Загальна характеристика теорій електоральної поведінки

Загальна характеристика теорій електоральної поведінки Сутнісний зміст поняття електоральна поведінка. Політичні масштаби електоральної поведінки. Характерні риси електоральної поведінки. Геодемографічна концепція політичної поведінки А.

2015-01-30

40.68 KB

14 чел.


Поделитесь работой в социальных сетях

Если эта работа Вам не подошла внизу страницы есть список похожих работ. Так же Вы можете воспользоваться кнопкой поиск


PAGE   \* MERGEFORMAT 24

Лекція 2. Загальна характеристика теорій електоральної поведінки

Сутнісний зміст поняття «електоральна поведінка». Політичні масштаби електоральної поведінки. Характерні риси електоральної поведінки.

Геодемографічна концепція політичної поведінки А. Зігфріда, Ф. Гогеля. Комбінований підхід М. Догана. Міждисциплінарні дослідження Р. Херберле. Вплив біхевіоризму на дослідження електоральної поведінки.

Соціологічна теорія електоральної поведінки (П. Лазарсфельд, Б. Берельсон). Соціально-психологічна концепція Е. Кемпбелла.

Теорія «партійного образа себе» Д. Батлера і Д. Стоукса. Теорія «схем» Д. Кіндера і Р. Ласкіна. Теорія раціонального вибору (концепція «економічного голосування») E. Даунса. Теорія «напрямків» Дж. Рабіновіца. Раціонально-інструментальна теорія електоральної поведінки Й. Шумпетера. Теорія «політичного поля» П. Бурд’є.

Маніпулятивні теорії електоральної поведінки.

Під поняттям «електоральна поведінка» в соціології розуміють сукупність дій, що виражають політичні орієнтації виборців щодо делегування їх повноважень представницьким органам влади, виявляється в участі або неучасті електорату (сукупності виборців) у голосуванні.

Електоральна поведінка має специфічний зміст і показники прояву на всіх етапах процесу виборів (виборчої кампанії), а саме:

  •  напередодні виборів у політичних акціях передвиборчої кампанії;
  •  в безпосередній участі у виборах;
  •  у реалізації електоральної поведінки після виборів, що виявляється у стосунках виборців та обраних кандидатів (зустрічі, запити, відкликання, перевибори тощо).

Політичні масштаби електоральної поведінки в Україні обумовлюються рівнем виборів до керівного органу державної влади. Найвищий рівень - рівень загальнонаціонального масштабу - вибори до органів вищого державного управління (Президент, Верховна Рада). Наступний рівень електоральної поведінки - рівень регіонального масштабу - вибори регіональних та місцевих органів державного управління. До електоральної поведінки належать також дії різних верств та категорій політично зорієнтованого населення під час виборів до органів недержавного управління (наприклад, керівних структур політичних партій та громадських організацій, керівних органів і керівників галузевих органів управління господарством, трудових колективів тощо).

Особливості електоральної поведінки обумовлюються характером регламентації з боку загальноприйнятих у даному суспільстві норм і соціально визнаних цінностей існуючого виборчого права, законів, статутів політичних партій та організацій, інструкцій про вибори тощо. Вирішальне значення на формування характеру електоральну поведінку справляють об’єктивно існуючі в суспільстві економічні та політичні відносини, що спричиняють соціальне розшарування виборців, їх матеріальне становище, освітній та культурний рівень. Політичні орієнтації виборців, що реалізуються в їх електоральну поведінку, є в цілому наслідком складного взаємозв’язку об’єктивних та суб’єктивних чинників, що формують їх ціннісні орієнтації. До останніх належать, зокрема, особливості внутрішньо- та зовнішньополітичної ситуації в державі, стан масової свідомості, діяльність політичних партій та рухів, характер та рівень ефективності засобів масової комунікації, об’єктивність інформування тощо. Потрібно враховувати також досвід політичної демократії, рівень політичної культури населення, історичний досвід електорату тощо.

Характерною рисою електоральної поведінки є її здатність змінюватися у часі. Зміни в електоральній поведінці спричиняються впливом на неї, ситуативним формуванням суспільних настроїв, усвідомленням електоратом своїх власних групових інтересів у боротьбі на виборах тощо. Під час виборчої кампанії важливо враховувати також можливість деформації електоральної поведінки унаслідок маніпулювання громадською думкою з застосуванням демагогії, політичної некоректності та звичайного наклепництва, а інколи навіть аморальних вчинків і насильства. Електорат України став свідком подібних зловживань, що розбирались Центральною виборчою комісією та судами під час виборів до Верховної Ради та місцевих рад 29 березня 1998 р.

В умовах розвитку демократичних основ суспільного життя та плюралізму політичних орієнтацій, у тому числі різкої їх поляризації, вивчення механізмів електоральної поведінки має неабиякий інтерес. Подібно до держав з усталеною демократією, в Україні створено багато соціологічних служб, що вивчають електоральну поведінку. Посилена увага до вивчення електоральної поведінки обумовлюється, з одного боку, інтересом до такої інформації, що уможливлює з певною достовірністю враховувати зміни в настроях різних верств населення і передбачати ймовірні результати виборчих кампаній, своєчасно впливати на їх перебіг. З іншого боку - аналіз динаміки поведінки виборців дає змогу одержувати політичну статистику в цілому, виявляти інтереси та очікування різних верств суспільства, справжній стан суспільної свідомості та динаміки громадської думки, зрештою, рівень підготовленості всіх соціальних груп до політичної боротьби. Він дає миттєвий зріз стану суспільства в цілому з найважливіших питань його життєдіяльності.

У країнах Заходу протягом минулого століття розроблено та перевірено чимало цікавих теорій масової електоральної поведінки, деякі з монографій по цьому питанню вже стали соціологічною класикою (наприклад, праці П. Лазарсфельда та його колег з Колумбійського університету «Вибір народу» та «Голосування»). Нажаль, для українських та російських читачів цей досвід тільки розпочинає відкриватися. У вітчизняній соціологічній літературі з’являються перші спроби висвітлити сутність закордонних надбань та намагання залучити їх до аналізу електоральної поведінки виборців пострадянських країн.

Вибори як соціально-політичне явище мають довгу історію - багато інститутів виборчого права виникли в давнину, однак перші теорії електоральної поведінки з’являються тільки в 20-ті рр. XX ст. Обумовлюється це, по-перше, тим, що до початку минулого століття навіть у найбільш розвинених країнах Європи й Америки не існувало виборів у сучасному їхньому розумінні. Вибори стали всенародними відносно недавно: ще в XІX ст. правом голосу володіло досить вузьке коло осіб. По-друге, до цього часу самі соціально-політичні науки не мали задовільного інструментарію, здатного виявляти й аналізувати мотиви електоральної поведінки виборців.

У зв’язку з тим, що метод масового опитування, тим більш репрезентативного, на початку XX ст. у соціально-політичних науках ще не був розповсюджений, перші спроби пояснення поведінки виборців були здійснені на основі аналізу наявних статистичних даних.

Автором першої аналітичної моделі, що пояснює електоральну поведінку, був французький представник політичної (або електоральної) географії А. Зігфрід. Його геодемографічна концепція політичної поведінки (екологічна теорія) викладена в роботі «Політична картина Західної Європи в період ІІІ Республіки», що була видана вже у 1913 р.

Фактично електоральна географія розвивається на Заході з початку ХХ ст., що пов’язано з розвитком саме екологічного  підходу А. Зігфріда. Предтеча електоральної географії, екологічний підхід, виходила з того, що формування політичних поглядів населення визначається комплексом факторів, у тому числі особливостями історичного, адміністративного, соціально-економічного формування держави, специфікою соціальної структури, впливом зовнішнього середовища.

Відповідно до запропонованої французьким соціологом А. Зігфрідом аналітичної моделі (заснованої на аналізі електоральної статистики за тридцятирічний період), визначальними чинниками електоральної поведінки є: характер ландшафту; тип поселення; відносини власності. Вони тісно пов’язані між собою та формують соціальну структуру й релігійний клімат, що безпосередньо впливає на голосування. Тобто, соціальні фактори політичного та електорального процесів виводяться безпосередньо з географічних.

Досліджуючи поведінку виборців у Франці в період Третьої Республіки (1870-1900 рр.), А. Зігфрід намагався пояснити чому характер політичних поглядів у різних регіонах залишається постійним, не дивлячись на нестабільні й змінні структури партій та партійних систем. Він пояснював стабільність індивідуальної поведінки поєднанням природних та соціальних умов.

Предметом дослідження електоральної географії є політико-географічна диференціація території, просторові відмінності в політичних орієнтаціях населення. Головний метод електоральної географії - порівняльний аналіз результатів голосування в територіальному розрізі. Інші методи електоральної географії дозволяють досліджувати процеси політичного районоутворення, формування регіональних політичних культур і їх кордонів. Електоральна географія не лише аналізує поточні (на момент виборів) настрої виборців, але і розглядає весь спектр причин, що впливають на той або інший вибір населення. Серед об’єктивних чинників, що здійснюють вплив на результат виборів, виділяються соціальні характеристики суспільства: вікова структура населення, рівень життя, рівень безробіття, доля осіб з вищою освітою, регіональна політична культура та інші. В цілому, географічний підхід до електоральних процесів переважно має прикладний характер. Основна увага сконцентрувалась на застосуванні статистичних методів дослідження узагальнених даних в прогностичних цілях.

Продовжувачем традиції екологічного підходу прийнято вважати французького політолога Ф. Гогеля, який співвідносив соціальну структуру поселень з політичною поведінкою. Втім, вже в середині 50-х рр. XX ст. екологічний підхід у дослідженні електорального процесу активно критикується. Якщо раніше об’єктом дослідження була територіальна одиниця, то після критичного переосмислення таким об’єктом стала соціальна група з її специфічними особливостями.

Методи «екологічної школи» не виключались, а доповнювались додатковими методами. У цьому аспекті досить показовими є роботи М. Догана, присвяченні дослідженню електоральної поведінки французьких робітників. М. Доган запропонував «комбінований підхід» до аналізу електорату, якій передбачав синтез «екологічного підходу» та даних опитувань громадської думки. Зміст цього методу - у виділенні типових з точки зору соціально-економічної структури зон (промислові, аграрні, змішані). На цю класифікацію накладається інша - за типом домінуючої в тій чи іншій зоні системи політико-ідеологічних орієнтацій. У подальшому висувається гіпотеза про тенденції електоральної поведінки соціальної групи, яка перевіряється даними опитувань громадської думки. Прикладом застосування такого методу можуть слугувати дослідження взаємозв’язку соціально-економічної структури та активності виборців. Важливою передумовою таких досліджень є виявлення максимальної кількості факторів, які визначають політичну поведінку. Також принципово важливим є встановлення взаємозв’язку між політикою й основними соціально-економічними структурами.

В стилі «екологічної школи» здійснював свої дослідження Р. Херберле. Важливою передумовою поглибленого вивчення електоральної поведінки він вважав виявлення всіх чинників, що визначають політичну поведінку людини. В методологічному плані роботи Р. Херберле характеризуються використання статистичних методів, зважаючи на те, що він намагався аналізувати взаємозв’язок політики й основних соціально-економічних структур в межах міждисциплінарного дослідження, приділяючи увагу розмаїттю соціально-економічних та соціально-структурних детермінант, що мали як історичну, так і територіальну специфіку.

В цілому розвиток досліджень в межах «екологічної школи» набув переважно прикладного характеру. Основна увага зосереджувалась на використанні статистичних методів дослідження кількісних даних у прогностичних цілях.

Хоча географічний підхід до виборів обмежений в силу свого описового характеру, але саме він дозволяє виявити просторові зміни поведінки виборців.

Після Другої Світової війни починається новий біхевіористський або вірніше сказати біхевіоралістський етап розвитку соціально-політичних наук. На необхідності вживати термін «біхевіоралістський» замість «біхевіористський» наполягає американський політолог Д. Істон, щоб не плутати психологічний напрямок Дж. Уотсона та Б. Скіннера з етапом розвитку соціально-політичних наук. Єдина подібність між біхевіоризмом у психології й біхевіоралізмом у соціально-політичних науках, на думку Д. Істона, полягає у тому, що обидва напрямки здобувають інформацію про те, що відбувається, за допомогою спостережень за поведінкою індивідів. Біхевіоралізм виходить із того, що людська поведінка має однакові характеристики, які можливо розпізнати та які можуть бути виявлені емпіричним шляхом. Цьому періоду розвитку суспільно-політичних наук також властиве прагнення використати більш суворі методи збору й аналізу інформації, важливе місце у вивченні електоральних та інших соціально-політичних процесів займають кількісні методи. Також біхевіоралістський етап характеризується прагненням до нових теоретичних пошуків. Змінилось саме поняття «теорія». Якщо колись теорія мала філософський характер, то тепер вона була орієнтована на емпіричне застосування. Нова теорія повинна була допомагати розуміти й, наскільки це можливо, пророкувати політичну поведінку людей і функціонування політичних інститутів.

Перші методологічні положення біхевіоризму були використані для виявлення специфіки політичної поведінки громадян у дослідженні абсентеїзму (ухилення від виконання громадянських обов’язків), проведеному у 20-ті рр. ХХ ст. Ч. Меріамом та Х. Госнелом. Автори намагались здійснити репрезентативну вибірку реципієнтів й застосували сучасну їм техніку опитування виборців щодо мотивів голосування – інтерв’ю.

У 1940 р. П. Лазарсфельд здійснив першу спробу використання панельних опитувань виборців для визначення механізму формування електоральної поведінки. Даний підхід отримав назву «соціологічного», відповідно до якого, головним фактором, що впливає на електоральний вибір індивіда, є його соціальна приналежність. Взаємозв’язок між соціальними характеристиками виборців і їх політичними уподобаннями була виявлена ще на початку XX ст. при зіставленні даних переписів населення і результатів виборів у різних округах. Розробка методу масового опитування дозволила з більшою точністю здійснити перевірку даної теорії, оскільки тепер соціологам було відомо, хто саме голосує за ту або іншу партію.

Співробітниками Колумбійського університету під керівництвом П. Лазарсфельда та Б. Берельсона протягом 40-х років було проведено масштабне дослідження виборів у США. Основним джерелом інформації було масове опитування виборців. Результати цього дослідження чимало здивували і самих дослідників, і широку громадськість. Теоретики демократії й загальних виборів вважали, що громадяни шляхом голосування одержують можливість виявляти свою власну волю, захищати свої інтереси, вирішувати складні політичні проблеми. Дослідження ж привело вчених до зовсім протилежних висновків. Виявилося, що громадяни мало знають про політичні події в країні та світі, мало цікавляться політикою, не мають своєї власної позиції щодо важливих для розвитку країни питань і взагалі непослідовні у своїх висловлюваннях. У той же час більшість виборців знають, за кого вони будуть голосувати. Дослідники Колумбійського університету з’ясували, що більшість людей голосують так, як голосує їх найближче соціальне оточення.

Звичайно, малі соціальні групи об’єднуються в більші й з таких груп утворюються соціальні класи. Тобто орієнтуючись при виборі політичної сили на своє найближче оточення, кожен окремий індивід виражає свою приналежність до того або іншого соціального класу. Люди охоче голосують за партії, які ідентифікуються з їх власною класовою приналежністю. Послідовниками П. Лазарсфельда та Б. Берельсона також було встановлено, що в деяких країнах або регіонах більш впливовою виявляється релігійна або етнічна приналежність, ніж класова. У більшості ж випадків спостерігалася саме ідентифікація із класом як фактор електоральної поведінки.

Подальший досвід проведення електоральних досліджень засвідчив, що соціологічна теорія може бути застосовна не у всіх ситуаціях: іноді вона не пояснює електоральної поведінки більшості виборців.

Бажання соціологів відповістити на запитання: «Чому ж виборці роблять саме такий вибір?» породило в 50-і рр. нову теорію електоральної поведінки – соціально-психологічну. Її авторами були дослідники з Мічиганського університету під керівництвом Е. Кемпбелла. В основі цієї теоретичної моделі лежить концепція партійної ідентифікації. Електоральний вибір пояснюється в цій теорії як емоційна прихильність виборця до тієї або іншої політичної партії, що і визначає позиції виборця стосовно різних політичних об’єктів. Громадяни йдуть голосувати тільки через те, що відчувають потребу висловити симпатію до тієї або іншої політичної партії. Прихильність до політичних партій формується в процесі політичної соціалізації. З позицій соціально-психологічної теорії, людина голосує за ту ж саму партію, за яку голосували її батьки, дідусі, бабусі та інші предки. Партія розглядається як важлива індивідуальна цінність, що навіть більш значима для виборця, ніж наслідки, викликані приходом до влади тієї або іншої партії.

Отже, з точки зору послідовників Мічиганської школи, електоральна поведінка людини визначається взаємодією трьох складових: партійна ідентифікація, ставлення до поточних подій, почуття до кандидата. Саме партійна ідентифікація як найстабільніша із зазначених характеристик, впливає на інші зміни й на кінцевий вибір під час голосування. В основі інтересу до політичної партії, на думку дослідників, лежить не класова позиція, не освіта, не національність чи релігія, а процеси політичної соціалізації, що діють безпосередньо через родину, визначаючи партійну ідентифікацію.

Соціально-психологічний підхід, до прибічників якого можна зарахувати Т. Адорно, Ґ. Айзенка, Г. Олпорта, Е. Фромма, С. Томкінса та ін. характеризується, по-перше, припущеннями, що певні політичні уподобання, настанови та орієнтації зумовлюються усвідомленими чи неусвідомленими індивідуально-психологічними характеристиками. Про це влучно писав Г. Олпорт у книзі «Особистість у психології»: «Існує лише кілька – можливо, з півдюжини – принципових цінностей, орієнтуючись на які я приймаю рішення... Майже кожне рішення обумовлене однією з цих цінностей».

По-друге, на прихильність до певної політико-ідеологічної течії впливає понятійна простота чи складність когнітивного стилю людини. Складність цього стилю характеризує людей, спроможних бачити більше різних відтінків у політико-ідеологічних позиціях, простота ж характеризує людей негнучких, догматичних, які важко сприймають нове. По-третє, існує зв’язок між політико-ідеологічними уподобаннями і домінуючим емоційним настроєм людини (за С. Томкінсом, «від того, як людина навчається відчувати самого себе й інших людей, залежить її загальний ідеологічний вибір»).

По-четверте, основним фактором формування, структурування політичних орієнтацій і позицій стосовно певного політико-ідеологічного об’єкта є емоційна прихильність до тієї чи іншої політичної партії (Е. Кемпбел називає її партійною ідентифікацією). Важливою інновацією цього підходу є трансляція особистісно-психологічних чи соціально-психологічних чинників на сферу політики, на політичний (електоральний) вибір. Ось як про ці чинники говорив Е. Кемпбел: «Партійний вибір, який робить індивідуальний виборець, безпосередньо залежить від сили і спрямованості елементів, котрі становлять поле психологічних сил; до речі, елементи ми визначаємо як настановлення щодо сприйманих виборцем об’єктів національної політики» (під останніми автор розумів політичні партії).

Соціально-психологічний підхід успішно застосувався при вивченні електоральної поведінки у Західній Європі. Так, англійські дослідники Р. Роуз та Я. Маккалістер для пояснення мотивів електоральної поведінки виборців пропонують використовувати модель «навчання протягом життя». Їх аналіз заснований на п’яти категоріях, що містять 18 змінних для пояснення: соціалізація неповнолітніх, партія і клас батька, забезпеченість житлом, членство у союзах, національність, класова приналежність, політичні принципи, рівень матеріального забезпечення, расова приналежність та ставлення до расового питання, традиційна мораль, поточна діяльність партії, оцінка її лідерів тощо.

Німецько-американський соціолог Г. Маркузе вважав, що тоталітарне суспільство здатне відтворити лише «одномірну» людину, нездатну на сильні емоції, схожу на маріонетку, діями та вчинками якої вдало маніпулюють.

Соціологічну і соціально-психологічну теорії електоральної поведінки називають класичними.

Класова та партійна ідентифікації виявлялися визначальними факторами у поясненні електоральної поведінки в багатьох країнах світу. І обидві ці теорії дослідники характеризують як експресивні, тобто ті, які зазначають як першочергові некорисливі інтереси виборця, а психологічні фактори. Беручи участь у виборчій кампанії та підтримуючи того або іншого кандидата або політичну партію, людина задовольняє власну потребу в солідарності із цією політичною партією або з певним соціальним класом. Ґрунтуючись на цій схожості соціологічної та соціально-психологічної теорій політологи та соціологи неодноразово вдавалися до спроби їх синтезування. Так, британські дослідники Д. Батлер і Д. Стоукс розробили теорію «партійного образа себе». Вони відзначили, що беручи участь у голосуванні, виборець одержує подвійну користь: по-перше, психологічне задоволення від можливості надати підтримку тій партії, який він симпатизує, а, по-друге, одержати моральне схвалення від свого оточення. Таким чином, завдяки виборам виборець підвищує самооцінку та відчуває внутрішній комфорт, а це цілком варте того, щоб сходити на виборчу дільницю.

Ще однією альтернативною до класичних теорій електоральної поведінки є «теорія схем» Д. Кіндера і Р. Ласкіна. Вона пояснює ту особливість мислення виборця, що П. Лазарсфельд і його колеги визначали як політичну неосвіченість. У свідомості виборця насправді не існує цілісної партійної ідеології. Різні зрізи життя суспільства розташовуються в його голові у вигляді якихось схем, що характеризують прийнятні способи рішення найрізноманітніших питань, які засновані на світоглядних установках цього виборця. Всі схеми логічно впорядковані і не вступають у протиріччя між собою. Таким чином, маючи мінімальну інформацію про політичні партії, виборець співвідносить її з найбільш важливими для нього «схемами» і на підставі порівнянь із легкістю робить свій вибір, не вдаючись до вивчення програмних положень партій.

У другій половині ХХ ст. в Європі та Америці відбувається падіння ролі класу і партійної ідентифікації як факторів електоральної поведінки. У більшості зрілих демократій також знижується роль церкви в політиці, через це припиняє існувати й голосування, засноване на релігійній самоідентифікації.

Це призвело до того, що класичні теорії електоральної поведінки стали піддаватися все більш жорсткій критиці. Крім того, вони виявилися нездатними пояснювати зміни, що відбуваються в суспільній думці електорату. Виходячи із соціологічної і соціально-психологічної теорій, соціальний статус і партійна ідентифікація стабільні, але якби вони були єдиними детермінантами вибору населення, то підсумки виборів теж були б майже стабільними. Використовуючи ці теорії можливо розрахувати мінімальну кількість голосів, на які може розраховувати та або інша партія. Однак, членів політичної партії цікавить не мінімальна, а максимальна кількість своїх прихильників. Спрогнозувати ж поведінку значної частини виборців на основі класичних теорій виявляється не можливо.

Альтернативою всім експресивним теоріям електоральної поведінки виступає теорія раціонального вибору (концепція «економічного голосування»). Початок цій теорії поклав E. Даунс, який у 1957 р. опублікував свою працю «Економічна теорія демократії», що описує виборця як діючого раціонально, свідомо виходячи зі своїх власних інтересів, а не під впливом соціального оточення. Роблячи вибір, виборець орієнтується на найбільш загальні програмні установки партій, які сконцентровані в їх ідеології. Згідно концепції «асиметричної» економічної поведінки виборці готові покарати правлячі сили за невдалу економічну політику, але не квапляться заохочувати уряд за успіхи.

В рамках інструментальної моделі також обговорюється вплив соціально-економічних проблем на електоральну поведінку. Дійсно, інструментальна поведінка за визначенням повинна ґрунтуватися на оцінках досягнень уряду у вирішенні окремих проблем. Проте питання про те, чи досить політично зацікавлені виборці, щоб приділяти увагу партійним позиціям по конкретним проблемам - залишається відкритим.

Дослідниками було виявлено «егоцентричне» і «соціотропне» голосування. У першому випадку виборці голосують, виходячи з їх власного економічного стану, а в другому - на основі оцінки положення суспільства в цілому. Також обговорювалося питання про те, що важливіше для виборця: ретроспективна оцінка результатів діяльності уряду або очікування досягнень в майбутньому. Перший тип голосування названий ретроспективним, а другий - перспективним.

Отже, згідно ідей Е. Даунса, виборець уважно стежить за виборчою кампанією та оцінює програмні положення всіх партій, щоб вибрати ту, котра у випадку перемоги принесе йому найбільшу користь. Він здатний визначити, наскільки один результат виборів для нього вигідніше іншого.

Але щоб все це прорахувати, виборцеві знадобиться занадто багато часу та сил. Тому раціональний виборець Е. Даунса діє іншим шляхом – він використає для цього спеціальний засіб – ідеологію. У кожного виборця є своя ідеологія – уявлення про найкращий суспільний устрій. Щоб визначитися з вибором, раціональному виборцеві досить зрівняти свої ідеологічні установки з основними програмними положеннями партій. А далі існує два варіанти того, як буде діяти виборець. Е. Даунс висунув «теорію близькості», тобто виборець обирає із усього числа партій, ту, котра найбільш близька до його власної ідеології.

Другий варіант інтерпретації цієї концепції запропонував Дж. Рабіновіц і позначив його як «теорію напрямків». Дотримуючись цієї теорії, виборець відзначає для себе ті партії, які дозволять йому просувати свої інтереси в потрібному напрямку. А вибір однієї конкретної партії вже залежить від рівня інтенсивності, з якої партія просуває вигідні для виборця положення з ряду актуальних проблем.

Основу раціонально-інструментальної теорії електоральної поведінки складає припущення про те, що виборцем рухають раціональні мотиви, засновані на прагматичному розрахунку. У електоральних дослідженнях раціональною вважається така поведінка, основу якої складає максимізація вигод та мінімізація зусиль на електоральний вибір. Основи інструментального підходу були закладені Й. Шумпетером в роботі «Капіталізм, соціалізм і демократія». На думку Й. Шумпетера, сфера електоральної політики подібна до ринку товарів і послуг, на якому політичні партії пропонують, а раціонально мислячі виборці обирають політичні програми.

У сучасних версіях раціонально-інструментальної теорії вказується, що на виборців впливають не лише економічні умови, але й ідеологічні позиції партій, а також політичний контекст в цілому. Істотним недоліком цієї теорії електоральної поведінки є необґрунтованість запропонованих нею пояснень явки на вибори. Голосування нераціональне, оскільки «витрати», пов’язані з ним, не компенсуються отримуваними вигодами.

Будучи найчіткіше окресленою в працях французького соціолога П. Бурд’є, теорія «політичного поля» пояснює електоральні уподобання виборців, особливості реалізації політичної влади у контексті відносин «домінування - підкореності». Центральними у ній є поняття соціального простору та політичного поля.

Соціальний простір - продукт людської діяльності, що є сукупністю суспільних суб’єктів, які становлять суспільну цілісність, а також сукупністю певних об’єктивованих взаємин між індивідами. Індивід у соціальному просторі має певний статус, закріплений за допомогою «соціального капіталу» (сукупність потенційно важливих рис: характер людини, її суспільний статус, культурний потенціал тощо). Відповідно і соціальна група постає як певна кількість агентів з однаковими соціальною позицією, умовами існування, що зумовлює й однакові системи практик.

Індивіди, які володіють максимальною сукупністю соціальних капіталів, завжди намагаються впливати на життєдіяльність людей. Домінування, на думку П. Бурдє, реалізується у формі легітимного бачення соціального світу, за утвердження якого (різного для різних суспільних груп) у межах політичного поля точиться суспільна боротьба.

Політичне поле - проекція соціального простору на взаємодію суб’єктів влади. Об’єднання людей у політичну спільність стає можливим завдяки існуванню так званої докси (грец. doxa - думка, уявлення) - спонтанної згоди з повсякденним політичним порядком. Саме вона є чинником, що об’єднує великі групи людей у політичні спільноти, сенс яких полягає у послідовному використанні сприйнятої докси як інструменту політичної боротьби.

Однак навіть система політичної демократії, що проголошує широкі можливості реалізації владного потенціалу кожного виборця, не може повністю реалізувати ці настанови. Спричинено це неоднаковими суспільними капіталами, якими володіють виборці, що надає перевагу вузькому колу «професіоналів». Саме вони реалізують потенційні можливості окремої соціальної групи у просторі політичної боротьби, і саме їм делегується сукупність владних прав виборців.

Представники даної теорії формулюють дві головні проблеми: 1) чи насправді сучасна політична демократія є системою, що забезпечує реалізацію владного потенціалу кожного виборця; 2) чи можна вести мову про існування тих, хто делегує свої права, до моменту самої передачі цих прав. Щодо обох проблем однодумці П. Бурд’є дають песимістичну відповідь.

Загалом електоральна соціологія за останні п’ятдесят років все більше зміщує свій інтерес з раціонально зумовленого вибору електорату в політичній боротьбі в бік вивчення реакцій громадян на повсякденні події політичного життя.

Ґрунтуючись на цьому положенні в соціально-політичні науки навіть увійшов термін «проблемне голосування», тобто голосування, засноване на виборі варіанту рішення найбільш важливих для виборця проблем.

Не обійшла увагу дослідників і така особливість електоральної поведінки, як оцінка минулих подій. М. Фіоріні помітив, що люди схильні оцінювати роботу діючого уряду і виходячи із цього ухвалювати рішення щодо того, чи голосувати їм за владу, чи за опозицію. Емпіричні дослідження в країнах Західної Європи і США підтверджують наявність прямої залежності між підсумками виборів та економічним станом. Причому виборці найчастіше оцінювали економічний стан не своєї родини, а економічну ситуацію в країні в цілому.

З кінця ХХ ст. все більшу популярність здобувають маніпулятивні теорії електоральної поведінки, згідно з якою популярність ЗМІ і особливо телебачення сприяють тому, що виборець діє усе менш раціонально. Він вірить у політичні спектаклі, які постійно розігруються на телеекранах, піддається найрізноманітнішим маніпулятивним технологіям та у результаті обирає того кандидата, що зовні здався йому найбільш привабливим.

Основу запропонованого Г. Дилігенським маніпулятивного підходу становлять уявлення про залежність політико-ідеологічних позицій, настанов та орієнтацій людей як від переконуючого друкованого/електронного впливу («обробки» засобами масової комунікації), так і від ступеня контролю електорального вибору владними інституціями, які можуть впливати на нестійкого виборця.

На відміну від традиційних експресивних теорій й теорії раціонального вибору, всі маніпулятивні теорії не просто пояснюють мотиви поведінки виборця, але й припускають можливість корекції або навіть радикальної зміни електоральної поведінкии за допомогою впливу спеціально розроблених технологій. Маніпулятивні теорії лежать в основі маркетингового підходу до політики, у якому вся політична сфера життя суспільства вимальовується як політичний ринок, на якому взаємодіють продавці та покупці.

Тому виробникові політичних товарів і послуг необхідно вивчати попит на даному ринку і задовольняти його, використовуючи спеціально розроблені методики й технології. А значить під бажаним упакуванням зовсім не важко продати виборцеві зовсім не той товар, на який він розраховував.

Одну з перших спроб дослідити маніпулятивний вплив владних інституцій та ЗМІ здійснив П. Лазарсфельд у 1940 р. за результатами президентської кампанії в США. Дослідник вважав, що політичним маніпулюванням владні органи можуть досягти того, що, по-перше, індивіди у своєму виборі обмежуватимуться лише запропонованою ними альтернативою; по-друге, інтенсивний цілеспрямований зовнішній тиск може вплинути на електоральний вибір. У результаті проведених досліджень розробили методику, завдяки якій можна було розрізнити виборців залежно від стійкості/нестійкості їхніх ідеологічних орієнтирів. Окрім того, можна було виявити причини зміни електоральних намірів під час виборчої кампанії та навіть в момент голосування.

Водночас людині властиво не лише піддаватися впливу, тобто виступати в якості об’єкта, на якого спрямовано інформаційний вплив, але й бути реальним дієвим суб’єктом, здатним протидіяти цьому впливу засобом «фільтрації» інформації, яку він сприймає. Матеріалом для фільтрів виступають уявлення, так звані політичні диспозиції, засвоєні в процесі соціалізації – тобто сформовані під дією батьківського впливу, впливу ровесників, референтних груп, і які стали персональним надбанням особи. Зрозуміло, що маніпулятивний чинник не є вирішальним, якщо виборець соціально компетентний, володіє сумою відповідних знань, спроможний виокремити важливе для себе, а також те, що є радикальним, пропагандистським, ситуаційним.

Таким чином, маніпулятивний підхід дозволяє визначити два провідні типи сприймальної політичної активності людини: об’єктну і суб’єктну. Людина виступає як об’єкт, коли не може чи не прагне протидіяти впливу політичних рішень або дій суб’єктів політики (вождів, лідерів, президентів, політиків). Вона виступає суб’єктом, «коли вважає себе автором власного життя і починає активно боротися за свої соціальні права, за устрій, владу, курс і напрям соціального розвитку, які, на її думку, є найбільш прийнятними і перспективними для неї». Зрозуміло, що таке оптимально активне ставлення до політичного життя людина формує залежно від багатьох чинників. До них можемо віднести соціально-індивідуальні, статусні, статево-рольові, вікові, матеріально-статкові чинники, рівень освіченості, відповідні поведінкові навички. В однієї людини соціальні чи політичні негаразди можуть збуджувати зовнішню соціальну (політичну) активність, інша ж обирає шлях пасивної вербальної чи внутрішньої незгоди з політичними діями гравців політикуму.

Якщо говорити про соціологічну теорію, то вона була сформульована й працювала в суспільствах з яскраво вираженими й добре вивченими соціальними структурами. Соціальні класи, що існували в Української РСР, істотно трансформувалися, а нова соціально-класова ідентифікація в населення ще відсутня. Саме по собі виявлення соціальних класів у сучасній Україні є предметом для соціологічних досліджень. Говорити про стійкі зв’язки між соціальною приналежністю виборця і його політичних симпатій тим більше не доводиться. Релігія в Україні, також як й у країнах Заходу, практично не втручається в електоральний процес, однак, можна висунути гіпотезу про те, що конфесіональна й етнічна приналежність все-таки мають деякий вплив на політичний вибір електорату.

Використання соціально-психологічної теорії в Україні також викликає ряд істотних проблем. Представники даної теорії з’ясували, що симпатія до тієї або іншої політичної партії заставляється в процесі соціалізації, причому на ранніх стадіях цього процесу. Виявляється, що більшість дорослого населення України повинне бути прихильниками Комуністичної партії, оскільки вони виросли під час, коли ця партія була єдино можливої, за котру голосували і їхні батьки. Але це далеко не відповідає реальності. З розпадом СРСР в Україні з’явилася безліч інших політичних партій і блоків, за які виборці віддавали свої голоси, Комуністична ж партія досить швидко втратила свій авторитет. Теорія партійної ідентифікації неспроможна в Україні ще й тому, що самі політичні партії в нашому суспільстві вкрай нестабільні, як нестабільний й їхній електорат. За роки незалежності України десятки партій з’являлися й пропадали або переформатовувалися. Багато з них взагалі створюються під конкретну виборчу кампанію.

І соціально-психологічна теорія не здатна пояснити в такій ситуації, чим керується виборець, коли обирає з переліку нових політичних партій ту, за котру згоден віддати свій голос. Однак, ситуація на політичному полі мінлива, і при стабілізації набору політичних партій України, поняття партійної ідентифікації цілком може виявитися актуальним.

Теорії раціонального вибору також викликають деякі питання. Практично у всіх країнах Східної Європи падіння комуністичних режимів призвело до значного погіршення економічного стану населення цих країн. Суспільство звикло жити в кризовій ситуації, і оцінка людьми діяльності будь-яких органів влади з позицій виборців західних країн стала неможлива. Емпіричні дослідження електоральної поведінки населення в країнах Східної Європи показали, що застосування теорії економічного голосування можливо, але у відмінності від ретроспективного голосування в країнах сталих демократій, виборці нових демократій голосують перспективно. Виборець тут обирає виходячи не з оцінки свого економічного стану колись і тепер, адже воно найчастіше стабільно незадовільне, а оцінює можливості поліпшення свого економічного стану в майбутньому. На цьому теорія економічного голосування зіштовхується з питанням про те, яким чином виборці нових демократій здатні прорахувати свої можливі переваги в майбутньому, з огляду ще й на нестабільність і непередбачуваність розвитку цих країн. Інші варіанти теорії раціонального вибору також виявляються неспроможними працювати в українському суспільстві. E. Даунс як визначальний фактор, що допомагає зробити раціональному виборцеві свій вибір, називав ідеологію. Ряд емпіричних досліджень у західних країнах показав, що виборці дійсно розрізняють праві й ліві партії, здатні визначити своє положення на шкалі із граничними значеннями «вкрай правий» і «вкрай лівий». В Україні ж у більшості політичних партій відсутня чітка ідеологічна спрямованість. Програмні положення всіх політичних партій в області внутрішньої політики дуже схожі.

Чим же керується український виборець, здійснюючи свій політичний вибір, українським соціологам зрозуміти поки що не вдається. Існує припущення про те, що український виборець діє все-таки раціонально, однак раціональність у нього інша, ніж у західного виборця. Наприклад, дослідження показують, що значна частина українського електорату голосує за принципом «найменшого зла», тобто існує негативна політична ідентифікація, відповідно, виборці користуються якимись критеріями визначення того, що прихід до влади тих або інших політиків або політичних партій буде їм не вигідний.

Не можна обійти й ту обставину, що українські виборці щодня потрапляють під вплив політичних технологій, що розробляються і застосовуються фахівцями виборчих штабів усіх без винятку кандидатів і політичних партій. Тому є підстави для перевірки в Україні й маніпулятивних теорій електоральної поведінки.

Таким чином, теорії електоральної поведінки підходять до розгляду виборів з погляду мотивів, якими керуються виборці. Вони відповідають на два головних питання: «Що сприяє участі або неучасті виборців у голосуванні?» та «Чим визначається той або інший вибір виборця?». Аналіз сучасної наукової літератури не дозволяє говорити про наявність істотних результатів щодо застосування в Україні існуючих теорій електоральної поведінки. Швидше за все концепти розроблені в країнах зрілої демократії не дуже підходять для пояснення електоральних процесів, що відбуваються в Україні. Хоча деякі з положень цих теорій можуть бути синтезовані в якісь нові моделі та адаптовані до сучасних українських реалій. Наша електоральна соціологія має надзвичайну потребу в теоріях електоральної поведінки українських виборців, однак вони, напевно, будуть істотно відрізнятися від тих, котрими успішно користуються закордонні колеги.



 

Другие похожие работы, которые могут вас заинтересовать.
4114. Основні напрями дослідження електоральної поведінки 3.8 KB
  Електоральна поведінка участь або не участь громадян у виборах. 60 р 20 ст. – використовують математичну методику і завдяки ним вдається вирахувати кількість виборців, які проголосують за одну політичну силу.
8892. Загальна характеристика поняття 39.13 KB
  Відношення підпорядкування це найпоширеніший і найважливіший тип логічних відношень між поняттями; він перебуває в основі багатьох логічних операцій наприклад у визначенні понять узагальненні та обмеженні понять розподілу термінів у судженнях у категоричному силогізмі індукції тощо. Семінар №2 Судженняумовивідзакони логіки. Види суджень за кількістю та якістю Якщо за основу поділу суджень брати і кількість і якість то всі категоричні судження можна поділити на чотири види загальностверджувальні загальнозаперечні...
4052. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КОМПЕТЕНЦІЇ КМУ 7.07 KB
  Загальні питання компетенції Кабінету Міністрів України 1. Діяльність Кабінету Міністрів України спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституції та законів України актів Президента України а також Програми діяльності Кабінету Міністрів України схваленої Верховною Радою України вирішення питань державного управління у сфері економіки та...
4029. Загальна характеристика референдумів в Україні 17.19 KB
  Види референдумів Критерій класифікації Види референдумів що виділяються за цим критерієм Юридична сила рішення прийнятого референдумом консультативний проводиться з метою виявлення позиції виборців із питання вирішення якого залишається...
4211. Загальна характеристика Конституції України 16.96 KB
  Акт найвищої юридичної сили що об’єктивізує політичну волю народу як носія суверенітету єдиного джерела влади Україні. Класифікація КУ Юридична Писана Кодифікована Постійна Демократична Республіканська Унітарної держави Народна прийнята парламентом від імені народу як органу установчої влади Жорстка Відносно реальна за наслідками реалізації бо одні норми діють інші не завжди....
20230. Зміст та види правовідносин: загальна характеристика 42.2 KB
  Значна частина з них регулюється нормами права. Найбільш поширене визначення відповідно до якого правовідносини розуміють як урегульовані нормами права суспільні відносини учасники яких є носіями субєктивних прав і юридичних обовязків що охороняються і гарантуються державою. Правовідносини – це конкретна форма буття права. Правовідносини безпосередньо повязані з державою і громадянським суспільством з системою права і законодавства.
8552. Загальна характеристика інших видів господарських товариств 17.68 KB
  Загальна характеристика інших видів господарських товариств Мета: дати загальну характеристику товариства з обмеженою відповідальністю здійснити порівняння в правовому статусі ТОВ та ТДВ визначити правовий статус повного та командитного товариства студенти повинні знати законодавче регулювання діяльності господарських товариств. План заняття: Правовий статус товариства з обмеженою відповідальністю. Правовий статус товариства з додатковою відповідальністю. Правовий статус повного і командитного товариства Рекомендована література до...
10631. Екологічне право як галузь права: загальна характеристика 34.4 KB
  Поряд з економічними, біологічними, технічними та іншими напрямами розвитку екології виникають і розвиваються правові питання в екологічній сфері. На державному рівні приймаються нормативно-правові акти, які регулюють раціональне використання природних ресурсів, охорону навколишнього природного середовища від забруднення і спрямовані на захист життя та здоров’я населення від небезпечних природних явищ, тобто на забезпечення екологічної безпеки для людини і середовища, що її оточує.
5316. Загальна характеристика господарської діяльності приватного підприємства «ТК Домострой» 79.5 KB
  Метою дипломної роботи є закріплення одержаних у коледжі теоретичних знань та набуття практичних навичок фінансової роботи на підприємствах різних форм власності, уміння аналізувати та оцінювати роботу підприємства, знаходити резерви підвищення ефективності виробництва, поліпшення фінансового стану підприємства.
6986. Загальна характеристика умов праці в галузі. Нормалізація виробничого середовища та трудового процесу на підприємствах галузі 16.62 KB
  Нормалізація виробничого середовища та трудового процесу на підприємствах галузі План уроку Класифікація факторів які впливають на формування умов праці. Система елементів умов праці. Класифікація умов праці на виробництві.
© "REFLEADER" http://refleader.ru/
Все права на сайт и размещенные работы
защищены законом об авторском праве.