Конотопська відьма», «Мертвецький Великдень» Квітка виступає колоритним гумористом, звертаючись до бурлескних традицій, народної фантастики та іронії.

З творчістю І. Котляревського та Г. Квітки-Основ'яненка пов'язане становлення нової української драми. Обидва письменники були визначними організаторами театрального життя першої половини XIX ст., режисерами й акторами полтавського та харківського театрів. П'єси І. Котляревського «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник», комедії Г. Квітки «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» до цього часу зберегли популярність в театральному репертуарі.

20-ті – 40-ві pоки позначаються досить енергійним розвитком етнографії, мовознавства та журналістики, який пов'язаний з діяльністю Харківського університету. Так, при Харківському університеті з'являються такі журнали, як «Харьковскій Демокріт», «Украинский вестник», «Украинский журнал», альманахи «Сніп», «Молодик», зміст яких становив собою зібрання місцевих новин, мандрівних нотаток, етнографічних матеріалів і окремих літературних творів. Нова література зробила «заявку» на самобутність, але в несприятливих соціально-політичних умовах вона бачилась лише як провінційна галузь «загальноросійської» літератури. Велика кількість українських авторів писала свої твори російською мовою, розвиваючи в них національну українську тематику і продовжуючи збагачувати російську мову, літературу й культуру.

Поруч з Є. Гребінкою та Г. Квіткою популярними в Росії письменниками-белетристами з притаманною українській культурі цієї доби сентиментально-романтичною поетикою з елементами фантастики і народного гумору були В. Наріжний і О. Сомов, але першість серед українських письменників у російській літературі безумовно належить Миколі Гоголю (1809–1852). Два цикли його повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1831–1832) та «Миргород» (1835) зробили цілу епоху в розвитку російської літератури і водночас справили значний вплив на українське культурно-національне відродження. Поетизація Гоголем українського життя і національного характеру, романтичне зображення минулого українського народу сприяли широкому зацікавленню історією та етнографією України, збуджували патріотичні почуття і стверджували гуманістичні цінності в українській культурі. Т. Шевченко у вірші «Гоголю» (1844) висловив усвідомлення своєї ідейно-творчої близькості до письменника, а в листі до В. Рєпніної писав: «Перед Гоголем слід благоговіти як перед людиною, обдарованою найглибшим розумом і найніжнішою любов'ю до людей». Навіть В. Бєлінський, відверто не дружній щодо української культури, скріпивши серце, констатував, що в «Тарасі Бульбі» Гоголь чудово і назавжди втілив духовний образ України. При цьому він мав на увазі, що після «Тараса Бульби» самому Гоголю, а тим більше іншим письменникам нема чого звертатися до української історичної тематики. Однак гоголівські традиції письменства, в тому числі й українофільські, в подальшому творчо розвивалися не тільки в українській, але й у російській художній літературі.

Поява у 1840 р. «Кобзаря» Тараса Шевченка відкрила перед українською культурою нові ідейні та художні горизонти, які зумовили її самобутній розвиток у майбутньому. Геніальний поет, неповторний за творчою манерою художник, активний громадський діяч, який спілкувався з кращими представниками російської, польської та інших культур, людина широких духовних обріїв, Т. Шевченко перебував на висотах передової думки свого часу. Починав Т. Шевченко свій літературний шлях як романтик. Захоплюючись поезією Жуковського та Міцкевича, Шевченко прагнув писати в тому ж дусі, але його творчий почерк виявився неповторним і глибоко самобутнім. Народнопісенний розмір більшості поезій у поєднанні з яскравим художнім вираженням найглибших архетипів колективної свідомості українського народу зробили поета головним творцем нового національного міфу. Зовнішня простота стилю Т. Шевченка приховує в собі глибини всеохопного культурологічного світогляду, вираженого в експресивній і символічній формі. Головними опорними символами поетичної творчості Шевченка, на думку багатьох дослідників, виступають «слово» (національна культура), «слава» (культурно-національна спадщина) і «правда» (загальнолюдська мета-ідеал). Через усю творчість поета проходять також такі поняття-архетипи, як «воля», «доля» (передусім важка й нещаслива, «зла доля»), «надія» та ін.

У ранніх баладах поета «Тополя», «Причинна», «Утоплена», «Русалка» сплітається світ реальний з казково-фантастичним, побутові образи з образами уявними. Не менш романтичними є й історичні поеми Шевченка. Величні постаті гетьманів, буйне козацьке життя, сміливі воєнні походи, які знаходять художнє втілення в поемах, яскраво говорять не стільки про гаряче захоплення поета минувшиною, яка визнається безповоротно втраченою, скільки про застиглість сучасного поету життя України та віру в можливість принципово змінити цю ситуацію («До Основ'яненка», «Іван Підкова», «Гамалія», «Тарасова ніч», «Гайдамаки» та багато ін.). Особливо сильно й яскраво романтичні настрої поета виразилися у поемі-містерії «Великий льох» та своєрідному епілозі до неї «Стоїть в селі Суботові...» (1845) з приголомшуючим образом «домовини України», асоційованої з церквою-усипальницею гетьмана Б. Хмельницького. Поет висловлює свою віру в те, що невдовзі Україна воскресне з-під уламків: І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить, І помоляться на волі Невольничі діти!..

Ці рядки писалися в період створення Кирило-Мефодіївського товариства, в якому поет вбачав паросток майбутнього відродження своєї Батьківщини в сім'ї рівноправних слов'янських народів. Однак утопічні ідеї членів товариства, висловлені у програмній «Книзі буття українського народу», скоро розбилися об мур імперської дійсності. Висилка до оренбурзьких, а потім і казахстанських степів із забороною писати і малювати стала для Шевченка болючим ударом по спільних з друзями мріях і сподіваннях.

В поезії з'являються песимістичні нотки та соціально-філософські міркування, відчутний біль самоти, однак поет не припиняє писати ані геніальні вірші, ані талановиті картини. У пізньому вірші «Доля» (1858), написаному одразу після повернення із заслання, поет не тільки виголошує особисте творче кредо, а й оптимістично дивиться у своє майбутнє: Ми не лукавили з тобою, Ми просто йшли, у нас нема Зерна неправди за собою. Ходімо ж, доленько моя! Мій друже вбогий, нелукавий!  Ходімо дальше, дальше слава, А слава – заповідь моя.

Шевченка традиційно вважають основоположником критично-jjro реалізму в українській літературі, хоча цей реалізм базувався на [романтичному світогляді автора. Вже його ранні побутові поеми '(«Катерина», «Наймичка», «Сон»), суспільно-політичні поеми («Єретик», «Сліпій», «Кавказ», «1 мертвим, і живим, і ненародженим землякам...») безжально таврували кривдників народу, причому з власне народних позицій. Шевченко зумів зробити свій голос голосом: усього пригнобленого народу і не має собі рівних серед поетів усього світу в поетичному викритті та осуді кріпацтва та самодержавства, національного гноблення й імперського загарбництва. При цьому поет рішуче виступає як проти лжепатріотів, що теоретизують про лібералізм та українофільство по шинках напідпитку, так і проти цілком зденаціоналізованої еліти та інтелігенції, які «кайданами міняються, правдою торгують».

Поезія Шевченка будила національно-патріотичні настрої української молоді, доти зрусифікованої або спольщеної. Творчість Т. Шевченка, відгомони ідей кириломефодіївців були головним чинником, який на початку 60-х pоків XIX ст. спонукав ціле гроно обдарованих молодих людей із сполонізованих шляхетських родин Правобережжя повернутися в українське національно-культурне середовище, стати до праці для свого народу. У цілому творчість Т. Шевченка – настільки велике явище в історії української культури, що можна говорити про її визначальний вплив на формування національної свідомості й духовності українців XIX – першої половини XX ст.

Проблеми національного самоусвідомлення торкнулися й українського театрального мистецтва. За царювання ліберального імператора Олександра І в перші десятиліття XIX ст. в Україні відроджується напівпрофесійний театр (Київ, Харків, Полтава, Ніжин, Катеринослав). Перший український репертуар був досить нечисленним (І. Котляревський, Василь Гоголь – батько великого письменника, Г. Квітка-Основ'яненко, перша спроба опери «Купала на Івана» харківського священика С. Писаревського, побутова драма з життя чорноморського козацтва Я. Кухаренка, історично-побутова драма «Назар Стодоля» Т. Шевченка, деякі інші твори невисокої якості), а тому часто відтіснявся російським і західноєвропейським. З новою українською драматургією і театром пов'язані творчі здобутки видатних акторів М. Щепкіна і К. Соленика.

Українське професійне театральне мистецтво розвивалось у другій половині XIX ст. у дуже несприятливих умовах: не було спеціальних закладів, приміщень, належних традицій режисури й акторської гри, високохудожнього репертуару. На доповнення, а в багатьох випадках і на зміну професійному театру приходив аматорський мандрівний театр. У 50-60-х pp. аматорські музично-драматичні гуртки діяли в кількох містах Східної України (Чернігів, Новгород-Сіверський, Полтава, Єлисаветград, Харків), в Галичині діяв театр товариства "Руська бесіда".

Грали здебільшого трьома мовами – українською, російською й польською. Серед п'єс траплялися й переклади зарубіжної класики, але переважно – твори місцевих авторів. П'єси мали сентиментальний і романтичний характер. У жанровому відношенні – це драма, мелодрама, трагедія, комедія, водевіль, опера, пантоміма і т. п., які тільки в 90-ті pоки витісняє реалістична побутова драма. Специфічним для українського театру стало впровадження у драматичну дію народних обрядів (сватання, заручини, весілля), обрядових пісень (колядки, щедрівки, веснянки), різноманітної народної лірики, народної хореографії (присядки, стрибки, дрібушки, повзунці).

Після Емського указу український театр мав зникнути. Але вже у 1883 р. українська театральна дружина, до якої входили талановиті актори (Карпенко-Карий, Садовський, Саксаганський) та актриси (Заньковецька, Затиркевич), добилися дозволу давати українські вистави, але за умови, що кожна українська вистава йтиме у парі з виставою російської п'єси. Ця подія знаменувала відродження професійного народного театру й українського драматичного письменства.

Засновником професійного українського театру нового покоління вважають Марка Кропивницького, непересічного драматурга, режисера й актора Як письменник-драматург М. Кропивницький дотримувався традицій так званої "етнографічної драми" ("Дай серцю волю, заведе в неволю", "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", "Дві сім'ї", "Олеся", "Титарівна"). Поруч з М. Кропивницьким працював Михайло Стариць-кий. Автор "Циганки Ази", "Ой не ходи, Грицю", "Не судилося", "За двома зайцями" віддавав перевагу жанрам водевілю та мелодрами з ефектними монологами, романтикою, національним колоритом.

На новий шлях українську драматургію вивів Іван Карпенко-Ка-рий (Тобілевич). Він відмовився від мелодраматизму й етнографії заради соціальної, історичної та інтелектуально-філософської драми ("Безталанна", "Суєта", "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Сава Чалий"). Під стягом драматичного мистецтва працювали й інші письменники: Мирний, Грінченко, Франко, Леся Українка. Український театр 80–90-х pоків мав цілу плеяду видатних акторів: Г. Затиркевич, М. Садовський, К. Саксаганський, М. Кропивницький, І. Тобілевич, М. Заньковецька; Л. Ліницька, Г. Борисоглібська та інші, які високо несли прапор самобутнього національного театру, українського слова і нашої історії.

Невід'ємною складовою національного театру була українська музика. Але серед усіх видів і жанрів застосування музики в театрі у розвитку найважливішого – опери – склалися найнесприятливіші умови, що пояснюється відсутністю приміщень і необхідного оркестрового супроводу в розпорядженні українського музично-драматичного театру, відсутністю національної оперної традиції. Але й тут крига скресає. У 1863 р. приятель Т. Шевченка Семен Гулак-Артемовський створює першу українську національну оперу "Запорожець за Дунаєм", поет і композитор Петро Ніщинський пише музичну картину до п'єси Шевченка "Назар Стодоля", "Вечорниці", "Ой закувала та сива зозуля". Створюючи яскраві взірці національної музики, українські композитори розробляють тематику творів М. Гоголя, Т. Шевченка, поетичного фольклору, беручи за основу українську народну пісню.

Опинившись у залежності від російського субкультурного середовища, народна українська музична культура значною мірою законсервувалася у своєму розвитку, натомість засвоюються з російської традиції невластиві українській музичній культурі містечкові романси, казармені пісні тощо. На початку XIX ст. у професійній музиці з'являються перші симфонічні твори («Українська симфонія» і симфонія соль-мінор з «Козачком» невідомих авторів). Це ще не були цілком оригінальні твори, але сміливо можна говорити, про початок відродження народної мелодики і української національної музичної культури.

У добу романтизму архітектура тяжіє до відродження традиційних стилів минулого, які переосмислюються вже як національні. У Західній Європі знов повертаються до готики й романського стилю, в Росії - до візантійського та московського стилю XV–XVI ст. Творчий розвиток традицій національної архітектури в Україні, пов'язаних у свідомості українців передусім з «козацьким бароко», було загальмовано офіційними розпорядженнями. Офіційно затвердженими архітектурними стилями були на той час класицизм та російський ампір, які в Україні набули певних національних рис. Найбільш відомими архітекторами, що працювали на українській землі, були Меленський (церква-ротонда на Аскольдовій могилі), Беретті (головний корпус Київського університету), Боффо (Потьомкінські сходи в Одесі, Воронцовський палац). Серед українських архітекторів східноукраїнських земель виділяються харків'янин П. Ярославський і чернігівець П. Дубровський. У класицистичній манері зводяться численні споруди в західноукраїнських містах. Певні романтичні тенденції в загальному масиві класицистичних архітектурних пам'яток характерні в основному для заміських палаців, парків та резиденцій заможних аристократів і поміщиків. Найвідомішим в Україні комплексом такого типу є Софіївка під Уманню – осідок графів Потоцьких, забудований і засаджений деревами кількасот порід у кінці XVIII – на початку XIX ст. Романтичний настрій створювався не так самою архітектурою, скільки природним оточенням споруд (див. на мал. водопад у Софіївці). На Харківщині найбільше наближався до Софіївського комплексу осідок Каразіних під Краснокутськом зі своїм екзотичним дендропарком, мальовничим ставком і печерами запустілого козацького монастиря.

Розвиткові живопису в Україні XIX ст. сприяло виникнення низи спеціальних закладів (художні школи в Одесі, Харкові, Києві). Центральне місце в післяшевченківському живописі займають жанрово-побутові полотна, сцени з мальовничої української природи, героїчні історичні події, народні легенди й повір'я, виразні портрети простих людей, в яких митці намагаються передати психологічні нюанси. Безпосередніми продовжувачами демократичних традицій Т. Шевченка у живописі були К. Трутовський, Л.Жемчужников (див. на мал. його картину "Бандурист на шляху", 1854), І. Соколов (справжнім шедевром пізньоромантичного живопису є його картина "Дівчата ворожать уночі проти Івана Купала" з двома центрами освітлення - маленьким каганцем і яскравим повним Місяцем, які надзвичайно виразно окреслюють постаті групи дівчат у човні). Видатним майстром побутового жанру був М.Пимоненко. Неповторним і самобутнім явищем у світовому мистецтві стала творчість Івана Айвазовського, який уславився передусім як метр вражаючих марі-ністичних полотен, але писав також надзвичайно характерні пейзажі українських степів ("Чумацька валка", "Комиші на Дніпрі" та ін.). На західноукраїнських землях одним з найвидатніших майстрів живопису був Ю. Брандт ("Приборкання дикого коня", "Пісня перемоги", "Прощання", цикл акварелей "Козаки" та ін.).

Великого значення для українського образотворчого мистецтва набув рух "передвижників" – Товариства пересувних художніх виставок (1870). Одним з основоположників цього руху був Костянтин Трутовський, який присвятив українській тематиці безліч робіт ("Майська ніч", "Сорочинський ярмарок", "Танок кріпачок перед поміщиком", "Дівчата біля криниці", "Вибілювання полотна" та ін.). До "передвижників" належали талановитий передекспресіоніст Микола Ге (картини філософсько-релігійної тематики: "Христос перед Пілатом", "Розп'яття"), Олександр Литовченко (драматичні сюжети з московської історії: "Стрілецький бунт", "Сокольничий"),

Микола Ярошенко (портрети та "ідейні" полотна "Крізь життя", "В'язень"), Ілля Рєпін (картини з історії "козацької вольниці", "Мотря Кочубеївна", "Козацькі тили", "Запорожці пишуть листа турецькому султану", "Бокша"), Микола Лимоненко, Микола Бода-ревський та ін. У творчості І.Рєпіна українська тематика не була лише виявом захоплення яскравими типажами та подіями давнини. На уславленому полотні""Запорожці пишуть листа..." художник зобразив кількох своїх друзів-українофілів, а на картині "Не чекали" (1884), що також стала хрестоматійною в усіх підручниках з історії мистецтва, драматично змалював повернення з каторги безіменного українського патріота (національна заангажованість картини розкривається через художню деталь: портрети Т. Шевченка і П. Куліша обабіч весільної фотографії на стіні).

У 80-90-х pp. провідне місце в образотворчому мистецтві займає українська національна школа пейзажного живопису ("шукач сонця" В. Орловський, О. Сластіон, С. Світославський, К. Костанді, І. Похитонов, С. Васильківський). Творці пейзажного жанру представляли усі райони безмежної України й різні пори року, змальовували у тісному єднанні з природою людину та її трудові будні ("Сінокіс" В.Орловського, "Село взимку" П. Левченка, "Козача левада" С.Васильківського). Сергій Васильківський, творчість якого щільно пов'язана з Харківщиною, відкрив український живопис Європі; він був удостоєний честі виставляти свої картини у паризькому салоні "поза чергою". Васильківський був справжнім співцем українського степу з його задумою, епічною величчю, грайливістю барв (див. на мал. картину "Козаки в степу"). З Парижем пов'язана також творчість талановитої художниці з України М. Башкирцевої.Український монументальний живопис у цю добу представлений досить слабко, але його здобутки значні. Великою художньою цінністю відзначаються розписи інтер'єра палацу митрополита у Чернівцях (Й. Бокшай), реставрація фресок у Кирилівській церкві (М.Врубель), розпис будинку Земства у Полтаві (С.Васильківський, В.Кричевський), розпис Володимирського собору Києва (М. Лимоненко, Васнецов та ін.).

Щодо монументальної скульптури, то в цей період з'являються пам'ятник» Володимиру Святому (Клодт і Демут-Малиновський), Ц. Хмельницькому (приятель Т. Шевченка білорус М. Микешин), І. Котляревському і М. Гоголю в Полтаві (Л. Позен). Для пам'ятника І. Котляревському Л. Позен виконав горельєфи на теми "Енеїди", "Наталки Полтавки", "Москаля-чарівника", де тонко відтворив характери відомих літературних персонажів. Цей скульптор створив також низку реалістичних композицій станкового характеру на теми з життя українського села та історії ("Кобзар", "Запорожець у розвідці", "Скіф" та ін.).

В архітектурі зі середини XIX ст. втрачається стильова єдність. Виникають найнеможливіші комбінації різноманітних стильових елементів минулого. Виникає так званий еклектизм, котрий панує до 80-х pоків XIX ст. Це зумовлено швидкими темпами зростання міст, великими масштабами забудови, передусім житлової й промислової, появою численних господарських приміщень, складів, магазинів, контор, банків, вокзалів тощо. На формі споруд позначилося впровадження нових будівельних матеріалів і технологій. Загальний вигляд забудови визначали особисті смаки замовників – власників землі.

4.Репресії російського царизму проти української культури.

4.Репресії російського царизму проти української культури.

Поступова русифікація України почалася після Переяславської угоди, зокрема в процесі обмеження й ліквідації української автономії, особливо після перемоги Росії під Полтавою1709 р. У 1720 р. заборонено друкувати книжки українською мовою[14], а українські виданняцерковнослов'янською мовою наказано порівнювати з російськими виданнями, «щоб не було ніякої різниці». Створеному 1734р. так званому Правлінню гетьманського уряду (його очолював князь Шаховський) наказано було в таємній інструкції провадити політику злиття українців з росіянами також шляхом мішаних шлюбів. Русифікацію України посилено за Катерини II, після скасування гетьманства і зруйнування Запорізької Січі. Другій Малоросійській Колеґії (під проводом П. Рум'янцева-Задунайського) доручено здійснити широку програму русифікації України, встановлюючи російську мову як обов'язкову в школах, як єдину у друкованих книжках тощо. На російську мову викладання перейшла також Києво-Могилянська Академія. В другій половині 18 ст. введено російську мову в діловодство українських консисторій та зобов'язано священиків виголошувати проповіді церковно-слов`янською мовою з російською вимовою. Клопотання Києво-Печерської Лаври 1769 р. про дозвіл друкувати для українського населення абетки українською мовою Священний Синод відхилив. Політика русифікації поступово охоплювала всі ділянки суспільного життя, спершу на Лівобережній Україні, у Києві й на Слобожанщині, а пізніше, після того, як придушено польське повстання 18301831, також наПравобережній Україні.

Русифікація України посилилася в другій половині 19 ст.: Валуєвський циркуляр 1863 p. Та Емський указ 1876 p. загальмували до революції 1905 український літературний процес. Навіть після 1905 залишилися обмеження української мови й літератури, а під час першої світової війни український друк в Україні було практично повністю заборонено

Хронологія русифікації

1789 р. У Петербурзі з ініціативи Катерини II видано "Порівняльний словник усіх мов", у якому українська мова значиться як російська, спотворена польською. 

- 1807 р. -Учитель Харківської гімназії Т.Сєліванов хвастався: "Мы застали в училищах самого Харькова учителей, что так и резали по-украински с учениками; да мы, то-есть новоприбывшие из семинарии учителя, по распоряжению начальства сломили их и приучили говорить по-русски" ("Слово Просвіти", 1998, ч.З, стор. 10). 

- 1811 р. Закриття Києво-Могилянської академії. 

- 1807- 1824 р. -Учитель Харківської гімназії Т.Сєліванов хвастався: "Мы застали в училищах самого Харькова учителей, что так и резали по-украински с учениками; да мы, то-есть новоприбывшие из семинарии учителя, по распоряжению начальства сломили их и приучили говорить по-русски" ("Слово Просвіти", 1998, ч.З, стор. 10). 

- 182.. р. - Міністр освіти А.Шишков видав розпорядження: "Воспітаніє народнеє по всєй імперії, несмотря на разность вер і язиков, должно бить чісто "русское"". "Цензурний режим в отношеніі малоросійськой пісмєнності" зобов'язував: "Подвергать запрету всякое малоросійскоє слово как по существу вредное і опасное для государственного єдінства" (ж. "Україна", ч.26, 27, 1993 p.). 

- 1833 p. - Московські солдати за наказом з Петербурга в один і той же день в усіх мечетях Криму конфіскували всі письмові документи, книги, історичні манускрипти татарською, турецькою та арабською мовами, серед яких було багато матеріалів, що стосувалися Руси-України та її відносин з південними народами. На центральних площах запалали багаття. "...В XVIII столітті Дике Поле затопило Крим новою хвилею варварів... Ці варвари - московити..," (Максиміліан Волошин).

- 1834 р. Заснування Київського університету з метою "русифікації юго-западного края". 

- 1839 p. - Ліквідація української греко-католицької Церкви на окупованих Московією Правобережній Україні. Сотні християн і багато священників було вбито, а 593 з них заслано до Сибіру. Замість них було прислано московських "батюшок", чиновників-наглядачів в рясах.

- 1847 р. Розгром Кирило-Мефодіївського товариства і наказ цензорам суворо слідувати за українськими письменниками "не давая перевеса любви к родине над любовью к отечеству".

- 1847-1857 pp. -Десятирічна солдатська каторга із "забороною малювати і писати" геніального поета, маляра і мислителя Тараса Шевченка. А ось що писав про Тараса Шевченка "революційний демократ", "нєістовий" В.Бєлінській в грудні 1847 р.: "Здравий смисл в Шевченкє должен відєть осла, дурака і подлеца,... Етот хохлацкій радікал напісал два пасквіля - одін на государя імператора, другой - на государиню імпєратріцу...". Москаль - завжди москаль, і дуже важко побачити різницю між "революційним демократом", знавіснілим шовіністом і лісовим дикуном. 

- 1853 р. Спотворено видання "Літопису" Граб'янки. 

- 1862 р. -Закриття українських безоплатних недільних шкіл для навчання дорослих, організованих українською інтелігенцією. За "українофільську діяльність" на сім років москалі виселяють з Руси-України до Архангельська І Павла Чубинського. Припинилося видання українського літературного та науково-популярного журналу "Основа". 

- 1863 р. Циркуляр міністра внутрішніх справ П.Валуєва про заборону видавати підручники, літературу для народного читання та книжки релігійного змісту українською мовою: "Української мови не було, немає і бути не може, а хто цього не розуміє - ворог Росії".Заборонено ввіз і поширення в імперії львівської газети "Мета". "... всякий Німець вдесятеро кращий за Суздальського слов'янина, Турок ніколи так підло не душить Сербів, Монгол стільки зла не робив нашій народності, скільки тепер робить Петербургський уряд та Великоруське общество...  Як тільки хто примітив, що ви Українець, вас зараз же беруть під надзор поліції, а запримітить дуже легко: як по пошті перехватять письмо, писане по-українськи, як ви співаєте українську пісню, або як заговорите зі знакомим або зі сім'єю на улиці по-українськи. Після того кожного року вибирають чоловік 10 або й більше, і без всякої вини й суду висилають у Сибір. Так сего року вислали: учитель Стромин, інженер Лобода, адвокат Кониський, учитель Шевич, кандидат Чубинський і багато інших.  Робиться се без суду, і вини не об'являють... 18-літній хлопець Володимир Синегуб сидить уже півроку в тюрмі за те, що учив на селі парубків співати старі козацькі пісні. Більша часть журналів Московських те й робить, що топтає в грязь Українців за те тілько, що вони Українці..., п'яна перекупка не видумає того, що московські редактори видумають і напишуть, а одвічать їм не можна, бо цензура нічого не пустить... За українську одежу посадять вас у поліцію або поб'ють на улиці. За українську мову не дадуть вам ніколи служби... Скажіть, чи є де земля од Китая до Патагонії, од нової Голландії до Канади, де було б преступленієм говорити своєю мовою, де було б заборонено писати книжки і учити дітей тією мовою, якою у сім'ї говорить 14 млн. народу?...  3 нашого приміру учіться розпізнавати, що таке Москва..." (Українець. З України. "Слово". - 1863р., 4.85. Цитовано за В.Лизанчуком, с.95-97). Цей лист аноніма зі Східної України, цей крик душі краще за всі наукові теорії свідчить, що москалі ще в 19 ст. залишалися дикунами, що у своєму розвитку вони відстали на тисячоліття. 

- 1864 р. - Статут про початкову школу: навчання має проводитись лише московським наріччям. 

- 1864 р. Тисячі пудів архівних матеріалів вивезли до Москви після судової реформи 1864 року. Згідно з обіжником Міністерства юстиції від 3 грудня 1866 року туди потрапила велика кількість документів ліквідованих установ із Волинської, Київської, Катеринославської, Подільської, Херсонської та Чернігівської губерній. 

- 1869, 1886 pp. Укази про доплату російським чиновникам за русифікацію України "в десяти Юго-Западных губерниях лицам русского происхождения, исключая, однако, местных уроженцев, производятся прибавки к содержанию...". 

- 1870 p. - Вказівка міністра освіти Московії Д.Толстого про те, що "кінцевою метою освіти всіх інородців, що проживають в межах нашої вітчизни, має бути змосковщення". Отже українців відносили до "інородців". В умовах постійного протиукраїнського терору багато талановитих українців (зокрема, М.Гоголь, В.Короленко, А.Чехов, П.Чайковський) змушені були своєю творчістю збагачувати чужу культуру. Інших московити приписали собі (математик М.Остроградський, маляр І.Рєпін та багато інших), як і нашу історичну та культурну спадщину. 

- 1874 р. - Москалі видали новий статут про початкові народні школи, у якому відтверджено, що навчання має проводитись лише московським наріччям. 

1876 р. Таємний (Емський) указ Олександра II про заборону ввезення до імперії будь-яких книжок і брошур "малоросійським наріччям", заборону друкування оригінальних творів художньої літератури, в яких "не допускати жодних відхилень від загальновизнаного російського правопису". Заборонялися також сценічні вистави, спів, читання та друкування текстів до неї українською мовою. 

- 1876 р. -Указ про зобов'язання "прийняти як загальне правило", щоб в Руси-Україні призначати вчителів-московитів, а українців посилати до Петербурзької, Казанської і Оренбурзької округ. Це "загальне правило" діяло і за правління комуністів до проголошення Україною незалежности в 1991 р. Як наслідок, за 100 років з Руси-України у такий спосіб було виселено кілька мільйонів української інтелігенції, а в Україну направлено стільки ж москвинів.

- 1876-1880 pp. - Українських учених та педагогів М.Драгоманова, П.Житецького та багатьох інших звільнили з роботи за наукові праці з українознавства, а П.Лободоцького - лише за переклад одного речення з Євангелія українською мовою. "Немедленно вислать із края Драгоманова і Чубінского, как нєісправних і положітельно врєдних в крає агітаторов... с воспрєщенієм в'єзда в Южн.губ. і століци, подсєкрєтноє наблюдєніє". 

- 1881 р. Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою. 

- 1881 р. Закон про дозвіл на друк словників українською мовою, але російським прописом, а постановка українських вистав залежить від місцевого начальства. 

- 1895 p. - Заборона видавати українські книги для дітей,"... хотя бы по существу содержания и представлялись благонамеренными". Збірку дитячих оповідань цензор заборонив з допискою: "Написано очевидно для детей, но они должны учиться по-русски. - Воспретить". На українській граматиці, написаній московською мовою, цензор написав: "Наивно было бы надеяться на дозволение печатать грамматику того языка, который не должен существовать". (В.Лизанчук, стор.105). 

- 1896 р. - Б.Грінченко в одному із часописів писав: "Величезна більшість учителів соромить дітей їх українською мовою говорити. Українські національні згадки, українську історію викинено з читанок шкільних... А замість історії вкраїнської скрізь історія московська викладається так, мов би вона нашому чоловікові рідна. Та ще й яка історія! Що стукнеш, то скрізь хвали та гімни земним божкам: Павлови, Миколі, Катерині, Петрові; хвали Суворовим, Корниловим, Скобелєвим і всій російській солдатчині! Тут усякі "подвиги" рабської вірности". (В.Лизанчук, стор.107). 

- 1887 р. Рукопис граматики української мови цензор повернув не читаючи, відписавши авторові, що нема потреби дозволяти до друку граматику тієї мови, яка приречена на небуття. 

- 1888 р. Указ Олександра III "Про заборону вживання в офіційних установах української мови та хрещення українськими іменами". 

- 1889 р. У Києві, на археологічному з'їзді, дозволено читати реферати всіма мовами, крім української. 

- 1892 р. Російський уряд наказує цензорам суворо стежити за тим, щоб не допустити українських літературних перекладів з російської мови. 

- 1894 р. Заборона ввозу українських книг з-за кордону. 

- 1899, 1903 pp. Заборона користуватися українською мовою для проголошення наукових доповідей та промов на археологічному з'їзді у Києві та на відкритті пам'ятника Котляревському у Полтаві. 

- 1900 p. і наступні роки - Цензурою виключаються такі слова як "козак", "москаль", "Україна", "український", "Січ", "Запоріжжя" та інші, які мають український національно-символічний зміст.

Наслідком доносів і наклепів на український рух стало підписання царем 18 травня 1876 р. Емського указу. Він різко посилив репресії проти української культури і наклав нові заборони на українську мову. Було заборонено: ввіз із-за кордону книжок українською мовою; друкування і видання в Росії оригінальних українських творів, перекладів, п'єс для театральних вистав, текстів до нот, крім історичних пам'яток. Указ ліквідував ПЗВРГТ, заборонив громади, встановив жорсткий контроль над художніми творами українською мовою, які мали друкуватися російським правописом. Заборонялася діяльність театральних труп із суто українським репертуаром. Окремий пункт указу стосувався персонально Драгоманова й Чубинського, яким було заборонено жити в Україні. Емський указ був серйозним ударом по українській науці, культурі і українському русі в цілому. Свою чинність вій зберігав до 1905 р. Проте на цей раз громадівський рух не припинився. Громади, що збереглися, продовжували існувати підпільно, шукаючи нових шляхів для продовження своєї діяльності. Як і з попередні роки, найсильнішою і найвпливовішою була Київська (Стара) громада.

Якщо враховувати, що 85% українців жили в державі, де їх мова була заборонена і де художнє слово ледь доходило до читача, важливі функції формування національної самосвідомості брало на себе, крім театрально-музичного, також образотворче мистецтво.

Русифікаторська, колонізаторська політика російського царизму (Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський указ Олександра II 1876 p., згідно з якими заборонялося друкувати та завозити з-за кордону літературу українською мовою), значно ускладнила розвиток філологічних наук. Видатні праці з історії української мови, літератури та фольклору написав П. Житецький (1837–1911), зокрема, «Очерк звуковой истории малорусского наречия», «Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII веке». Видатним мовознавцем світового рівня і щирим патріотом України був професор Харківського університету О. Потебня (1835–1891).

У 1789 театр був побудований у Харкові, але в ньому йшли тільки російські п'єси.

На межі ХІХ–ХХ ст. в Україні означилися кількісно-якісні зміни. Культурне життя в кожну епоху складається під впливом певних історичних, суспільних та політичних умов. У цей період у всіх галузях культури проступали ознаки пошуків нових шляхів, панує відчуття наростаючих принципових змін. Відбувається інтенсивне творення духовних цінностей у літературі, мистецтві, архітектурі, науці. Зростає престиж України у світі, культура починає функціонувати як цілісна система, в якій виступають у єдності всі компоненти, властиві кожній національній культурі, хоча брак державності та нівеляційна політика російського уряду значною мірою перешкодили національній консолідації українців перед бурхливими революційними подіями.

На початку XX ст., у зв'язку зі зростанням потреб у письменних працівниках та кваліфікованих фахівцях, що диктувалося вимогами розвитку індустріального суспільства, дещо збільшилася мережа навчальних закладів та кількість учнів і студентів у них. У 27 вузах навчалося 35,2 тис. студентів, у 26 тис. загальноосвітніх шкіл – 2,6 млн учнів. Найгіршим було становище з освітою на Правобережжі, де земства - основні "промоутери" народної освіти з'явилися лише у 1911 р. Навчання було необов'язковим, тому 2/3 селянських дітей не вчилися, серед сільського населення лише 20% вміли читати й писати, а в містах ця цифра сягала 50%.

В період революції 1905 p., після скасування заборони українського слова, українські студенти почали компанію за впровадження в університетах українознавчих дисциплін. У Харківському та Одеському університетах почали читатися курси української мови та історії. Але в період післяреволюційної реакції ці курси було закрито. Розвиток української літератури в другій половині 19 ст. проходив в умовах застосування Валуєвського циркуляра і Емського указу, що забороняли вживання української мови. Валуєвський циркуляр. Ні на день не припинявся наступ царату проти української культури. Після польського повстання 1863 року царський міністр освіти Валуєв заявив, що "української мови ніколи не було, немає і не може бути". Був виданий циркуляр, яким заборонялося навчання дітей українською мово??

PAGE  31



 

Другие похожие работы, которые могут вас заинтересовать.
3139. Общественная мысль и культура России во второй половине XVIII века 20.16 KB
  Тем самым ей удалось завоевать авторитет у прогрессивной общественности Западной Европы хотя в России процветало крепостное право бюрократическая волокита. было создано Вольное экономическое общество которое обсуждало вопросы рационализации сельского хозяйства; 2 началось издание в России общественно-политических журналов. В России было жестоко подавлено восстание Емельяна Пугачева 1773–1775 гг.
16206. -ВШЭ Москва Утопии и экономическое знание Франции XVIII века Изучая развитие знания во Франции XVIII. 22.23 KB
  Магистратура 1 курс ГУ-ВШЭ Москва Утопии и экономическое знание Франции XVIII века Изучая развитие знания во Франции XVIII веке нельзя не сделать акцент на глубоких междисциплинарных связях определяющих распространение одних идей на чрезвычайно разнородные с точки зрения знания в его сегодняшнем состоянии области. Лишь поняв как выглядело знание рассматриваемого периода возможно правильно оценить наше намерение: показать что экономическая мысль XVIIIв сопоставима с другими дисциплинами в том числе ее можно рассматривать в связи с...
19313. РОЗВИТОК АДВОКАТУРИ В УКРАЇНІ В ПЕРІОД ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ-ХХ СТОЛІТЬ 126.58 KB
  Прийняття нової Конституції України поставило на сьогоднішній порядок денний подальше удосконалення методів і стилів роботи кожного інституту правової системи з точки зору підвищення його ефективності. - свідчить стаття 3 Конституції України що в повній мірі стосується й адвокатури яка діє для забезпечення права на захист від звинувачення і надання правової допомоги при вирішенні справ в судах та інших державних органах. Згідно статті 1 Закону України Про адвокатуру вона являється...
3731. Українська мова, 2 клас 358.54 KB
  Посібник містить орієнтовне календарне планування та розробки уроків української мови в 2 класі (I семестр), складені відповідно до вимог нової навчальної програми (К. : Видавничий дім «Освіта», 2012) для шкіл з українською мовою навчання за підручником М. Д. Захарійчук (К. : Видавництво «Грамота», 2012).
11. УКРАЇНСЬКА РОДИННА ПЕДАГОГІКА 10.99 MB
  Ви тримаєте в руках посібник, який може стати вашим порадником у благородній справі виховання Людини. Він розповість, як класному керівнику – початківцю зробити перші кроки до плідної співпраці з сім’ями своїх вихованців
9207. Українська національно-демократична революція (1917-1920 рр.) 26.07 KB
  Головним гаслом українських представників у Думах була автономія України. У Львові було створено Союз визволення України СВУ його очолили Дорошенко Донцов та інші. У своєму звернені до народу України вони характеризували австрійців та німців як визволителів.
10483. О.В. Степанюк. Українська мова (за професійним спрямуванням): курс лекцій для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання 74.3 KB
  Українська мова має давні писемні традиції, багатовікову історію й по праву належить до числа високорозвинених мов світу за силою й багатством своїх виражальних можливостей, за милозвучністю та емоційністю. Донедавна така багата мова зазнавала істотного звуження, обмеження суспільно-комунікативних функцій. Тому розширення сфер функціонування української мови, піднесення її престижу на міжнародній арені значною мірою має залежати не лише від державних заходів на рівні законодавства, а насамперед від мовного навчання і мовного виховання.
10832. Модернизация России в XVIII веке 49.13 KB
  Создание централизованной бюрократической системы управления. Провозглашение России империей. Сенат: принципы комплектования и компетенция. Система коллегий. Церковная реформа. Реформа местного управления. Указ о престолонаследии и его значение для эпохи дворцовых переворотов.
6741. РУССКОЕ ИСКУССТВО XVIII ВЕКА 51.06 KB
  Хотя нужно также признать факт появления новых изменений еще в XVII веке но в начале XVIII столетия новое искусство получает бурное развитие и одерживает решительную победу. Таким образом русское искусство XVIII столетия во многом резко отличается от средневекового древнерусского искусства хотя и имеет с ним внутренние связи. Характерными чертами искусства XVIII века являются обмирщение искусства т.
10341. Зарубежная литература XVII-XVIII веков 38.83 KB
  Во внешнем мире: народ, узнав, что есть наследный принц (до этого вопрос наследования престола был открыт, король Басилио приблизил к себе двух племянников, одного из которых и хотел сделать королем) поднимает восстание, свергает Басилио и освобождает Сигизмунда
© "REFLEADER" http://refleader.ru/
Все права на сайт и размещенные работы
защищены законом об авторском праве.